У міжнародному легкоатлетичному надмарафоні дружби «Росія-Туреччина, нові можливості, 2007», який відбувся нещодавно, мали можливість побігати і троє українців, з яких двоє учасників — Оксана Прокопчук та її донька Ольга — з Рівного. Враженнями від марафону з кореспондентом «РВ» поділилася Оля.
— Скільки людей брало участь у марафоні і яким був маршрут пробігу? — Ми стартували з Москви 2 жовтня. Загалом мали пробігти через міста Росії та Туреччини, закінчуючи Стамбулом, більше трьох тисяч кілометрів. Але це не означає, що спортсмен мав пробігти повністю цю відстань. Ми бігали і групами, і по черзі, тож кожен сам набирав кілометраж, який бажав. Моя мама, наприклад, пробігла 98 кілометрів, а Любов Асанова з Казахстану — 400 кілометрів. Я більше виконувала обов’язки адміністратора та перекладача, тож пробігла трохи менше. Загалом же в пробігу взяли участь 32 людей, з яких 14 були турками, решта учасників були з Казахстану, Білорусі, Росії та України. Я та моя мама не є професійними спортсменами, але ми стали винятком із правил. Декілька років тому мамин знайомий взяв її в пробіг як адміністратора. І з того часу вона регулярно брала участь у різних марафонах. Щовечора бігає на рівненському «Авангарді». Цього разу вона взяла мене як адміністратора. Всі інші бігуни були професіоналами або тренерами. А закінчився марафон у турецькій столиці 22 жовтня, де усім спортсменам урочисто вручили нагороди та подарунки.
Турків так і не вдалося нагодувати салом… — Як вас зустрічали в різних містах? Люди не дивувалися гостям-спортсменам? — Ми повинні були всі разом вбігати в певне місто за будь-яких умов саме у встановлений заздалегідь час. Бо в кожному великому місті нас урочисто зустрічали офіційні особи: мер, представники спорткомітету. В Росії всюди зустрічали хлібом-сіллю, що дуже подобалось туркам. Адже у Туреччині так душевно не зустрічають, там це трохи «сухо» роблять. Один турок мені пізніше розповідав, як він якось забіг додому, заскочив у душ, а потім вскочив на кухню, відламав кусень хліба, посипав його сіллю і з’їв. Щоправда, салом їх так і не вдалося нагодувати, бо вони свинину взагалі не їдять. — Напевне, під час пробігу незнайомими містами Туреччини з вами трапилось чимало цікавих пригод?.. — Звичайно, були певні «пригоди». Наприклад, коли ми мали прибути із Сочі в турецьке місто Трабзон, то втратили один день, бо не прийшов вчасно паром. Тож довелося чекати наступного вечора. В результаті ми втратили один день і мусили його наздоганяти. Ми були в тих містах, куди «нормальні» туристи не їздять. В Анкарі ходили вулицями, де живе бідне населення. Дуже страшно було, вчепилася в знайомого турка і так і йшла. Якось пішли розважатись у нічному клубі. Я зі знайомим вийшла, а автобуса немає. Грошей немає, турку було всього 18 років і в нього також було порожньо в кишенях. Де й що знаходиться — ми не знали. Але через деякий час хтось в автобусі помітив, що нас немає, повернулися і забрали нас. Цікаво було, коли в Стамбулі ми вбігали на стадіон футбольного клубу «Фенербахче» в перерві між таймами гри з Коньяспором і нас урочисто зустрічали перші особи столиці та керівництво самого «Фенербахче», що включає клуби різних видів спорту і був серед організаторів пробігу по Туреччині. Багато цікаво побачили. Були в Республіці Адигея — напевне, це чи не найбагатший край в Росії, і де нас найтепліше зустріли. Дівчата лезгинку станцювали. Такий великий стіл накрили. Але нас перед тим у попередніх містах так нагодували, що ми не змогли з того столу вже нічим поласувати. Спортсмени теж не розгубились — пішли на кухню, попросили пакети і поскладали туди все, що могли. Усім відомий адигейський сир одразу розібрали.
Жінка там досі не має права голосу — З турками познайомилися? — Звичайно. За ці дні, спілкуючись із турками, я навіть їхню мову трохи вивчила. Англійської мови вони зазвичай не розуміють, то довелося вивчити хоч кілька слів. Але мені мої нові турецькі друзі казали, що я їхньою мовою говорю, як мала дитинка... З багатьма турками обмінялися контактами та пересилаємо один одному sms-ки, фотографії. Турки і телефонують, і пишуть частіше, ніж мої українські та російські товариші. — І які вони, турецькі друзі — схожі на українців за своїм характером, поведінкою? — Вони зовсім різні. Дівчата там не ходять у міні-спідницях. Вони вдягнуті так, що одежа закриває повністю волосся, все тіло, відкритим залишаються лише обличчя, кисті рук. Як тільки в’їхали в Туреччину, то майже всі жінки так були одягнені. Чим ближче до Анкари, тим відкритішою була їхня одежа. А в Стамбулі в хустинках взагалі ходить мало жінок. Але навіть ті, хто не прикривав волосся, тіло все одно не відкривали. Незважаючи на те, що одягаються приблизно однаково, вони всі по-різному поводяться. Жінок у кафе у вечірній час побачити майже неможливо. Турки-чоловіки ввечері сидять у кафе, але вони не вживають горілки, а п’ють разом чай та просто спілкуються. Чоловіки в Туреччині ставлять себе вище за жінок. Це видно навіть з того, як вони ходять вулицею. Там не жінка бере чоловіка під руку, а чоловік жінку. Обнімають жінку не за талію, коли йдуть поруч, а кладуть, навіть, скоріше, повісять руку на її плечі. Якщо ви не одружені, то не можна цілуватися на людях, не можна ходити, взявшись за руки… І вони цього дотримуються. Жінка там досі не має права голосу. Чоловіки можуть ставитись до них, як до порожнього місця. Хоча, що дивно, зважаючи на їхню релігію, розлучатися в Туреччині все ж дозволено. Більшість чоловіків залишають своїх жінок вдома, щоб вони доглядали за дітьми та господарством. Але особам слабкої статі це вже починає не подобатися. Є жінки, які будують кар’єру, і вони вдома не сидять і скоріше покинуть чоловіка, ніж роботу.
