Як Галина Іванівна стала Петрівною

1504 0

Лише у 62 роки Галина Іванівна Рудковська із Сарн через суд змогла повернути собі ім’я батька, який загинув під час війни незадовго після народження донечки. Її адвокат Володимир Сокаль вважає, що вона могла б встановити свої родинні стосунки, а разом з тим одержати усі належні їй пільги й майнові права значно раніше, якби була більш обізнана з нормами права.

— Я давно і неодноразово намагалася розшукати місце, де похований мій батько, але оскільки він мав зв’язки з вояками УПА, за радянських часів це було неможливо, мені казали, що він був у банді, й радили облишити ці пошуки взагалі, — пригадує Галина Рудковська. — Лише цього року я побувала на могилі батька — у селі Тинне неподалік Сарн йому та кільком соратникам встановили пам’ятний знак. І вже укотре свою причетність до справи показово засвідчив мій дядько, який ніколи не визнавав мене за родичку і цього разу теж не вважав за потрібне запросити на урочисте відкриття пам’ятника. У воєнному 1943-му 20-річний Петро Магрело працював машиністом паровоза на залізничній станції Сарни, окупованій німцями. Його сім’я, дружина з новонародженою дочкою, мешкала у передмісті Сарн у хаті, яка раніше належала розстріляним німцями євреям, під час війни спустілі хати давали залізничникам у рахунок зарплатні. Тільки недовго у ній мешкала Петрова сім’я. Одного разу він прийшов додому дуже схвильований і сказав дружині, що жити йому залишилося недовго: німці виявили на станції вагони з боєприпасами і звинуватили його, мовляв, це він їх туди привіз. Шукаючи порятунку, він попросив дружину нагріти води і облити окропом йому руки, щоб була вагома причина невиходу на роботу. Саме тоді до хати зайшли Петрові товариші й сказали, що за кілька днів німці відступлять, а до того часу можна пересидіти у лісі. Вибору не залишалося. Два дні дружина й гадки не мала, де чоловік, а потім він повернувся, щоправда, ненадовго. Відступаючи, німці гнали із собою відібрану у людей худобу, Петро з товаришами наскоком зненацька спробували її відбити. Усі вони загинули, а кучерявого чорнявого Петра, якого німці сприйняли за єврея, захопили живим. Намагаючись знайти сім’ю, яка переховувалася, німці почали запалювати хати, але люди, вказуючи, що на хлопцеві є хрест, змогли переконати карателів, що він не єврей. Його розстріляли, але тіло ховати заборонили, щоб вистежити, хто прийде його забирати. Та не встерегли — уночі труп хтось таки потайки забрав, і відтоді дружина й батьки не знали, де похований Петро. Після його загибелі тоді ще юний дядечко з погрозами виставив братову з дитиною на вулицю, і вона змушена була повернутися до своїх батьків. Матір німці хотіли відправити на роботу до Німеччини, але бабуся вберегла: викопала яму біля корови, сховала в ній дочку і накрила соломою, а на дитинча сказала, що то її. — Обидві бабусі, й татова, й мамина, дуже любили й шкодували мене, татова мама мала таку ж дочку, як я, онуку, а мамину маму, якій не було й сорока років, коли я народилася, я аж до її смерті називала мамою, — пригадує п.Галина. — Я вже ходила до школи, коли одержала метрику, в якій за порадою вчительки мені записали прізвище баби з дідом, батьком не записали нікого, а матір’ю — бабусю. «Аби тебе не дражнили усе життя бандерівкою», — сказала тоді учителька. До цього часу я була не по батькові, а по дідові — Іванівною. Згодом мама вийшла заміж удруге, а бабуся, чоловік якої загинув під час війни при обороні Ленінграда, пішла мачухою на дев’ятеро дітей. Ми ніколи раніше не боролися за свій будинок, бо дядько, який був комуністом і завжди ходив з папкою під пахвою, погрожував: будете рота роззявляти — вивезуть усіх на Сибір. Самі розумієте, що у той час при наших обставинах його погрози не були пустослів’ям. Дядько не пустив мене на поріг, навіть коли я прийшла запрошувати його на весілля. Тепер він опікується політв’язнями та репресованими і на усіх рівнях демонструє свої родинні зв’язки з полеглим братом, які його вже не порочать, а означають дуже відчутні матеріальні компенсації йому, єдиному, як він намагається довести, родичеві. Я навіть якось прочитала у районній газеті його допис про те, що батько мав вищу освіту і володів німецькою мовою. Не знаю, де мешканець села міг оволодіти бездоганною іноземною мовою і як він встиг до 20 років здобути вищу освіту. — Вчинками дядька моєї підзахисної завжди керувала корисливість, — каже адвокат Володимир Сокаль, — у всі часи він був угодний і вірний всім владам і завжди був при посадах. Коли п.Галина подала позов до суду про визнання її дочкою Петра Магрела, дядько, який ніколи й знати її не хотів, сам прийшов до неї додому і сказав, що вона нічого від нього не одержить. Але я гадаю, що він не просто так приходив і що йдеться не лише про колишню єврейську хату.

Коментарі

Залиште вiдповiдь

Читайте також