До останнього часу я був впевнений, що у війну грають всі діти світу. Що так було і так буде завжди. Це доводило і моє власне дитинство, коли у міських дворах хлопці грали у «наших і нємцев» та «красних і бєлих», причому «нашимі» і «краснимі» хотіли бути всі. Я не задумувався тоді над тим, що ці наші ігри кимось дуже уміло впроваджувалися у дитяче середовище.
Цьому служили і кінофільми, що не злазили тоді з кіноекранів та телевізорів. Там теж хороші «наші» перемагали поганих «німців», так само як хороші «красні» героїчно долали нехороших «бєлих». Бо ж воно так завжди — історія починається з нас, а ми були саме такими. Але чомусь не можу пригадати, щоб батько хоч раз розповідав мені щось про ігри у війну часів його дитинства. Тепер вже його не перепитаєш. Але мої спроби уявити собі, як босоногі хлопці з поліського села грали сто років тому у війну, нічим позитивним не закінчилися. І взагалі серед спогадів численних дідів та бабусь моїх друзів та знайомих якось не було згадок про їхні дитячі ігри у війну. Може я просто не почув? Чи може все інакше? Може нас навмисно так виховували, щоб ми вже з чотирьох років просили батьків купити іграшковий пістолет чи автомат? Їх тоді, на відміну від справжніх футбольних м’ячів чи справжніх кросівок, було в продажу скільки завгодно! І тоді я згадав власних синів, у яких на комп’ютерах, тих самих перших і дуже примітивних, вже були ігри у війну між… Україною і самі знаєте ким. Давайте спробуємо вгадати з трьох разів, де саме і хто саме розробляв ці дитячі ігри, у яких, як ми тепер вже добре знаємо, закладалось те, що відбувається сьогодні у реальному житті на лінії фронту. Без сумніву, це робили наші вороги для «патріотичного виховання» своїх дітей. Ну а до нас це все йшло автоматом — тоді до нас все чи майже все йшло звідти. Звідси і запитання — чи гратимуть у війну діти нинішніх українців, якщо, звісно, ми всі виживемо у війні справжній, а не іграшковій? Якщо гратимуть, то як саме? Хоча, думаю, це запитання зайве — у війну грають лише діти переможців або діти поневолених ними і позбавлених пам’яті переможених. Можете зауважити, що в усьому світі діти люблять гратися з тим, що стріляє і вибухає. Але ж ці іграшкові війни відбуваються між казковими персонажами, а не між народами чи країнами, як у нашій реальності. В такі ігри у війну, як у нас, мені здається, не грали більше ніде (Китай та Північну Корею не пропонувати). І я дуже хотів би, щоб мої онуки взагалі про такі ігри не здогадувалися. Але це навряд…