«Я життя прожив не за підручниками!»

1785 0

Ми у соцмережах:

«Я життя прожив не за підручниками!»

Михайло Кириллов — відома у місті людина, кандидат медичних наук, директор салону «Німецька оптика», головний лікар фірми «АРЦТ Плюс», керівник «Русского культурного центра», депутат Рівненської міської ради. З висоти років він згадує про свій життєвий шлях, про кумедні випадки зі свого життя, про місця, де довелося побувати, розмірковуючи при цьому й про долю своєї країни.

«Все роби з любов’ю!» — Так навчала мене мама. Цього правила я завжди прагну дотримуватися у своєму житті. Адже коли ми робимо все з любов’ю і добротою, то потім це повертається до нас. А взагалі батьки дали мені дуже багато, стали прикладом у житті. Моя мама пережила блокаду Ленінграда, батько був родом з Воронезької області. Моя мама сприяла відкриттю україномовної школи у селищі Новоздолбунів, а батько був закоханий у цей край і любив співати українських пісень. Дещо незвичною була моя поява на цей світ. Я народився в Казахстані, де тоді жили й працювали мої батьки. І от, як мені розповідали, коли в мами почалися перейми, то кваліфікованої медичної допомоги чекати не доводилося — фельдшерка була п’яною! Тому народжувала мама сама, а допомагала їй моя старша сестра, яка на той час ще була дитиною. Зі свого життя у Казахстані я пам’ятаю, як взимку наш барак заносило снігом по самий дах і вранці доводилося ходити по сніговому тунелю. Я був ще маленьким, коли ми переїхали жити до Ленінграда. — А про життя в Ленінграді вже щось пам’ятаєте? — Запам’яталося катання взимку на фінських санях на Фінській затоці. А ще в пам’яті залишилося дитяче сприйняття смерті Сталіна, яка якраз припала на цей період. Батько ходив похмурий, багато людей плакали, дуже гуділи сирени та гудки. У школі декілька днів не було занять. Але в Ленінграді ми теж прожили недовго — згодом тата направили на будівництво Здолбунівського цементного заводу. Він був справжнім фахівцем у цій галузі. Так я опинився в Україні, пішов до школи. А вийшло так, що й залишився тут на усе життя. Я переконаний, що це не випадково, адже мій дідусь ще до 1914 року працював начальником залізниці у Варшаві. — А як минало ваше дитинство? — Спочатку мені було важкувато з мовою, хоча в Здолбунові я ходив у російську школу. Пригадую, читаю на магазині: «Овочі. М’ясо» і думаю: «І що це за «овечье мясо»? Але згодом вивчив мову і все стало на свої місця. Про шкільні роки спогади дуже гарні. Мав чимало друзів, ми часто ходили в походи, в ліс, подорожували. Знаходили багато зброї, патронів, адже це все було незадовго після війни. Військова тематика була для нас дуже захоплюючою.

Романтика життя — Як обирали професію? — Після закінчення школи із золотою медаллю я вступив на навчання до Львівського медичного інституту. Мене завжди цікавила медицина. Тож за спеціальністю я — педіатр. Навчання у Львові було надзвичайно плідним — там мене цікавили й додаткові заняття, наприклад, я відвідував хірургічний гурток. Це потім стало мені в пригоді. Адже після закінчення інституту я попросився на роботу до Таджикистану. Хоча мені пропонували залишитися у Львівському медінституті, на кафедрі анатомії. Я ж завжди прагнув романтики й пригод. Працював дитячим хірургом спочатку в Душанбе, згодом — у Ленінабаді. Там мені зустрічалися хвороби, про які я лише чув і читав раніше. Але досвіду набиратися було дуже цікаво, адже там працювала справжня інтернаціональна команда. Хоча іноді й важко доводилося: таджики — мусульмани, у них зовсім інша ментальність. Бували випадки, коли жінка вже народжує, а чоловік не підпускає до неї лікаря-чоловіка. Або батько не віддає на лікування сина — женеться за лікарем з ножем. Всяке бувало… Пам’ятаю один майже анекдотичний випадок, який облетів тоді увесь Таджикистан. Правда, пов’язаний він був не з медициною, а з навчанням. В одній із шкіл не вистачало вчителя англійської мови. Тоді з вчителями у Таджикистані була велика проблема. А працювати учителем фізкультури до них направили грузина. Директор його запитав, може, мовляв, ти ще й іноземну мову знаєш, то викладай! Він погодився. Все нормально — уроки проводяться, діти й батьки задоволені. Аж ось до школи приїхала перевірка, її повели на урок показати значні досягнення у вивченні англійської мови. Яким же було здивування, коли замість англійської вони почули грузинську мову, яку викладав цей вчитель. Виявляється, увесь цей час він навчав дітей грузинської мови, а ніхто про це навіть і не здогадувався. У Таджикистані я пропрацював два роки — 19711973 і через сімейні обставини повернувся додому. Тоді я вже був одружений і чекав первістка. Але спогади залишилися на усе життя. А якими смачними були суп-шурпа й манти! До речі, там все дуже дешево коштувало. Овочі, фрукти — копійки, у нас були набагато дорожчі. Згадується, як нас всіх направляли на збирання бавовни... — Михайле Юрійовичу, чим ви займалися після повернення у Рівне? — Працював лікарем-хірургом. Спочатку в залізничній лікарні, потім — в онкодиспансері. Згодом почав займатися науковою роботою, навіть досліди на морських свинках ставив. У 1984 році в Москві захистив кандидатську дисертацію. Це для мене була велика подія, адже я довго до неї йшов. На захисті були присутні справжні «світила», за чиїми підручниками ми вчилися й про кого я читав у медичних журналах. До речі, там теж стався казусний випадок — якраз у ніч перед захистом захворів один із членів Вченої ради. Без нього захист ставав неможливим, тож довелося терміново шукати рівноцінну заміну. У мене навіть були пропозиції переїхати на роботу до Москви. Але не склалося... Натомість на три роки (19881991) поїхав на роботу до Алжиру. — Знову окрема сторінка вашого життя. Давайте про неї детальніше. — Та це вже не тільки сторінка, а ціла епопея, — жартує пан Михайло. — Перед від’їздом ми майже рік проходили спеціальну підготовку в Москві — вивчали французьку мову й тропічну медицину. В Алжирі я працював у курортному містечку Коло, що на березі Середземного моря. Там довелося опанувати арабську мову. Вважалося, що ми надаємо допомогу цій країні, а рівень медичного оснащення там був набагато вищий, ніж у нас. Я був обраний шефом хірургів, до того ж, ввів скорочення терміну перебування хворих у госпіталі до і після операції. Це дало значні економічні вигоди, швидший оборот ліжкомісць, а головне — менше розповсюдження госпітальної інфекції. Саме там я познайомився з багатьма людьми, зокрема іноземцями, які на той час теж працювали в Алжирі. Серед них була і родина німця-лісника, з якою ми товаришуємо і зараз. Повернувшись з Алжиру, ми створили україно-німецьку громадську організацію, завдяки її діяльності змогли пролікувати в Німеччині 17 онкохворих дітей з України. — А коли ви почали займатися власним бізнесом? — Десь у середині 90х, після повернення з Алжиру. Я одним з перших відкрив у Рівному «Оптику». Ми вдосконалювалися, розширювалися. У 1999 році разом з дружиною заснували ТзОВ фірму «АРЦТ Плюс», яка спеціалізується на наданні медичних послуг. До речі, у нас дуже часто обслуговуються іноземці, тому що наші ціни для них дуже низькі, а в якості оптики сумніватися не доводиться. Сьогодні ми стежимо за світовою модою, новинками у галузі оптики. Часто проводимо благодійні акції. Для прикладу, з 2000 року в нас діє акція, згідно з якою пенсіонерів та інвалідів безкоштовно оглядає лікар, а також їм безкоштовно надають оправи. До професійних свят (наприклад, Дня вчителя, Дня медика) традиційно надаємо суттєві знижки. У нас великі плани. У найближчому майбутньому збираємося відкривати в центрі міста клініку інтегральної медицини. З 2000 року я ґрунтовно займаюся натуротерапією і переконаний, що завдяки цьому та іншим немедикаментозним методам можна позбутися багатьох хвороб. — Розкажіть трішки про свою сім’ю. — Я вдруге одружений, і обидва рази успішно, — жартома констатує Михайло Кириллов. — Від першого шлюбу маю двох дорослих дітей — доньку Наталію та сина Михайла, які вже мають власні сім’ї і свої бізнесові справи. Обожнюю двох своїх онучок Іринку та Настуню. Вже 10 років я живу з другою дружиною Світланою та її сином Тарасом. Світлана — директор фірми «АРЦТ Плюс». Ми з нею однодумці як у бізнесі, так і в інших життєвих питаннях.

З сусідами потрібно жити у злагоді — А тепер — про політику, про ваші депутатські справи. — Депутатом обраний вперше. Будучи безпартійним, представляю в міській раді фракцію Партії регіонів. Переконаний, що влада повинна думати не про себе, а про людей. Підтримую тільки ті політичні заяви, рішення, які не мають і не мали за собою насилля, порушення прав людини. Мені це близько як лікарю і громадянину. — Як щодо мовного питання? — Я вважаю, що кожна людина, яка живе в Україні, має знати українську мову. Але важливо, щоб кожен також міг сказати: «Я знаю і розмовляю двома мовами — українською і російською». Мій товариш, професор Ніколаус Арндт, відомий багатьом рівнянам, сказав, що в першу чергу треба добре знати мову сусіда. Це актуально, особливо сьогодні, коли дуже часто отримання добре оплачуваної роботи вимагає знання російської мови. Нам нічого ділити з Росією, окрім долі. І цей розподіл — справа політиків, мас-медіа і великих грошей. Мене ж тішить, що прості люди обох країн з повагою ставляться одне до одного. Я часто буваю в Росії, відверто кажу, що проживаю в Західній Україні, й мене завжди приймають з теплотою. Тим більше, що Росія — наш стратегічний партнер. Вона посідає перше місце у товарообігу України на зовнішньому ринку, який становить 32 млрд. доларів, на другому місці — Німеччина з 5 млрд. доларів. А щодо мов... «Скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина», — дуже мудре твердження. Особисто я знаю їх декілька — російська, українська, англійська, німецька, французька, арабська, польська. — Ого! — З кожною з цих мов у мене пов’язана окрема сторінка життя. Я керую в Рівному «Русским культурным центром» і дуже цим пишаюся. Адже це — справжній оазис для росіян, людей, які сповідують слов’янську культуру та й просто для симпатиків. Тим більше, що наше Рівне дуже багате своєю історією. У нас функціонує ляльковий театр, шаховий клуб, танцювальний гурток, психологічні курси, хор, проводяться так звані «посиделки». Тобто має бути та об’єднуюча сила, яка збирає представників різних національностей в єдину людську родину.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також