Дружба народів
Національного питання в шістдесяті роки в Рівному офіційно не існувало. Храми, до яких у тридцяті роки ходили молитися євреї, поляки, німці, чехи, росіяни, були або знищені, або перепрофільовані на спортзали чи склади. Єдиним проявом того, що колись містом володіли польські князі, були у ті часи… газетні кіоски. На відміну, скажімо, від Вінниці, в Рівному можна було вільно придбати свіжі польські газети та журнали. Причому не тільки офіційні комуністичні, а й звичайні: спортивні, гумористичні, жіночі, розважальні… Знаючи польську мову, можна було офіційно одержати набагато більше інформації, ніж давала тодішня вітчизняна преса. Були у кіосках також газети іншими мовами — від англійської до арабської. Але то були видання закордонних комуністів. Досі дивуюся, хто міг тоді в Рівному купувати видання арабською мовою? Мені особисто ці газети давали в «нагрузку» до дефіцитного тижневика «Футбол».
Але газети — то деталі. Згадати хотілося про інше. А саме — про національний склад населення Рівного, яке, як відомо, було населене до 1941 року переважно євреями. На початок шістдесятих років євреї в місті були, причому у відносно великій кількості. Оскільки паспорти вони з собою не носили і перехожим не демонстрували, відрізнити їх від звичайних «радянських людей» було практично неможливо. Вже згодом, у старших класах школи, я збагнув, що серед моїх вчителів були «особи єврейської національності». Чому не раніше? Тому що вчителі-євреї, так само як і всі інші, вчили нас того ж самого — бути готовими до боротьби за «справу комуністичної партії».
Що стосується росіян і українців, то на той час власне у місті всі вони були некорінним населенням. Дев’ять із десяти моїх однолітків у дитячому садку і школі, як і я сам, були з родин, які прибули до Рівного вже у післявоєнні часи. Тому ні про яку особливу національну свідомість серед нас, «западенців», і мови бути не могло. Анекдоти про Степана Бандеру з’явилися пізніше, вже у сімдесяті роки. І серед дітей, і серед дорослих не відчувалося напруги у «мовному питанні». Говорили так, як було зручно. І нікого це, як я пригадую, тоді особливо не цікавило.
Можливо, це був наслідок роботи певних органів. Принаймні серед тих, хто говорив навколо російською мовою, більшість робила це з акцентом. Тоді я ще не вмів розрізняти польський, єврейський чи український акцент.
Серед наших сусідів і знайомих було чимало таких, кого поза очі звали «переселенцями». Це були українці, яких після війни переселили з Польщі. Жили вони в будинках, які належали раніше полякам і чехам. До речі, про те, що двоє моїх однокласників Льоня Гвізд та Адік Єжомбек були чехами, я теж довідався вже після того, як Льоня з батьками переїхав у середині сімдесятих до Чехії, а Адік цього не зробив, пішовши вчитися на офіцера.
Гармонія у національному питанні підтримувалась якось сама по собі. У дитсадку, ніби навмисне, одна вихователька завжди була російськомовною, а друга говорила українською. Коли в нас у дитсадку готували святковий концерт із танцями, всім роздавали костюми. Мені вишиванки не дісталося — був занадто довгим. Тому довелося танцювати у російській народній червоній сорочці. Танець, як я тепер розумію, був інтернаціональним.
Національні костюми народів СРСР, якими прикрашалися дитячі книжки та шкільні підручники, були тоді, як і тепер, екзотикою. За винятком костюмів одного народу, який і досі становить незначну, але помітну частину населення Рівного. Народ цей — цигани. У шістдесяті роки представники цього веселого племені не могли вільно, як тепер, ходити містом і пропонувати послуги по «зняттю порчі». Міліція стежила за порядком. Тому циганський табір, який перманентно з’являвся і зникав у районі Боярки, не впадав в очі. Циган можна було побачити хіба що на вокзалі, де їм чомусь дозволяли кучкуватися. На вулицях цигани відрізнялись виключно своїм вбранням і до перехожих не чіплялися. Найголовнішою прикметою циганського костюма була тоді цього костюма заяложеність. Яскраві кольори спідниць і жилеток органічно зливалися з блиском бруду, а придивлятися до циганчат з метою довідатися, чи то вони такі смагляві, чи то такі брудні, було якось незручно. Тим більше, матері лякали нас, малих, циганами. Але це не була національна ворожнеча.
Циган, який за маминими оповідками, міг заподіяти мені шкоди, згадувався в одному ряду з напівміфічним гицлем і зовсім міфічним «бабаєм». Гицлі — це не національність. Це — професія. Я чув про гицлів, які ловили по місту бродячих собак, але особисто жодного разу не бачив. Видно, працювали вони в той час, коли я був або вдома, або в школі.
У школі нас навчали, що усі народи — брати. Задумуватись над тим, чому головним «братом» завжди опинявся росіянин, ніхто нам тоді не підказав. Тому в дошкільні роки я цілком щиро вважав, що українська мова — це мова сільська, а російська — міська. Бо так воно було тоді насправді.
Так само не задумувався і над тим, чому афіші на щойно збудованому через дорогу кінотеатрі «Космос» (тепер клуб «Лагуна») пишуться українською мовою, а фільми йдуть російською. Зауважив лише, що на старому кінотеатрі «Партизан» (нині в руїнах) над фільмом наступного тижня писалося «скоро», а на «Космосі» — «незабаром».
Найкращою ілюстрацією національної самосвідомості тодішніх рівнян була розташована одразу за «Космосом» школа №7, де у вигляді експерименту окремі предмети викладали англійською. Школа була українською, а діти говорили між собою російською. Такі і виросли.
