25 жовтня 1990 року на екрани нашої неосяжної батьківщини вийшов перший випуск телепрограми «Поле Чудес». Капітал-шоу, як його охрестив «батько» і перший ведучий передачі Владислав Лістьєв, було аналогом американської гри «Колесо Фортуни». Правда, замість власне колеса в нас у центрі гри виявився барабан — пам’ятаєте, улюблене «крутіть барабан!» і «приз у студію!»? Коли на зміну Лістьєву прийшов Леонід Якубович, до «польових» афоризмів додалися «рекламна пауза» і «є така буква в цьому слові».
Разом із запалом Якубович вніс у шоу для ерудитів розважальну лепту — вікторина з інтелектуальної битви перетворилася на демонстрацію талантів. Як не дивно, але з тих пір дитяча гра «Шибениця», яка увійшла в основу вікторини, стала дуже популярною й обговорюваною в кожному радянському домі. Потрапити, як пам’ятаєте, на капітал-шоу можна було, відіславши на телестудію екзотичний кросворд власного виробництва. «Лівші» старались як могли — писали ребуси на зернах рису і навіть на зрізі кінської волосини. Але ніхто не помітив, як бум навколо капітал-шоу закінчився. Інтерес як виник, так само швидко і згас. Як усе починалося на поприщі телевікторин і що стало із найпопулярнішими з них, ми й вирішили дізнатися.
«ВОРУШИЛИ» МІЗКАМИ ЗАРАДИ ВИГОДИ 90-ті стали для наших телеглядачів епохою культових телевікторин. Експансія західних ігрових шоу забила ключем на убогому телепросторі перебудовного періоду: лише гра «Що? Де? Коли?» могла похвалитися місцевим походженням, інші передачі з’являлися за ліцензіями західних аналогів. Але від першоджерел вони принципово відрізнялися ставленям гравців і глядачів до шоу. Якщо американці абсолютно впевнені, що їхня голова не сміттєвий ящик, і не соромилися показувати, що багато не знають фразою: «Я запам’ятаю це тільки для вікторини», то для нашого глядача важливим було інше — застосувати свою бездонну ерудицію на ділі і ще й заробити нею гроші або цінні речі. Так, телевікторини для жителів колишнього Союзу стали можливістю самореалізації.
ШОУ ВИТИСНУЛО ЕРУДИЦІЮ Першу ліцензію на західну гру центральне телебачення одержало ще в 1988 — на мирну і добру вікторину «Щасливий випадок», яку вів Михайло Марфін. Спочатку її збиралися навіть закривати: в Останкіно не розуміли, навіщо треба цілих дві вікторини, нехай залишається «Що? Де? Коли?». Але фінансові вкладення американців вплинули на те, щоб передача залишилася. Проіснувала вона до кінця дев’яностих. Настільки довгим життям мало яка вікторина може похвалитися. Наприклад, цинічна гра «Слабка ланка» закрилася, тому що ведуча-язва Кисельова пішла в декретну відпустку, а заміну їй не знайшли. «Вустами немовляти» наскучили, оскільки брали участь там не зірки, а до «Крісла» глядач втратив інтерес, тому що учасників погано лякали.
ЯКУБОВИЧ ПОВЕРТАВ ПОДАРУНКИ ДАРУВАЛЬНИКАМ Гравець-»Буратіно», який потрапив на «Поле», не повинен був показувати разючу ерудицію. Ті нетерплячі учасники, які відгадували слово відразу, а не по буквах, не прикладаючись до непередбачуваного барабана, просто не могли заробити тих очок, за які можна було «купити» приз наприкінці гри. А що за переможець «Поля Чудес» без навали призів? Якось учасниця «Поля» заробила стільки очок, що забрала всі призи, які тільки були в наявності. Щоб відвезти це добро, їй довелося наймати КамАЗ. Лістьєв вів вікторину недовго — один рік, потім пішов у ток-шоу «Тема». На зміну собі привів екс-аукціонника, члена союзного комітету московських драматургів і автора сценарію першого московського конкурсу краси Леоніда Якубовича. Мало хто знав, що дядько Льоня на той час уже мав більше ста п’єс. У нового ведучого була інша манера спілкування з гравцями і ведення передачі. Але незабаром глядачі його прийняли і прикипіли до цього темпераментного шоумена всією неосяжною російською душею. Саме до нього в студію учасники приноровилися приходити зі своїми дітьми, а діти — канючити у «дядька Льоні» подарунки. Гравці в боргу не залишалися і тягли в студію хто що міг. Першим подарунком «у музей «Поля Чудес» стало символічне грошове дерево. А далі — винахідливість гравців росла як снігова куля. У студії Якубовича «лікували від порчі», давши випити чистого спирту, і годували його стравами всіх кухонь колишнього СРСР, і дарували сімейні реліквії, які Льоні були ні до чого. Звісно ж, ніякого музею не існувало — усі подарунки зберігалися в коридорах, харчами від гравців годували масовку в залі, а все найцінніше Якубович повертав назад дарувальникам. З української телемережі «Поле Чудес» давно забрали. Але наш глядач може поностальгувати, включивши ОРТ-International у традиційну п’ятницю. Там ця програма йде як реліквія самій собі.
СПОВІДЬ «БУРАТІНО» Великий «махінатор усія Русі» Сергій Мавроді, вийшовши цього року з в’язниці, випустив книгу «Вся правда про «МММ», історія першої піраміди. Тюремні щоденники». У череду «відвертостей на нарах» Мавроді вплів історію про те, що нібито в «Полі Чудес» брали участь підставні особи, а всі призи в передачі не дарували, а рекламували. Ми вирішили розвіяти цю чутку і зв’язалися з унікальним учасником «Поля Чудес» — Григорієм Гомзяковим: «Усе, що пише Мавроді, повна нісенітниця. Жоден учасник із тих, з ким я спілкувався за два рази зйомок, не був найнятий, — розповів Григорій. — Усі приїхали з різних міст, із багатьма я жив у готелі. Ніяких попередніх домовленостей, підказок, нічого підозрілого. Всі призи видавали відразу, за них треба розписуватися, за грошові призи — у звичайній відомості, як на зарплатню. Я переміг і виграв суперприз — телевізор із діагоналлю 36, на ті часи дійсно розкішну річ. І мені довелося на своїй спині тягти його через усе місто на Казанський вокзал. Провідниця не хотіла мене пускати, потім змилостивилась, дізнавшись про «Поле Чудес». Всю ніч поїздки я не спав, сидячи поруч із призом на нижній полиці. Наскільки знаю, я єдиний учасник «Поля Чудес», який там з’являвся двічі: у 1991 і 1996 роках. Щоб потрапити, виконував умови конкурсу — складав і посилав оригінальні кросворди. Вдруге теж виграв, але програв супергру. Вперше я потрапив на «Поле Чудес», коли передача була дуже популярна: їй був лише рік, народ дивився кожну п’ятницю і наступного дня в автобусах навіть незнайомі люди ділилися враженнями. До того ж це був перший знімальний день Якубовича як ведучого, Лістьєв його опікав. Лістьєв постійно сварив Якубовича в курилці за базарну, ярмаркову манеру ведення гри, відставлений лікоть, інтонації балаганного зазивали. Прочухани від Лістьєва Якубович отримував товариські, але з великою кількістю мата. Взагалі атмосфера в студії була дружелюбна, але в той же час робоча. Після виходу передачі в ефір я швидко став зіркою в рідній Йошкар-Олі. Незнайомці оглядалися, поздоровляли, ляскали по плечу і називали гордістю міста. Перші два тижні мене це бавило, але потім я відмовлявся від подібності з переможцем. У мене була мета знову потрапити на «Поле чудес». Для цього я схитрував — змінив у заявці одну літеру у своєму прізвищі. І знову одержав запрошення! По приїзді сказав про те, що беру участь вдруге, усі здивувалися, але не пред’являли ніяких санкцій. Тоді вже я приїхав із подарунком — подарував Якубовичу штамп із відтиском оригінального шаржу на нього».
КРАХ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО КАЗИНО Над головним ерудит-шоу тоді ще СРСР «Що? Де? Коли?» Володимир Ворошилов почав трудитися, будучи персоною нон-грата на Центральному телебаченні. Його репутацію в далекому 1968 року підмочив «Аукціон» — перша радянська ігрова передача в прямому ефірі. Протягнула вона лише шість випусків — цензура забракувала вікторину, а її творців — видворила в аутсайдери серед телевізійників. Так що в перші роки існування «Що? Де? Коли?» Ворошилов навіть не значився в титрах. Перший випуск «Що? Де? Коли?» датований 4 вересня 1975 року. Найгостросюжетнішою була ера 90-х, коли проект почав називатися «Інтелектуальним казино» — із неоднозначною припискою, що це єдине місце, де гроші можна заробити своїм розумом. Із зняттям суворої цензури в країні у Ворошилова розв’язалися руки, і він відтворив у Мисливському будиночку Нескучного саду в Москві гральний заклад, із властивим тому пафосом, гламуром і азартом. Ознакою успіху гравців стали знамениті на той час «малинові піджаки», а в перервах виступали далеко не попсові зірки. Той факт, що проти такого стильно-ерудованого колективу «знавців» грали і грають прості глядачі з усіх куточків СНД, нікого не дивував. Гарним тоном для телеглядачів вважалося лише створення запитань — витончених мініатюр. У 1999 «Інтелектуальне казино» очікував крах. І ось уже вісім років цінність запитань оцінюють телеглядачі, а не куплені знавцями фішки. У день 25-річчя програми, 10 березня 2000 року, Володимир Ворошилов помер від серцевого нападу. Спадкоємцем став його пасинок Борис Крюк, у послужному списку якого значиться посада ведучого в програмі «Кохання з першого погляду» і роль «головної руки» Ворошилова протягом багатьох років. Враженнями від змін у програмі ми попросили поділитися знаменитого учасника Бориса Бурду. «Для мене всі зміни в «Що? Де? Коли?» зовсім невідчутні. Коли з початку 90-х передача «Що? Де? Коли?» почала проводитися в рамках «Інтелектуального казино», глядача це жахливо дратувало! — розповів Борис Оскарович. — Купки фішок, куплені за великі суми, відволікали від пізнавальної складової передачі. Всім телеглядачам однозначно неприємно було спостерігати за фінансовими операціями, які розгорталися на ігровому столі». У 1999 році ідею Інтелектуального казино опустили. Грошові винагороди отримують тільки телеглядачі — потоки листів із запитаннями для знавців у редакцію передачі не припиняються. Але «Що? Де? Коли?» залишається довгожителем на екрані не через те, що там заробляють якісь подарунки. Дійсно привертає до гри той колективний інтелектуальний процес, що відбувається за столом. Саме він тримає аудиторію довгі роки. Але не думайте, що глядач дивиться на славетних знавців знизу вгору. Ні! Навпаки, ті, хто сидить під час обговорення вдома на дивані, думають про себе: «Хвалені знавці, я б теж міг так грати!». Наші люди ж знають усе, але в результаті вони нічого не знають!».
В «УГАДАЙ МЕЛОДІЮ»ГЛЯДАЧАМ ГЛУШИЛИ ЗВУК Популярна колись програма Валдіса Пельша з’явилася в 1995 році і відразу породила безліч чуток. Говорили, ніби нове обличчя на телебаченні Пельш тільки відкриває рот, а говорить за нього ді-джей за кадром — для маскування латвійського акценту ведучого. А також іронізували з приводу енергійних пасів руками Валдіса і його яскравого вбрання. Перед ефіром усі претенденти проходили співбесіди і тести, але якщо на майданчику з кимось не ладилося, адміністратори могли викинути гравця і легко взяти на його місце простого глядача з залу. Однією з таких причин могла стати несумісність вбрання учасника з декораціями в студії. Хто не хотів одягати одяг із костюмерної «Угадайки» (який перекочовував від запису до запису), тому махали ручкою. Що стосується грошових винагород, то їх урізували прибутковим податком і видавали протягом трьох місяців із дня виходу програми в ефір. «Фішка» програми полягала в тому, що учасникам було складно сприймати загадані мелодії. Колонки з фрагментами пісень направляли в глядацьку залу, а гравцям залишалося напружувати слух, щоб хоч що-небудь розібрати. Причому один з учасників чув звук добре, другий — з трудом, а третій майже нічого не чув. Після запису своєї передачі вони потрапляли до глядачів і розуміли, у чому підступ. А от глядачі стабільно дивувалися, як на гру могла потрапити абсолютно «глуха» людина. Щоб вилучити «труп» із сітки достойно, керівництво таких телевікторин часто пояснює закриття проекту конфліктами зі стороною, яка видає ліцензію на гру. Так і вийшло в 1999 із «Угадай мелодією»: мовляв, американці дізналися, що їхня «Name This Tune» на російський лад дуже популярна, і запросили більше грошей за ліцензію. Але рейтингові проекти просто так не гинуть.
«ЗОРЯНИЙ ЧАС» ДИТЯЧИХ ВІКТОРИН Для дітей початку 90-х телевікторина «Зоряний час» була космосом: щопонеділка тисячі хлопців прилипали до блакитних екранів, спостерігаючи, як однолітки-щасливчики збирають врожаї із заповітних зірочок, беручи участь у захоплюючих конкурсах. Дійство розгорталося в яскраво оформленій студії, яка була забита дефіцитними і дорогими на той час іграшками і технікою. Юним учасникам допомагали їхні батьки, для гостей у студії теж були конкурси, та й глядачі не відпочивали біля екранів, складаючи «найдовше слово з довільного набору букв» або «якнайбільше слів з одного довгого». Сергій Супонєв точно знав, що потрібно дітям, і ніколи не відштовхував юного глядача, а, навпаки, спонукав долучатися до гри, нехай і в себе вдома. Іноді пропонував позаздрити переможцю, але обов’язково уточнював, що така заздрість повинна бути «білою». Також успішною була вигадана Супонєвим передача «Поклик джунглів». Інші вікторини Сергій запускав, як лузав насіння: «Цар гори», «Що і як», «Можливо усе!», «Сім бід — одна відповідь», «100%», «Сьоме відчуття», «Дісней-клуб». У 2001 році «старший друг усіх дітей СНД» загинув. Він катався на снігоході по річці біля рідного дому у Тверській області і врізався в запорошений снігом причал. Його син Кирило брав участь у кастингу на ведучого «Зоряного часу», який намагалися відродити, але хлопцю відмовили — занадто схожий на батька. А зведена сестра Сергія співачка Олена Пєрова таки осіла на телебаченні як ведуча програми «Життя прекрасне». Повторити успіх Сергія на поприщі дитячих телевікторин не вдалося жодному з його послідовників. На телеканалі «Інтер» декілька років виходила передача, яка віддалено нагадує «Зоряний час» — «LG-Еврика!», але такого резонансу вона, на жаль, не викликала. ТВ-меккою для українських дітей-ерудитів залишається «Найрозумніший», а на російському телебаченні вже 16-й сезон тінейджери змагаються в передачі «Розумники і розумниці». Але такі програми скоріше приваблюють не дітей, а їхніх батьків, які усе віддадуть заради своїх вундеркіндів.
