Куди відходить людина після смерті? Хтось вважає, що в небуття, комусь ближчі поняття «рай» і «пекло». До усвідомлення смерті кожен ставитья по-своєму, але помирати бояться майже всі, адже в будь-якому випадку там нас очікує невідомість… Деяким людям вдається заглянути в цю невідомість. Ненадовго. Зазвичай таке відбувається, коли людина перебуває у стані клінічної смерті. Після нього дехто розповідає про тунель, по якому летів до світла. Вірити таким розповідям важко: хто знає, що може привидітися людині в подібному стані? Я теж не вірила, поки це не сталося зі мною.
Легковий автомобіль, в якому я сиділа поруч із водієм, врізався у вантажівку. Саму аварію я не пам’ятаю: знепритомніла відразу. Про неї мені пізніше розповіли ті, хто був там, але сильно не постраждав. Автомобілі зіткнулися біля одного з московських готелів. Звідти відразу вибігли люди і почали витягати з-під уламків заліза тих, хто подавав ознаки життя. Мене не рятували… Удар вантажівки прийшовся мені просто в обличчя. Його відразу не стало. Вибита нижня щелепа із залишками розірваних губ лежала десь на грудях, знятий скальп оголив кістки черепа, а шкіру обличчя на шматки розрізали осколки лобового скла... Усі бачили: тут рятувати вже нікого. А що бачила я? * * * …Я летіла. По тому самому тунелю, в який ніколи не вірила. І попереду сяяло яскраве милостиве світло. «Милостиве…— розмірковувала я. — Дивне слово. Не моє. Раніше я ніколи б так не сказала. І навіть не подумала. А зараз я думаю чи говорю? І що таке тепер «я»? Здається, щось легке, безтілесне…» Мені подобалося летіти. І я чомусь точно знала, що коли з’єднаюся зі світлом, буде ще краще. Це ось-ось повинно було статися, але раптом мене щось зупинило. Точніше, хтось. Зі світла виник чоловік. Я бачила його руки, з яких спадав довгий білий одяг, такий же яскравий, як світло. Потім почулися голоси. Ті, що були позаду, я впізнала. Це були мої близькі: мама, дочка, колишній чоловік... Голоси сперечалися, чи повинна я летіти вперед, чи мені потрібно повернутися. Думка про повернення лякала. Мені хотілося тільки одного: поринути у світло. Пам’ятаю, за спиною плакала моя мама. Вона благала не забирати мене. Чоловік у білому намагався її заспокоїти. Потім заговорила дочка: «Мені без мами буде погано». Їй він відповів: «Ти ще маленька, твоє життя без мами все одно відбудеться». Дивно, я слухала їхню розмову нібито з боку. Мене не хвилювали ні сльози матері, ні прохання дочки. Їх було, звичайно, шкода, але не більше. Я немов дивилася фільм, переживала з героями, але знала, що змінити сюжет не можу. Це був уже не мій сюжет. У той момент мене найбільше цікавило, чому я стою обличчям до світла, голови не повертаю, але при цьому бачу своїх рідних, які перебувають за моєю спиною? Хіба можна бачити потилицею? Чоловік у білому тримав мене за плечі й посміхався. Здавалося, він знав, що незабаром я полечу далі, до світла. І це було прекрасно. Раптом якийсь незнайомий чоловік — він стояв позаду — зробив крок вперед і майже закричав, вимагаючи, щоб мене повернули назад. Мене страшенно обурили його слова і, головне, тон: «Хто він такий? Як посмів так поводитися? Якщо вже мої близькі не змогли мене повернути, невже він вважає, що в його силах щось змінити?». Шукаючи підтримки, я подивилася на чоловіка в білому. Але він, як не дивно, уважно слухав незнайомця і, коли той замовчав, сказав: «Знаєш, здається, тобі все ж треба повернутися». Я заплакала і почала просити не робити цього. Але чоловік у білому терпляче доводив, що це необхідно. «Дивно, — аналізувала я пізніше, — він же, напевно, міг зробити усе і без моєї згоди, але йому чомусь було потрібно, щоб рішення прийняла я сама». Зрештою він сказав, що коли я повернуся, то повинна буду зробити якусь дуже важливу справу. Пам’ятаю, що цей його наказ змусив мене задуматися. Я майже погодилася і наостанок попросила: «Якщо повернуся, то не хочу бути потворою». Він відповів: «Не будеш». І навколо мене відразу утворилася хмара, схожа на туман. Вона здавалася такою густою, що її можна було навіть потримати на долоні. Ніколи я ще не мала більш приємного відчуття, ніж коли перебувала всередині цього туману. Потім чоловік у білому доторкнувся до мого плеча і злегка підштовхнув. Я знову полетіла. Тим же тунелем. Тільки тепер — назад. Мені здавалося, цього разу я досить чітко усвідомлюю, що зі мною відбувається щось надзвичайне, а тому намагалася уважно дивитися, нічого не пропустити і запам’ятати. Зазвучала музика. Це був Бах. Тільки я ніяк не могла пригадати, що саме. Потім почулися вірші. «Вони чудові, — думала я, — як шкода, що більше ніхто їх не чує. Можливо, якщо я почну голосно повторювати кожне слово, то люди почують їх?». …Кажуть, якийсь чоловік, який стояв біля розбитого авто, раптом крикнув: «Дивіться, вона ворушить губами, вона жива!» Відразу підбігли люди і почали діставати мене з авто. * * * — Лікарю, коли я знову зможу стрибати з парашутом? — спантеличила я лікаря, щойно опритомніла. Ніякого болю я не відчувала і вважала, що можу знову повернутися до роботи, до друзів, до парашутів… Лікар, схоже, так не вважав. Він подивився на мене з жалем і кивнув медсестрі: «Запросіть на консультацію психіатра». Психіатр визнав мене цілком нормальною, хоча й у його очах теж читався жаль. Чому — я зрозуміла, коли наступного дня, незважаючи на заборони лікарів, встала і побачила себе в дзеркалі. Жах! Моя зовнішність дійсно могла викликати тепер тільки відразу і жалість. Я зрозуміла, що життя закінчилося. З таким обличчям мені більше неможливо, як раніше, вийти на сцену, вести концертні програми і взагалі працювати з людьми. Напевно, тепер мені доведеться підмітати вулиці, та й то вночі, щоб своїм виглядом не лякати перехожих. А як же та розмова: «Не хочу бути потворою…— Не будеш…»? Але я ж — потвора!!! Виходить, і розмова, і чоловік у білому — усе це мені приснилося, примарилося, привиділося або що там ще буває, коли тебе як слід вдарять по голові?! Остаточний вирок оголосила моя подруга. — Знаєш, — розсудила вона, — можливо, любов близьких і здатна повернути людину до життя, але ж ти кажеш, що тебе повернули через якогось чужого чоловіка. Так не буває. Не буває: ні через чужого, ні через рідного. Це просто марення збудженого мозку. Усе. Більше нікому про нього ні слова. Наступного дня я не витримала: — Лікарю, мені потрібно з вами поговорити. Можна, я вам щось розповім, а ви чесно скажіть: я збожеволіла чи ні? Прийму найнеприємнішу правду. Скажете, що божевільна, буду лікуватися. Тільки не шкодуйте мене і нічого не приховуйте. На мій подив, усе, про що я йому говорила, лікар вислухав без тіні іронії, а наприкінці сказав: — У наше відділення потрапляє багато людей, які опинилися на межі життя і смерті. Деякі з них розповідали мені щось подібне. Можу сказати тільки одне: усі вони на подив швидко одужували. Думаю, ти — із таких везунчиків. Я розуміла, що про везунчика — це він, звичайно, загнув. Ним би я виявилася, якби не потрапила сюди. Проте після тієї розмови я почала прислухатися до своїх відчуттів і виявила в собі багато нового. Виявилося, що я раптом почала любити продукти, на які раніше дивитися не могла, і перестала їсти ті, які обожнювала. Волосся на моїй голові чомусь раптом стало кучерявим, хоча все життя було прямим. Мої руки, коли я доторкалася ними до сусідки по палаті, яку мучив біль, приносили їй полегшення. А якось у палату прийшла знайома, і я побачила, що біля неї колишеться невеличка темна куля. Вона підійшла ближче — куля розчинилася. Знову відійшла — куля з’явилася знову. Виявилося, що в неї загострилася виразка шлунка, і вона відчувала біль саме в тому місці, де я бачила цю кулю. Або коли через кілька місяців я опинилася біля того готелю, де сталася аварія, то, не входячи всередину, описала своєму супутнику інтер’єр готельного холу. Туди мене принесли чекати «швидку», коли витягли з розбитого авто. Але тоді я була непритомна і як змогла запам’ятати інтер’єр — незрозуміло. І все ж надзвичайним було те, що я більше не відчувала головного болю. Здавалося б, голова болить у будь-якої нормальної людини, навіть у дітей. У мене вона не боліла. Друзі жартували: чому там боліти, це ж — кістка, а лікарі не вірили і кивали: «Ви, звичайно, молодець, мужньо тримаєтеся, але після такої травми цього бути просто не може!» Мені виписували якісь сильні препарати, щоб приглушити біль. Але що було глушити, якщо його не було? «Лікарі краще знають», — повторювала медсестра, відраховуючи жменю таблеток. Від них я перетворювалася на якусь сонну субстанцію і не могла відірвати голови від подушки. Через кілька днів такого лікування я почала ліки потихеньку спускати в унітаз і знову перетворилася на людину. «Ось бачите, вам набагато краще», — радів мій лікар. Я його не переконувала. Він хотів якнайкраще. …Виписали мене з лікарні на місяць раніше, ніж обіцяли. «Я ж вам казав», — нагадав, прощаючись, той лікар, який назвав мене везунчиком. Дивно, очі в нього були майже такі ж, як у того чоловіка в білому одязі. * * * Потім мені ще довго довелося слухати плач родичів і відчувати недовіру медиків. Незабаром мені набридло їх переконувати. Болить? Так. Погано? Так. Бідна, така молода, а треба отримувати інвалідність. Інвалідність? Мені? Ха-ха, як би не так! Я знову вийшла на роботу, тим паче, що через півроку шрами на обличчі майже зникли. Декілька мазків гриму, трішки косметики — і найкращі концертні майданчики знову стали моїми. Я виходила на сцену, вела програми, співала, викладала в інституті, виховувала дочку… І більше ніколи, жодного разу у своєму житті не мала головного болю (!). Аварія поступово забулася. Не забулося лише те дивне чи то бачення, чи то диво, яке допомогло мені вижити. Тепер я можу сказати, що смерті не боюся. Ні, я, звичайно, не збираюся її наближати. Просто не боюся. … До речі, через декілька років після тієї аварії я зустріла чоловіка, який різко змінив усе моє життя. Завдяки йому я змінила професію і стала журналістом, а він став моїм чоловіком. Іноді чимось невловимим — голосом, поглядом, поворотом голови — він дуже нагадує мені того чоловіка, який так наполегливо вимагав, щоб мене повернули. Але одне питання мене турбує дотепер: про яку важливу справу говорив тоді чоловік у білому одязі? Що я повинна ще зробити у своєму житті? Це так і залишилося для мене загадкою. Можливо, у мене ще є час, щоб її розгадати... * * * Нещодавно мені в руки потрапила брошура доктора Моуді «Життя після життя». У ній він наводить розповіді людей, які опинилися на межі смерті і мали схожі відчуття. Дивно, спільними виявилися навіть деталі! Дехто, приміром, як і я, навіть чули музику! Невже стільки людей можуть однаково вигадувати? Чи усе ж цей світ набагато складніший, ніж ми його собі уявляємо? Схоже, він ще багатьох з нас здивує, навіть після смерті…
