Невеличке сільце Осова загубилося у лісах на околиці Рівенської області. Їхати до нього з обласного центру понад дві години. Причому дорога, чим ближче до кордону з Волинню, усе гірша. Втім, зусилля подорожнього варті того: село, на в’їзді й виїзді з якого немає жодної таблички, тож про правильний курс можна дізнатися хіба у місцевих мешканців, має свою унікальну «ізюминку» — сучасного Робінзона.
Без допомоги місцевих мешканців відшукати житло «Робінзона» — Миколи Сорочука — неможливо. Адже воно заховалося у високих кущах між двома сусідніми селами — Майданом Волинської області та Осовою Рівенської. Тож першого-ліпшого сільчанина запитуємо про місцеперебування нашого героя. Хоч година ще навіть не обідня, але чоловік уже ледве тримається на ногах. Від нього дізнаємося, що в Робінзона з Осови є своє сільське прізвисько — Бомж і що його можна знайти біля колгоспної худоби, адже він працює сторожем. Проїхавшись по селу і так і не знайшовши межі між селами чи то пак між областями (табличок же ніде нема), направляємося до єдиного людного на цю пору місця — сільського магазину. Тут відразу знаходиться бажаючий нас провести — 11-річний серйозного вигляду замурзаний хлопчак Вітя. Здавшись на його милість, петляємо стежкою у кущах і траві й врешті-решт потрапляємо на оточену з усіх боків зеленню місцевість. На ній видніється зліплена з глини кострубата хатинка з дахом з очерету. Господаря на подвір’ї не видно, а на дверях хатинки видніється навісний замок. Втім, нам на виручку приходить ще один місцевий мешканець, 28-річний Іван, який, вочевидь, прямував десь за нами. Він охоче погоджується виступити у ролі гіда. — Це місце називається Вижар, — пояснює Іван. — Чого так? Бо тут раніше постійно горіли торфи — вижарювало. Микола тут уже більше двох років живе. Іван знімає замок з дверей, який виявляється незамкненим, і запрошує нас до халупки. У ній панує напівтемрява. Втім, коли очі звикають до такого слабкого освітлення, розумієш, що красти тут точно немає що, тож і замок можна було взагалі на двері не накидати. У тісному помешканні півтора на півтора метра розташована лише закидана старим одягом лежанка, небілена піч і стіл. Над лежанкою видніється манюсіньке віконечко. Світла у помешканні немає. Єдине досягнення цивілізації — радіо. Його наявність засвідчує довга жердина з провідком, яка стирчить з даху халупки. — Це Микола сам зробив хату, — добросовісно виконує свою роль Іван. — У нього на Волині десь жінка і двоє дітей є. А в сусідньому селі Майдані батьки його живуть у двоповерховій хаті. Тільки вони Миколу вигнали. Вони — віруючі, а він — ні. Кажуть, що раніше, до того, як тут оселився, Микола конюхом працював. Поруч з халупкою розташована лазня, зроблена з цегли. Втім, баня теж така ж кострубата і нерівна, як хата. — Микола сам робить цеглу. Копає глину і ліпить з неї цеглу-сирівку. Завод таку по 80 копійок за штуку продає, а він — по 50. Тож люди охоче її у нього купують. З цієї цегли і зробив він баню. Ще він розсаду капусти навесні вирощує на продаж. Восени по гриби ходить, грузді збирає. Людям помагає по господарству, коли просять. То вони його шкодують, їсти дають. Взуття ремонтує. Постійно з собою шило і шнурки носить. З того й живе. Поки ми говоримо, Вітя з дірки під стріхою дістає чималого плетеного кошика. — Поросятник також кошики з молодої верби та лози плете, — продовжує Іван, пояснивши, що у нашого героя є ще одне прізвисько, яким прозивають батька Миколи, — Поросятник. — По чорниці у ліс ходить. У нас чорниці он по 12,20 грн. за кілограм купують. Котра молодиця моторна, то за день і 120 гривень на ягодах заробляє. Біля хати осівського Робінзона під накриттям складено сіно. Це притому, що ніякого господарства той не тримає. Виявляється, що сіно Микола заготовляє теж на продаж. На невеликій латці городу росте лише тютюн і трішки цибулі. Тютюн господар вирощує собі на самокрутки. — Можливо, Микола п’є, тому й вигнали його рідні? — цікавимося у свого «гіда». — Ну, випивати випиває інколи, але він не алкоголік, — авторитетно заявляє Іван. — А з жінками? Ходять до нього чи він, можливо, до якої сільської молодиці походжає? — З жінками у нас не густо, тож тяжко щось з цього приводу сказати. А в сусідньому Майдані то й взагалі півсела старих холостяків. Колись навіть «N-ий кілометр» приїжджали сюди на цю тему знімати. — А в сільраді про Миколу знають? — Чому ж ні? Інколи гуманітаркою йому допомагають. До речі, колись у нас ще один бомж жив. Правда, він, на відміну від Миколи, був хворий на голову. Жив у траншеї, яку сам вирив. Міг посеред свого житла вогонь розкласти. А ще колись у нього повідмерзали пальці взимку, то він їх сам собі повідрубував сокирою. Він просився було жити до Миколи, але той відмовив. Потім того бомжа у будинок престарілих відправили. Повертаємося від оселі осівського Робінзона. Іван звертає нашу увагу на «рекламу» при вході на подвір’я Миколи. На довгій дерев’яній тичці настромлений невеликий кошик з лози та черевик. — Це щоб знали, що він взуття ремонтує і кошики плете. От придумав чоловік собі «рекламу», да? — радіє Іван, що здивував нас, і продовжує: — Тут, коли весна, по стежках не пройдеш — усе затоплене. Доводиться кладки дерев’яні класти. Зате коли у воду опустити кошика, за день у нього повно в’юнів набивається. Відшукати Робінзона нам так і не вдається. Біля худоби, яку він сторожує, напарник Миколи Олександр пояснює, що той, наваривши біля нього на відкритому вогні у казанку супу, пішов у ліс по чорниці й невідомо коли повернеться. Іван, помітивши наше розчарування, намагається розважити і продовжує «екскурсію»: — Осова — невеличке село. Усього 70 дворів. В основному живуть тут із того, що крадуть ліс. Адже легальної роботи тут практично немає. Законно працюють лише два вчителі, завклуб, продавець та два сторожі. Як їздять по ліс? Збирається на ніч 10-12 хур і їдуть валити дерева. Потім везуть їх у село. Тут діє чотири пилорами, на них і здаємо ліс. Лише за одну ходку заробляє людина 1000 гривень. Правда, з цієї суми отримує не все, бо доводиться «криші» частину платити. А «криша» у нас аж до Києва є. Куди діваємо зароблене? Пропиваємо. А ще у нас дуже багато диких кабанів. Вони, паразити, аж під село ходять, бульбу в городі підривають. Тож у селі практично в кожній хаті є рушниця, щоб лякати кабанів. Правда, зареєстрованих із них на все село лише дві. Море тут також лосів, оленів. До нас на полювання і Кирпа приїжджав, і Кравченко. Валили усю дичину підряд. Дякуємо нашому гіду за екскурсію і прощаємося. — А ви до нас на шашлики приїжджайте, — припрошує Іван. — Спеціально дикого кабанчика для вас вполюю. Або, якщо хочте, приїжджайте на чорниці.
