Зимові свята в цій незвичній сім’ї — особливий час. Якщо в кожній домівці період Різдва і Нового року нерозривно пов’язаний із пирогами в духовці, генеральним прибиранням і таїнством прикрашання ялинки, то в сім’ї матушки Галини й отця Володимира вже багато років усе відбувається навпаки. Скільки пам’ятає себе ця сім’я, підготовку до свят тут залишають на останню хвилину, а то й зовсім відсувають на потім.
Десь років п’ятнадцять тому ми б із подивом відшукали за лаштунками новорічного ранку зовсім не матушку Галину, а втомлену Снігуроньку — провідну акторку драматичного театру ім. Саксаганського Галину Бойко. І неподалік від неї — трьох стомлених дітей — Ганну, Настю і Павлика. А поруч — такого самого втомленого від новорічної словесної мішури чоловіка, головного режисера театру Володимира Фадєєва. У ті не такі далекі часи праця актора на підмостках провінційної сцени була, як і тепер, нелегка й невдячна. Єдиний час, коли актори ставали максимально затребуваними, — це період новорічних ялинок. Так виходило, що Галина, яка не лише грала на Новий рік «головну жіночу роль», а й писала святкові сценарії, була, що називається, нарозхват. І хоча Снігуроньці перевалило за тридцять і виступати в такій ролі їй зовсім не хотілося, запрошення з будинків культури сипалися як з рукава. Тому й кочувала разом із нею вся її велика сім’я, запалюючи вогні новорічної ялинки для інших дітлахів. На домашню ялинку чи торт часу вже не залишалося... — Тоді я була настільки захоплена своєю професією, що навіть не могла уявити, наскільки в моєму житті все може радикально змінитися, — розповідає матушка Галина. — У театрі доводилося постійно боротися за пальму першості, за головну роль, це закон виживання на сцені. Наше щастя, що старша дочка Ганна на 9 років старша за інших дітей. Вона найрозважливіша і найсерйозніша в сім’ї, тому навіть виїжджаючи на виступи до іншого міста, я могла залишити на неї в готелі інших. Знала, що молодші будуть доглянуті й ситі. Важко підрахувати, скільки новорічних ранків я відіграла на сцені! І ніколи не думала, що через кілька років організовуватиму зовсім інші зимові свята — різдвяні вертепи з участю дітей із недільної школи. Викладати дітям Закон Божий Галина почала ще акторкою, одинадцять років тому — щойно в місті відкрилася перша недільна школа. Всі свої театральні й режисерські знання перенесла на постановку вертепів. Довелося переглянути масу літератури, щоб знайти сценарій, у якому було б менше народних звичаїв і який більше відповідав би духовній основі цього свята. Прибрала персонажів, котрих побачити в церкві було б просто дивно, — різних антипок, кіз і нечисту силу. Залишила ангелів, пастушків та царів, які принесли дари Ісусу. Їх із задоволенням грали діти, а ролі розподілялися залежно від віку, оскільки в недільній школі навчалися і п’ятирічні, і старшокласники. Грати Марію, Йосипа та саме немовля самодіяльні актори не наважувалися, про них розповідали учасники вертепу. Намагалися, щоб народне і духовне начала не суперечили одне одному. Бажаючих відвідувати недільну школу було чимало — у стареньку Микільську церкву на території Преображенського собору, де навчалися діти, інколи приходило більш як 40 чоловік. Оскільки вмістити всіх було важко, планували відкрити кілька класів, але тепер у місті працюють три недільні школи. — Раніше я називала такі повороти долі випадковістю, — розповідає матушка Галина, — а нині розумію, що все це промисел Божий. Гадаю, що це молитви нашого роду за нас. Напевно, я «проспала» б усе своє життя і залишилася б на узбіччі, закінчивши, як багато акторів. Однак у мого чоловіка гарний голос і музикальний слух, і він спробував співати в церковному хорі. Тоді в нашому місті створювалася єпархія, нові парафії, і тодішній єпископ Серафим хотів, щоб до церкви прийшла інтелігенція, освічені й культурні люди. Так народилися релігійно-філософські «Юр’ївські вечори», серед яких особливо гарними були новорічні. Знадобилася людина, яка б їх проводила. Мій чоловік розповів, що я веду усі вечори в театрі, режисирую їх, пишу сценарії. Мені призначили аудієнцію. Тоді це питання було для мене суто професійним — я й гадки не мала, що ця зустріч переверне все моє життя. Найближча Галині людина — бабуся Марфа, хоча й була маминою свекрухою, завжди ставала на бік невістки, пояснюючи це тим, що не можна кривдити людину, яка прийшла в дім. У Галининих батьків було троє дітей, у бабусі — семеро, народжувати в ті часи вважалося не подвигом, а нормою, так само, як і виконувати хатню роботу. Мама працювала, як і всі, їй було ніколи. А бабуся ніколи не казала дітям: мені не до вас, пограйтеся; вона завжди щось співала, розповідала. Ні в батьковому, ні в маминому селі не було церкви — вона була в іншому селі, куди сім’я потрапляла один-два рази на рік. Однак бабуся Марфа несла дитину на руках через три села, щоб причаститися, це був своєрідний подвиг. — Вона була вже зовсім старенька, зігнута, — з теплотою згадує матушка Галина, — але незмінно казала: «Якщо я в Господа хоч щось заслужила, то я тебе вимолю!». Молилася за нас навіть тоді, коли ми стали акторами, тобто втраченими людьми для роду й для віри. Бабуся ніколи не впадала у відчай, вона настільки нас любила і покривала своєю любов’ю все, що була переконана — ми виявимося гідними людьми. Коли я приїжджала в гості, вона казала: «Ти для Бога така дорога дитина — адже ти могла крихітною всю службу вистояти і причаститися. Не може такого бути, щоб ти не спаслася!». Тільки через тридцять років після бабусиної смерті я прийшла до церкви і вважаю, що вона була молільницею за ввесь наш рід. Я досі відчуваю тепло бабусі Марфи, коли я до неї притулялася дитиною. Тепер усе інакше — жінки похилого віку вважають: я маю пожити для себе! Ходять у кіно, роблять перманент, соромляться своєї сивини. А звертатися до них «бабусю» просто небезпечно, тому що це образливо! Я вважаю, якщо ти відпочиваєш, маєш гарний вигляд, влаштовуєш собі релаксацію, а діти — ненагодовані, це ненормально! У наш час жінка не готується до того періоду, яким вона має пишатися, адже вона — опора свого роду... Батьки матушки Галини в церкві бували нечасто, ходили на партійні збори, як і більшість людей того часу. Але розуміння того, що таке гріх, що чинити не по-людськи не можна, — було закладене в них на генетичному рівні. Нині мама Галини Михайлів-ни перенесла інсульт, із труднощами рухається. Та батько не занепадає духом, сказав дітям: «За нас не переживайте, я на свята і пирогів напечу, і холодець зварю»... Проста людина, яка не вивчала психологію, муляр за професією, він надзвичайно зворушливо ставиться до своєї дружини. Рішення стати матушкою далося колишній акторці нелегко. На це пішло близько трьох років. Чим більше Галина працювала з дітьми в недільній школі й організовувала духовні вечори, тим відчутнішим ставав внутрішній розкол у душі. Прийшло розуміння того, що це не поверхнева праця, а надзвичайно глибока філософія. Зовсім іншими стали сімейні цінності. — Мені просто стало нестерпно говорити людям про смиренність і виглядати як акторка. Виходячи на сцену, я вже не могла постійно накладати грим, одягатися в яскраві костюми, гнітити всіх своїм его, що властиво людям цієї професії. А коли почала носити в театрі хустку, реакція людей була неоднозначною. Вперше побачивши мене на вулиці в такому вигляді, знайомі запитували: у тебе щось сталося, ти занедужала? Цей період був дуже тяжкий, я вже не могла повернутися назад, дивуючи своєю поведінкою людей. Мені було важко дивитися на себе в дзеркало. Своє рівне від природи волосся я завивала, робила більш виразними губи, а якщо йшла вулицею без усього цього, почувалася роздягнутою. І тільки згодом зрозуміла, що розумні люди, яким я цікава як особистість, приймуть мене й такою. В отця Володимира, чоловіка матушки Галини, проблеми були трохи інші: починати свою діяльність у новій ролі довелося з нуля. Створення храму святителя Луки Войно-Ясенецького ініціювали міський відділ охорони здоров’я і головлікар міської лікарні №1 Григорій Яценко. Звернувшись до місцевої єпархії, медики просили посприяти, аби на території цього лікувального закладу було відкрито храм, як це заведено в усьому цивілізованому світі. Скажімо, нині в Києві вже практично немає жодної лікарні без своєї церкви. Приміщення, яке виділили спочатку з цією метою, було в жахливому стані. Два місяці вивозили сміття, довелося замінювати дах і підлогу. За рік із допомогою людей вдалося привести все це до нормального стану. А згодом на території лікарні виділили місце для будівництва нового храму. — Перший рік у нашому приході був дивним, — розповідає отець Володимир. — Ми відкрили церкву перед Великоднем, а на свято, на прохання хворих і лікарів, я причащав пацієнтів у реанімації. Причастив двох жінок похилого віку, які потрапили туди з тяжкими серцевими нападами. Привітав їх, подарував пасочки та яйця. І хоча медсестри дали зрозуміти, що надії в цих жінок немає, вони приречені, — сталося чудо! Невдовзі до нас у церкву прийшли замовляти подячний молебень, і з’ясувалося, що обох жінок благополучно виписали додому! Але й це ще не все — ввесь тиждень після Великодня у реанімації не було жодного летального випадку. Нині ми будуємо новий храм. Тішить, що перші пожертви на будівництво були від простих людей. Народне будівництво — це саме те, про що ми мріяли. Згодом знайшлися спонсори, а будівельники прийшли до нас самі — ми їх не шукали. Вони вже два роки будують фундамент і стіни. Храм росте як живий — по ходу щось змінюється, поліпшується, благо — наш архітектор В’ячеслав Міщенко вкладає в це всю душу: він теж наш парафіянин. Матушка Галина й отець Володимир не вважають себе ідеальною сім’єю. Їхні діти обрали цілком світські професії — старша дочка Ганна закінчила педагогічний університет, викладає культурологію на кафедрі філософії Білоцерківського аграрного університету, пише кандидатську дисертацію і продовжує творчі традиції своїх батьків як декан факультету культури університету. Середня дочка Анастасія закінчила економічний факультет Міжрегіональної академії управління персоналом і працює менеджером. А молодший син Павло навчається в будівельному училищі і щоліта допомагає батькам на будівництві лікарняного храму. Нічого не змінилося в домівці Фадєєвих у новорічні свята — сімейне торжество відсунуте, як і раніше, на другий план. Однак нині — не заради заробітку чи акторських амбіцій.
