Ті, хто живе у темряві

1672 0

Про них згадують рідко — найчастіше на День інвалідів та під час чергової виборчої кампанії. А вони поряд з нами щодня, і живеться їм нелегко. Якщо хтось хоче зрозуміти, наскільки нелегко, може зав’язати собі очі й спробувати так пожити: піти в магазин, приготувати обід, вирішити комунальні проблеми в ЖЕКу. А може почути їхню розповідь з перших уст.

Майже звичайне подружжя Ольга Хвостікова втратила зір у 13 років внаслідок дуже тяжкої травми. Три дні була непритомна, півроку пролежала на лікарняному ліжку паралізована, ще три роки лікувалася в найкращих закладах і Одеси, і Ленінграда. Перенесла 15 операцій на очі. Коли вперше зрозуміла, що не бачить, відчула панічний страх. Продовжувати навчання в київській музичній школі ім. Лисенка Ольга вже не змогла й з лікарні потрапила до школи сліпих, де її вчили жити за нових обставин. При школі створили експериментальну групу, в складі якої Ольга освоїла спеціальність масажиста. Однак після закінчення школи й технікуму при медінституті знайти роботу за спеціальністю в Києві вона не змогла, тому поїхала до сестри, котра проживала в Рівному. Вступила до місцевого Товариства сліпих, працювала на його підприємстві — прикручувала вилки до електрошнурів. Нині Ольга заробляє на життя, роблячи знайомим масаж. Олександр Хвостіков народився в місті Калач Воронезької області. Мав поганий зір з дитинства через вроджену катаракту. Вчився в школі для слабозорих дітей, закінчив курське музичне училище по класу баяна, працював акомпаніатором. У 1988 році вступив до Рівенського педагогічного інституту, на третьому курсі почав різко втрачати зір, однак навчання все ж закінчив. Працював акомпаніатором у «Текстильнику», керував хором місцевого Товариства сліпих, а нині — йому акомпанує. Олександр — меломан. Його музична колекція — від класики до шансону, представлена практично на всіх можливих носіях. Також голос Олександра часто можна почути в ефірі місцевих FM-станцій, слухати які він дуже полюбляє, як і грати в радіоігри. З Ольгою зустрівся випадково — познайомила інститутська подруга, а 18 жовтня Олександр та Ольга Хвостікови відсвяткують 14-у річницю подружнього життя.

Побут Зустрілися ми в помешканні Хвостікових, і якби я не знала, що тут живуть незрячі, нізащо б не здогадалася — на перший погляд звичайна квартира, дуже охайна, добре облаштована. Однак люди, котрі не бачать, живуть за своїми правилами. Найперше — всі речі мають своє чітко визначене місце, щоб їх завжди можна було швидко знайти. Серед звичайних речей є такі, що розмовляють — наприклад, годинники, котрі незрячим, як і касетні магнітофони, видають безплатно. Прогрес не стоїть на місці, й нині з’явилося чимало речей, котрі б могли полегшити життя незрячих людей — розмовляючі тонометри, термометри, комп’ютери з брайлівським рядком, програмами, котрі озвучують покладену в сканер газету чи книгу, однак для українських незрячих вони просто недоступні. Що там казати, коли навіть з брайлівським папером, з допомогою якого незрячі можуть написати листа чи зробити якісь нотатки — великі проблеми. УТОСівська бібліотека, в котрій є як озвучені аудіокниги, так і написані брайлівським шрифтом, нині оновлюється дуже погано — озвучують переважно детективи, тому основними джерелами свіжої інформації для незрячих є радіо і телебачення, яке незрячі не дивляться, а слухають. Самотніх незрячих двічі на тиждень відвідує соціальний працівник, але оскільки навантаження на нього велике, його візити нетривалі. За 1,5-2 години він може виконати якесь доручення, почитати газету, відвести на ринок. Решту часу незрячі мусять обходитися без сторонньої допомоги, тому вони вміють самостійно робити все — від миття вікон до домашнього консервування. Методом спроб і помилок вони знаходять оптимальний алгоритм виконання будь-якої роботи й діляться ним зі своїми друзями по нещастю. Так само самостійно мусять вони й пересуватися нашим зовсім не пристосованим до їхніх проблем містом — кожен з нас неодноразово бачив невпевнено крокуючих перехожих в окулярах і з паличкою. У зв’язку з цим у незрячих до нас велике прохання: якщо маєте час, допоможіть, запитайте у незрячого перехожого, куди йому потрібно, візьміть його під руку й проведіть. Є, до речі, в нашому місті люди, котрі не гребують нажитися навіть на біді незрячих — беруть з них зайві гроші, підсовують зіпсовані продукти, виявляють відверте хамство. Також у Рівному ще дуже мало світлофорів із звуковим сигналом, а неприкриті каналізаційні люки, неогороджені ями чи будови для незрячих є просто небезпечними для життя.

Уроки виживання Коли місцеве підприємство Українського товариства сліпих працювало, незрячі не старцювали, нині ж мусять і з кружками на Замковій стояти, і співати в переходах. Особливо важко тим, у кого є діти — іноді вони навіть не хочуть ходити до школи, соромлячись свого бідного одягу. А вища освіта для таких дітей нині вже практично недоступна. Пенсія по інвалідності за загальним захворюванням нині становить 350 гривень, а Рівенщина — чи не єдина область, де жодних пільг для незрячих в оплаті комунальних послуг не передбачено. На День інвалідів для незрячих зазвичай організовують концерти, однак ліпше б представники влади прийшли й запитали в них, що їм потрібно. Проте світ все ж не без добрих людей — час від часу незрячі отримують допомогу, іноді завдяки благодійникам навіть відновлюють зір. Хоча для того, щоб допомогти незрячим, не потрібно ні коштів, ні влади. Люди, котрі не бачать, звертаються з великим проханням до водіїв: не ставити свої автомобілі у дворах будинків, де живуть незрячі, й поблизу їхнього підприємства на вул. Замковій, 21 — щодня на поставлені там авто натикаються й травмуються люди, котрі не можуть їх побачити. Нині незрячі дуже занепокоєні розмовами про розформування системи УТОС — на їхню думку, цього робити не потрібно. Натомість варто було б допомогти запрацювати на повну потужність підприємствам Товариства сліпих, на котрих незрячі могли б самостійно заробляти на життя — наприклад, у Рівному з 600 незрячих на підприємстві УТОС мають роботу лише 50-60 чоловік. Або встановити пільги для тих підприємств, котрі працевлаштовують незрячих. Також є проблема із соціалізацією незрячих дітей, котрим було б дуже корисно спілкуватися з дорослими незрячими й переймати їхній досвід виживання. Натомість школа для слабозорих дітей у Клевані працює практично автономно. У зв’язку з цим пані Ольга звертається до батьків незрячих дітей з проханням не робити за них всю роботу — таким дітям потім дуже важко виживати в дорослому житті, й коли батьків не стає, вони залишаються безпомічними. І, звісно, велике побажання до всіх — берегти зір. Адже лише близько 20% незрячих не бачать з дитинства, всі інші втратили зір або внаслідок травми, або хвороби.


Поділися з нами новиною! Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Коментарі (всі коментарі проходять модерацію)

Залиште вiдповiдь

Читайте також