Історія занепаду Рівненського льонокомбінату для теперішнього його власника Олега Червонюка є яскравим прикладом знищення колишнього промислового потенціалу країни. Навіть коли він звернувся в Міністерство легкої промисловості за інформацією про те, які в нас працюють підприємства і що вони виробляють, міністр півтори години переконував п. Червонюка в тому, що легка промисловість в Україні може працювати... лише збитково. Тож чи варто купувати «убитий» комбінат? Уже навесні новий власник підприємства розпочне тут виробництво і доведе, що варто. «Не потрібно летіти за примарою американської мрії, — вважає Олег Червонюк. — Мій приклад — це втілення української мрії».
— То з чого ж почалася українська мрія? — Я родом з Хмельницького, зі звичайної родини, мама працювала фармацевтом в аптеці, тато — водієм автобуса. У 1995 році закінчив Хмельницький національний університет, за фахом — радіотехнік. Але в той час реалізувати себе за такою спеціальністю було неможливо, тож зайнявся торгівлею. Ще студентом одружився, і з грошей, отриманих у подарунок, купив насамперед телевізор, про який давно мріяв. А на 70 доларів, що залишилися, накупив у Києві зубної пасти і продав її просто з тротуару у Хмельницькому. Це і був мій стартовий капітал. Приблизно тоді почав працювати новий підрозділ податківців — податкова міліція. Їм, певна річ, потрібні були позитивні показники, щоб показати свою боротьбу з неплатниками. І мені, а також і моїм товаришам задля цієї статистики «припаяли» ухилення від сплати податків і штраф. Багато хто згорнув свій бізнес або й виїхав за кордон, переконавшись, що в рідній країні до якихось вершин не дістанеться. Але я думав інакше і працював. Їздив у Польщу, Індію, Сирію, закуповував там готовий одяг і продавав його у Хмельницькому. Якось помітив, як в одного араба добре розкуповують спіднички. Підійшов, роздивився: робота проста, усього два шви. Запитав, де тканина така продається, араб показав — за рогом, швейні машинки продавалися за іншим поворотом. Я купив кілька рулонів тієї тканини, а машинки, вирішив, і вдома знайдуться. Поставив у гаражі машинки, найняв швачок з місцевої швейної фабрики. І спідниці нашого виробництва пішли не гірше від сирійських. — Це і був початок вашого виробництва? — Так, з часом я винайняв більш підходяще приміщення, і наш швейний цех працював років п’ять. Потім я побачив у Сирії светри, які добре продавалися, і теж зацікавився, як налагодити виробництво у себе. Щоправда, з цим виявилося складніше, хороші німецькі в’язальні машини коштували дорого, одну брати було невигідно, адже одна працівниця може обслуговувати одночасно п’ять машин, тому треба було купувати хоча б п’ять машин одразу, які б працювали у три зміни. Я придбав вживані машини, докупив нові і в корпусі колишнього радіозаводу налагодив виробництво. Моя фабрика у Хмельницькому працює вже 8 років, зайнято близько 400 людей. Ми продаємо свої вироби в Україні, а також в Росії, Молдові та Білорусі. — А звідки з’явився інтерес до Рівненського льонокомбінату? — Для розширення швейного та трикотажного виробництва мені потрібна сировина. У 2007 році я звернувся за інформацією в департамент Міністерства легкої промисловості. До слова, це тоді була кімната зі старим письмовим столом, над яким висів світильник з битими плафонами, — нема чому дивуватися, в якому стані промисловість, такий і департамент. Там мені дали книжечку з переліком підприємств легкої промисловості України. Я мав подібну, але старіше видання. Оце й уся їхня допомога. Навіть тодішній міністр півтори години по телефону переконував мене в тому, що в Україні легка промисловість може працювати лише збитково. Я об’їхав усі підприємства легкої промисловості України, а про льонокомбінат, який збанкрутував, дізнався випадково. Але ж була на заході України потужна промисловість, мала високий потенціал. І привели наші політики країну до рівня аграрної держави, якщо її хоч так тепер можна назвати. Не гідно українцям й далі мити унітази по світу, можемо й у своїй країні мати пристойну роботу. І найкращий інвестор в економіку — внутрішній, а не зовнішній, про якого лише багато говорять. Бо краще, ніж ми самі для себе, нам ніхто не зробить. Перш ніж вкладати в нашу економіку гроші, кожен спочатку цікавиться, який тут рівень корупції, як люди працюють, навіть тим, чи люблять у нас випити і скільки у нас святкових днів у році. А якщо навіть наша податкова тепер не знає, як справляти податки, то де ж той інвестиційний клімат? Які сюди підуть інвестиції, якщо у нашій країні й до свої інвесторів таке ставлення? Ось, приміром, мені як власнику нерухомості міська влада запропонувала викупити землю за 7 мільйонів гривень. Я обурився, що займаюся налагодженням виробництва, і не копійчана це сума. Начальник управління Держкомзему Рівного Роман Гресько вважає, що це недорого, а я вважаю, що ця земля взагалі ніскільки не коштує. Коли рухнула Берлінська стіна, у східній Німеччині занепалі підприємства продавали за одну марку, — іди і працюй, якщо хочеш. А не за 24 мільйони гривень за комбінат, як я заплатив, плюс «небагато» — ще 7 мільйонів за землю під ним. Я вважаю, що з таким ставленням до інвестора в українській легкій промисловості ще років 10-20 ніхто нічого робити не буде, не враховуючи, звичайно, мене. — Чому ж саме вам як покупцю надали перевагу, адже були й інші претенденти на льонокомбінат? — За п’ять років, які російська компанія «Лінен форевер» орендувала частину приміщень на льонокомбінаті, вона нічого не вклала у виробництво, використовувала старі верстати, які там ще тоді були в робочому стані. Натомість встигла посваритися з директором льонокомбінату, бо ретельно обміряла площу підприємства і збиралася тут відкрити торговий центр, а не виробництво налагоджувати. Приїхала ще одна київська фірма, теж не по текстилю, були конфлікти, в цей час я подав найбільш переконливий бізнес-план і переміг у конкурсі. На щастя, на льонокомбінаті, незважаючи на занепад і розруху, залишилися люди, які прагнуть відновлення виробництва і хочуть працювати. Адже це теж проблема — люди розучилися працювати. Багато хто вважає, що на тисячу гривень працювати не потрібно взагалі, що ці гроші просто так мають давати. Вони очікують, що почнуть жити краще, нічого не роблячи, ось прийде новий Президент, і все одразу змінить. Це утопія. — Як до вас поставилося керівництво міста та області? — У нас чомусь вважається, що треба неодмінно йти до міського голови та керівництва облдержадміністрації «поговорить». А чому я маю до них йти? Якщо я сюди прийшов, то маю працювати, це ж логічно. Тим паче, гроші я нікому не збираюся пропонувати, хабарів не даю принципово. З Володимиром Хомком знайомий з часів його керівництва облводоканалом, у нас тоді були суперечки на професійному ґрунті. Із Василем Берташем ми теж знайомі. — Але виробництво — не торгівля, де кожен прагне чимшвидше одержати прибутки. Коли ви очікуєте на прибутки? — О-о, я напевне їх не дочекаюся, хіба мої діти матимуть прибутки. — Навіщо тоді починали цей бізнес-проект? — А скільки людині потрібно грошей на прожиття? Мені на все вистачає, я міг би купити будинок у Швейцарії й спокійнісінько там жити. Але мене не це цікавить. Не маю я інтересу до того, щоб їздити на «Бентлі» чи літати на власному вертольоті, як деякі інші бізнесмени. У Хмельницькому маю будинок, який мене цілком влаштовує, у Рівному поки винаймаю 2-кімнатну квартиру, вважаю, що на більше тут ще не заробив. Мені навіть важко сказати, де я живу, бо дуже часто їжджу в справах, в тому числі й за кордон. Є таке поняття — американська мрія. Незважаючи на усі труднощі, я вважаю, що не треба гнатися за американською мрією, я доведу, що є українська мрія.
