Минулої п’ятниці уродженець села Понебель Рівенського району 32-річний Роман Гладчук отримав довідку про реєстрацію громадянином України. Разом з довідкою йому вручили й стандартне привітання за підписом Президента України Віктора Ющенка, в якому від імені держави і всього українського народу висловлюється й таке: «Ви прийняли рішення жити в Україні, стати її повноправним громадянином. Знаю, щоб цього досягти, Вам довелося пройти непростий шлях». Президент не помилився — повернутись додому Роману Гладчуку і справді було непросто. Виїхавши з батьком за кордон у 15-річному віці, Роман 17 років провів на чужині і тільки зараз зміг повернутись в Україну і отримати довідку про громадянство. На черзі — отримання паспорта громадянина України й паспорта... для виїзду за кордон. Річ у тім, що Роману треба повертатися в заокеанську Республіку Еквадор до своєї сім’ї — дружини та трьох дітей. І ще не відомо, чи зможе він зі своєю еквадорською сім’єю знову приїхати до материнської оселі. Хоч таке бажання є.
Роман Гладчук, хоч і провів на чужині чимало літ, але української мови не забув, сьогодні він пригадує і те, як опинився за океаном у ранньому віці, і про свої поневіряння по різних країнах, і як склалося його життя в Еквадорі: — По материнській лінії в батька була рідня в Сполучених Штатах Америки, він хотів, щоб наша сім’я виїхала до них. Але дуже вже старенькі ті заокеанські родичі були, не знали чи фізично не могли оформити необхідні документи, щоб нам посприяти. Начебто попросили когось зайнятися цим, але ті люди гроші взяли, а нічого не зробили. Бо звелося все до того, що нам треба виїхати спершу куди-небудь, у будь-яку країну з Радянського Союзу, а вже звідти добиратися далі — в США. Мати не захотіла нікуди їхати, запропонувала, щоб спершу батько поїхав, влаштувався, а вже згодом і всіх нас викликав до себе. Я ж напросився їхати з батьком, мати не відпускала, але я так хотів побачити світ... У лютому 1990 року я з батьком виїхав за кордон, а старша від мене на рік сестра залишилася з матір’ю вдома. Батькові знову їх побачити вже не судилося...
Європа Передусім ми з батьком потрапили в Чехію, через місяць виїхали в Австрію, звідти через тиждень — в Угорщину, за кілька днів — в Югославію. Там прожили близько року, працювали на будовах і все намагалися через ООН оформити документи для виїзду в США. Тим часом в Югославії розпочалася війна, довелося втікати з цієї країни, бо не було гарантії, що на тебе не впаде бомба, не застрелять. Зупинилися в Італії, думали ненадовго, а вийшло на чотири роки. Я пішов у школу, згодом вступив до інституту. Вивчав іноземні мови та готельний бізнес, паралельно працював у кафе. Батько трудився то на полях, то на будівництві. За якийсь час знову почали переїжджати — Франція, Голландія, знову Італія, бо все намагалися знайти якусь можливість виїхати в США. Але нічого з того не виходило, і ми вирішили отримати право на проживання вже хоча б в якійсь країні. У консульствах і посольствах багатьох держав нам довелося почути відмову. Прийняти нас згодилася Республіка Еквадор, вочевидь, тому, що я на той час вже добре володів іспанською і зміг чітко пояснити працівнику консульства цієї країни, що ми хочемо, і запевнити його, що ми будемо працювати та повністю зможемо забезпечити своє проживання в Еквадорі. Щоб заробити на квитки на дорогу, нам довелося по 18 годин на добу працювати.
Еквадор Ми зупинилися в столиці Еквадору — місті Кіто. Я одразу влаштувався на роботу в п’ятизірковому ресторані — концертному залі, через якийсь час і батько почав працювати виконробом на будівництві. Згодом я знайшов кращу роботу в готелі, що входить у відому мережу «Хілтон». Жили спершу в одному з готелів, потім винайняли квартиру. Тим часом, батько не залишав думки таки потрапити в США. Йому вдалося роздобути номер телефону одного з синів тієї бабусі, до якої ми хотіли виїхати ще з України. З надією, у доброму настрої і сподіваннями, що нам посприяють і ми нарешті дістанемося США, він пішов телефонувати. А повернувся засмучений. Як я зрозумів, він таки додзвонився, але йому відповіли щось на кшталт того, що і знати нас не хочуть і допомагати не будуть. Стільки світу проїхати, стільки поневірятися і почути таке. Все це батько дуже вже до серця взяв, його розбив інсульт, і попри всі зусилля лікарів того ж вечора він помер... Я додзвонився в Україну до дядька, але ніхто приїхати не зміг. Довелося самому похорон організовувати, що сам зміг, у чому еквадорські друзі — вихідці з Росії допомогли... Після смерті батька я продовжував працювати, вже викладачем англійської в університеті, вчитися, але на тривалий час замкнувся у собі, якесь загальне спустошення, розчарування і безнадія мене опанували. Але якось зумів вийти з такого стану. Про США я вже і чути не хотів, а ось в Україну дуже хотів повернутися, адже стільки часу вже не бачив маму, сестру і рідню, не бачив рідний край. Проте все впиралося в документи — в мене не було паспорта, щоб виїхати з Еквадору за кордон, не було візи на в’їзд в Україну. Українське консульство в Еквадорі нічим мені допомогти не змогло. Звернувся в посольство України в Бразилії, але й там сказали, що свідоцтва про моє народження недостатньо для отримання українського паспорта чи візи. Загалом куди я лише не звертався, але все ніяк не вдавалося виробити необхідні документи. Лише кілька місяців тому мої намагання увінчалися успіхом — міністерство закордонних справ Республіки Еквадор видало мені паспорт для виїзду за кордон, а консульство Перу — українську візу.
Україна На перший день Трійці я прилетів у Бориспіль. Вийшов з терміналу, а навколо багато людей, я почав вдивлятися і в кінці одного ряду побачив маму, упізнав її одразу. Я до неї, а вона в сльози — це ж стільки років не бачилися. Двоюрідний брат, який був з мамою, також розчулився. Вдома рідна сестра, в якої вже двоє маленьких діток, також розплакалася. Сліз не бракувало в усіх — рідних, знайомих, односельчан. Немає слів, щоб описати й ту радість, ті почуття, які я відчув, повернувшись додому. Всі раді бачити, всі запрошують у гості, а мама не може очей від мене відвести, намагається втримати біля себе, переживає, якщо десь у гостях затримаюсь. Чесно кажучи, хотів би вже й залишитися вдома, але не можу, не все так просто. У мене ж в Еквадорі залишилася дружина Флормар’я та троє дітей — 12-річна Тамара, 8-річний Ісак і 6-річна Дана. Треба повернутися до них і думати, як вже з ними приїхати в Україну. Це одне питання, а інше — якщо жити в Україні, то треба спершу заробити достатньо грошей за кордоном, а вже потім тут знайти якусь роботу. Скажімо, міг би працювати перекладачем, бо добре володію англійською, французькою, італійською, сербською, іспанською та польською мовами. Одне слово, є над чим думати. Втішає те, що вже маю всі необхідні документи, щоб мати змогу в будь-який момент повернутися в Україну знову. Працівники рівенських служб, на противагу аналогічним в інших державах, дуже сердечно до мене поставилися, допомогли якнайшвидше виробити всі необхідні документи.
Що далі Підсумовуючи свою історію, зізнаюся, що і жалкую, і ні за тим, що було. Жалкую, бо фактично не мав безтурботного дитинства та юності, був позбавлений материнської ласки, спілкування з рідними і друзями, 17 років не бачив рідну землю. А не жалкую, бо таки побачив півсвіту, вивчив багато мов, опанував багато справ. Тому все ж таки хотів би закликати всіх рівнян, які прагнуть потрапити за кордон, добре на все зважати. Якщо вже їхати, то лише за контрактом, з візою, з усіма необхідними документами, бо без них дуже важко буде. Втім, навіть з ними буде важко, бо фактично ніхто й ніде нас особливо не чекає. Зокрема, у тих-таки США, про які, як я вже казав, і не думаю, треба тривалий час на кількох, зазвичай найважчих і найменш оплачуваних роботах працювати, щоб якось стати на ноги. А також миритися з тим, що навіть земляки, які трохи раніше зуміли потрапили в США, дивитимуться на тебе скоса, як на потенційного конкурента. В інших країнах здебільшого так само. Ніде не відчуєш такої поваги до себе, такої чуйності, сприяння і допомоги, як на рідній землі, серед близьких і рідних людей. Начальник ВГІРФО УМВСУ в Рівенській області Лілія Драпчинська розповідає, що все більше рівнян, які свого часу з різних причин і за різних обставин виїхали на постійне місце проживання за кордон, нині повертаються назад: — Кажуть, що морально важко, що не змогли адаптуватися. Для прикладу, лише за один день 4 червня до нас звернулося 9 громадян, які не захотіли далі жити, зокрема, в Канаді, США і Росії. А випадок з Романом Гладчуком взагалі унікальний — 17 років поневірятися на чужині, не бачити матері й рідних... Приїхавши додому, він одразу звернувся в районний паспортний стіл, щоб отримати внутрішній український і закордонний паспорт. Він хоче вже українцем полетіти в Еквадор, взяти свою сім’ю і повернутися в Україну. Ми, звісно, всі дані щодо особи Романа перевірили через РАЦС, через сільраду, через Інтерпол. Але все виявилося в порядку і ми видали Роману довідку про українське громадянство.
