Одразу попереджаю, мова піде не про міфічну «шапку Мономаха», яку нібито тяжко нести тим, хто має верховну владу. Тому що неправда це все. Щось не чути останнім часом, щоб хтось десь у нас добровільно від верховної влади відмовився. Навпаки, бажаючих стає щораз більше. Та мова не про це. Мова про звичайні шапки, які народ нині практично не носить. Візьміть будь-яке зимове фото, наприклад, сімдесятих років — усі на цьому фото будуть у шапках. Чоловіки і жінки, молоді й не дуже, діти і підлітки. Шапки у ті часи були різні й через масову свою розповсюдженість мали певний статус.
По тому, яка у тебе шапка, одразу було видно, хто ти і звідки. Шапки тоді були як погони у військових — у полковників свої, у генералів свої, у сержантів свої і так далі. Добру шапку було непросто купити — її або не було у продажу, або була вона дуже дорога. Тому й крали ці шапки у людей. У когось із гардероба де-небудь у ресторані (тоді у ресторанах гардероби були), у когось із вішака у коридорі, у когось просто з голови. Коли з голови — це був уже грабіж та інша стаття Кримінального кодексу. Ви вже здогадалися, про що буде далі? Якщо здогадалися, то не будемо зупинятися на подробицях, а просто запитаємо себе про те, як ми дійшли до такого життя, що обрали собі у керівники людину, яка колись цікавилася чужими шапками? Був би на моєму місці психолог, соціолог чи політолог, ви б отримали цілу теорію про властивості нашого народу, якому після двадцяти років свободи вже ні до чого немає діла. Навіть якщо завтра виявиться, що усі наші керівники колись були серійними убивцями, нічого це не змінить. Власне, це справді так. Ніхто вже нічого не соромиться ані в минулому, ані тепер, ані в майбутньому. Навіть хизуються ті, хто раніше сидів би тихо і мовчав про своє минуле. Хизуються тим, що були колись порушниками Кримінального кодексу. А що, хороший адвокат і кваліфікований суддя легко доведуть, що вбивство було не зовсім вбивством, хабар не зовсім хабаром, крадіжка і грабіж не зовсім крадіжкою та грабежем. Але ж то судді, чиєї мудрості нам не збагнути. Ми ж самі чому голосуємо за колишніх кримінальних злочинців? З цього приводу в мене є гіпотеза. Не всеохоплююча на кандидатську дисертацію, а конкретна на одну газетну замітку. Стосується гіпотеза тої самої шапки. Мені здається, що зникнення шапки як предмета загального вжитку зробило значення цього слова дещо іншим. Можна назвати те, що нині носять мужики на головах, шапкою? Оте саме чорне, що з кишені дістається і на голову натягається як отой, забув як зветься… Згадав — чохол! Саме це більшість населення вважає сьогодні шапкою. Знімати у когось з голови цей чохол із метою заробітку ніхто не буде — в самого у кишені такий же. Тому коли людям розповідають, що Янукович у юності знімав із людей шапки і сидів за це у тюрмі, народ, як тепер кажуть, «не розуміє приколу». Ну справді, за що тут саджати у тюрму? Ну пожартувала людина, зняла для сміху оце саме у когось із голови, то що, у тюрму за це? Кляті комуністи! Недарма той старий режим звуть тоталітарним. Хіба ні — людей у в’язницю ні за що саджали. Тому цілком згодна більшість населення з тим, що з Януковича цю судимість зняли. Зняли як прикмету тих часів, до яких немає вороття. Тепер він може спокійно носити шапку. Справжню, як колись носили, хутряну. Носити гордо, без остраху, без небезпеки, що цю шапку хтось із нього зніме. Навіть під час виконання державного гімну Коста-Ріки. Хіба ж це не досягнення? Хіба ми не маємо щиро тішитись тепер нашим президентом і його шапкою? Може, він про цю шапку з дитинства бідного мріяв. І тепер має. І ми теж маємо. Те, що обрали разом із шапкою.
