Ми кидаємо в брудну долоню жебрака монеткуі поспішаємо у своїх справах. Мало кому спадає на думку поцікавитися випискою з історії хвороби або хоча б заглянути в паспорт.
КОМУ МИ ДОПОМАГАЄМО «Врятуйте від смерті», — оголошення приблизно такого змісту попадаються нам практично щодня, тестуючи наші гаманці на платоспроможність, а душу — на співчуття. Подати чи не подати бабусі, яка просить якихось кілька гривень на порятунок онука, дочці — на операцію, для мами, яка ось уже третій рік помирає, хворому хлопчику, який чарівно посміхається. Брешуть чи ні? А навіть якщо не брешуть, чи є хоч один із тих, хто просить, кому зібрані гроші допомогли видужати або хоча б вижити? Щоб відповісти на ці запитання, ми вирішили протестувати на правдивість тих, хто простягає руку. У цілому нужденних можна розділити на дві категорії. Перша — ті, хто з екранів телевізора, монітора в метро, лайтбокса й оголошень у газеті просять переказати гроші на банківський рахунок. Друга — жебраки в громадському транспорті, підземних переходах і біля церкви. Поспілкувавшись і з тими, й іншими, ми дійшли висновку, що перші, як правило, просять на лікування від раку. «Я дуже часто бачу по телевізору або в інтернеті своїх пацієнтів, — говорив нам дитячий онколог Сергій Павлик, — Є сайт www.donor.org.ua, там багато оголошень із проханням про допомогу, отож його творці телефонують мені й запитують: «У вас є такий пацієнт? Як правило, ми знаємо про усіх дітей». Ми готові були повірити і тим, хто стоїть на паперті. Не на слово, звісно. Але серед них обділених здоров’ям виявилося не дуже багато. В основному, це каліки з явно вираженими каліцтвами. Але навіть напросивши достатньо грошей, більшість із них, правду кажучи, не збирається прощатися з болячкою. Адже вона — непогане джерело прибутків. Такий-от парадокс. Аферистів і дійсно хворих відрізнити нескладно. Варто тільки задати декілька уточнюючих запитань: обманщики будуть або тушуватися і плутатися у відповідях або погрожувати, а ті, хто дійсно потребує допомоги, покажуть документи і розкажуть про свою проблему. ХВОРІ Б’ЮТЬСЯ. Моя поява біля Києво-Печерської лаври — одного з основних місць промислу жебраків, викликала в них бурю гніву. Декілька жінок, побачивши фотокамеру, моментально заховали свої таблички «На лікування», а розлютована, нібито хвора, баба Женя накинулася на мене з кулаками, грізно вигукуючи добірні мати. На допомогу прийшов таксист, за спину якого я ховала апаратуру. «Тут багато було угорських циган, але зараз їх прогнали звідси. А от ці, — таксист показав на дружину з чоловіком, на вигляд схожих на циган, — сидять тут щодня, як на роботу ходять. А люди в нас милосердні, у Лавру ходять віруючі в основному. Це подружжя на територію охоронці не пускають, просто кийками женуть, так ті пасуться біля воріт, а вечорами в кущах горілку п’ють». У цей момент та сама дружина моментально заховала табличку в пакет і, погрожуючи, кинулася втікати. Так званий чоловік вирішив трохи поговорити зі мною. Представився Сергієм Стояном. Чоловік говорив, що приїхав із Чернівецької області, що просить на лікування від епілепсії і харчування, а виріс у дитбудинку, будинок його згорів, а двох маленьких дітей забрали в притулок. Паспорта і довідки про хворобу в нього не виявилося. Мовляв, усе є, але із собою не взяв. На зап’ястях пальців обох рук — злодійські татуювання. Адреси тимчасового проживання Сергій не дає. Щойно я запропонувала допомогти з лікуванням, епілептик замахав руками і заквапився. Сивоволосий дідусь років 70-ти, в якого на мотузці на шиї висіла табличка: «На операцію», на запитання, яке саме лікування йому потрібне, відповів: «Грижа». Ні довідки з лікарні, ні паспорта, ні посвідчення в нього не виявилося. Табличку дідусь від об’єктива ховав, а коли почала розпитувати докладно, просто втік. І НЕ ДУЖЕ ЛЮБЛЯТЬ РОЗМОВЛЯТИ. «А ось дійсно хворі, — таксист, який спостерігав за моєю роботою, вказав на бідно одягнених чоловіка і жінку. У неї в руці — пластиковий стаканчик для милостині, у нього — тростинка, яка вказує на сліпоту. «Клименко Іван Іванович, 1949 року народження, інвалід І групи, пенсія — 471 грн. 88 коп.», — так написано в посвідченні. В юності, за його словами, займався боксом і навіть на міжнародних змаганнях одержував призові місця. У п’ятнадцять потрапив під авто. Після довгих місяців у реанімації, 41 перелому по всьому тілу почав втрачати зір. Але працював потім — збирав шнури для прасок у товаристві сліпих. А тепер тільки пенсія, якої не вистачає. Дружина Таня — очі чоловіка — зізналася, що вже 9 років стоїть на паперті, щоб вижити і підтримувати здоров’я Івана Івановича. Скільки їм вдається додавати до пенсії таким чином, подружжя не зізналося. Столичний Майдан, на якому зазвичай повно жебраків, нині пустує — його посилено патрулює міліція. Восьмидесятилітній Ігор Вікторович без ноги, на милицях просить на лікування від атеросклерозу. Запевняє, що прийшов лише втретє. «Своєї праці дуже соромлюся, переживаю, що побачать сусіди», — говорить дідусь. Інвалідне посвідчення із собою не носить, мовляв, і так видно, що хворий. Якщо вірити діду на слово, то 45 років тому на суднобудівному заводі при постійному переохолодженні в нього розвинувся атеросклероз судин, потім через це розвинулася гангрена і праву ногу ампутували. «Давайте ми вас у лікарню оформимо?» — запитую в діда. Той насупився: «Не лізь ти в моє життя».
НЕ ВСЯКОМУЖЕБРАКУ ДАЙ Журналіст телеканалу «Інтер» Олексій Лахненко, заради експерименту декілька днів жебрав у найбагатолюдніших місцях Києва. «Мене загримували. Я одягнув свій старий спортивний костюм, щоб трагічніше виглядати, вивернув його навиворіт, — розповідав мені про свій досвід Олексій. — Вирішив почати з Фроловського монастиря». Що цікаво, перед тим як приєднатися до жебраків, мій колега попросив одного з них розміняти 50 гривень. Гроші відразу розміняли, причому тими купюрами, які він попросив. «Тільки став, бабуся мені каже: «Без охорони сидіти не можна, тебе виженуть звідси», — продовжує Олексій. — Я в неї цікавлюся: «Який охоронець? Котрий монастир охороняє?». Виявилося, що жебраки здають паспорти охороні монастиря. І чужаків сюди не пускають. Але Олексій таки залишився. Каже, що подавали йому не менше, ніж жебракам із стажем. Стояв, поки не підійшла бабуся-ватажок і не прогнала його. Поговоривши з багатьма знедоленими, Олексій дійшов висновку, що заробляють вони від 150 до 500 гривень за день. Деякі утримують цілу сім’ю. «Один інвалід, з яким я поспілкувався, виявився просто рабом, — розповідає Олексій. — О сьомій ранку його з «колегами» розвозять по точках на мікроавтобусі, а ввечері о дев’ятій збирають. Зранку і вдень їм заборонено пити воду, щоб не хотілося в туалет. Заробляють від ста до тисячі гривень за день. Я не кажу, що усі жебраки — брехуни. Є дійсно інваліди, хворі й немічні, які просять для себе. Але назбиравши потрібну суму на операцію, вони не йдуть лікуватися, тому що хвороба — це їхнє джерело прибутку».
АКЦІЯ «ПРОДАМ НИРКУ» ВРЯТУВАЛА ДИТИНІ ЖИТТЯ Світлана Рафалович 6 червня минулого року вийшла під стіни київської мерії з шокуючим оголошенням: «Продам свою нирку». Тоді їй терміново були потрібні гроші на лікування дочки Віки. Ми зустрілися через рік. Віка виглядала цілком здоровою. Дівчинка переодягала Барбі, соромилася фотографа. Два роки тому в дівчинки виявили гострий лейкоз, вона перенесла курс хіміотерапії дуже тяжко. Ліки подіяли, аналіз крові став набагато кращий, але виявилося, що під час переливання крові її інфікували гепатитом С. А це нова загроза смерті. Інфекціоніст сказала Світлані, що від того препарату, який закупило Міністерство охорони здоров’я, користі не буде і написала лист у міське управління охорони здоров’я із проханням як виняток забезпечити Віку препаратом Пегасис. (Курс лікування коштує 65 тис. гривень). Препарат потрібен був терміново, але столичні чиновники тижнями футболили Світлану Рафалович з одного кабінету в інший. І тут прохання Світлани про допомогу знайшов у інтернеті один PR— менеджер. Написав, що грошей дати не може, але може «придумати акцію». — Це він мені порадив «продати нирку», — зізнається через рік Світлана. — Але повірте, якби тоді чиновники не відреагували, а хтось запропонував купити в мене нирку, я б погодилася. У мене немає квартири, щоб я могла її продати, ми живемо в комуналці. Він склав текст мого звернення в ЗМІ і так грамотно його розіслав, що вже через півгодини мій телефон розривався від дзвінків журналістів. Після того, як справа одержала такий резонанс — ліки знайшли за один день. За словами Світлани, їй зателефонувала заступник столичного мера Ірена Кільчицька і сказала: «Я б у твоїй ситуації лягла на рейки». Пообіцяла допомогти, але вийти з плакатом до стін мерії таки порадила. Лікування пройшло успішно. Причому настільки, що випадок Віки в одному із меджурналів описаний, як унікальний. — Коли ми здали останні аналізи і мені сказали, що дочка здорова, я їхала в метро і знову, і знову дивилася на результати. Люди, певне, думали, що я збожеволіла. Я плакала і сміялася одночасно, — знову плакала в редакції Світлана. Тепер від щастя.
МОДНИЦІ СОНЬЦІ ПОЩАСТИЛОЗ ТАТОМ Гроші на лікування трирічної Сонечки Ігнатенко від нейробластоми збирали усім світом. Тато Павло розсилав прохання про допомогу, куди тільки міг: на всілякі українські сайти, в європейські й американські газети. У результаті зібрали суму достатню для того, щоб відправити Соню на лікування в Мюнстерську клініку. Там практикують ті методи обстеження і лікування, які ще не швидко з’являться в Україні. Деяким батькам вдається зібрати достатньо грошей, багатьом із них це здається неможливим. Павло впевнений, що головне — наполегливо стукати в двері. Він зібрав 165000 євро. Причому половину суми йому переказали відомі українці, серед яких Андрій Данилко. Але першими відгукнулися земляки. — У мій офіс у Сєвєродонецьку зайшли троє школярів, на вигляд клас четвертий, — розповідає Павло, — Вони принесли кульок грошей: по гривні, по дві, і копійками — всього дві тисячі. Збирали всією школою, причому в цій школі ні я, ні моя дружина не навчалися. А сусідський хлопчик розбив свою скарбничку і приніс усі гроші нам. Нині дівчинці набагато краще. «Їй видалили 90% пухлини, — радіє тато. — Зникли метастази в кістці черепа і кістковому мозку. Самопочуття хороше, апетит теж. Соня добре розуміє усе те, що говорять німецькою».
ДОПОМІГ НАВІТЬ ПРИНЦ Ракову пухлину в Марка Грицика помітила мама Олександра. Йому тоді було лише два роки. Син увесь час вередував і температурив. Мама помітила на його шийці дивну пляму. Пляма почала стрімко рости і перетворилася на злоякісну пухлину. Коли поставили страшний діагноз, грошей у сім’ї не було. Знайомі теж не могли зібрати достатню суму. Батьки почали просити про допомогу по телевізору й давали оголошення в інтернеті. Основну суму на лікування зібрали москвичі — добродійний фонд «Щасливий світ». Вони оплатили обстеження в Пітері й частково лікування в Угорщині. Українці теж не залишилися байдужими: «Люди давали і по 50, і по 100 гривень, організації скидалися по 500-600, — згадує мама хлопчика. — Був один дуже жалісливий випадок. Прийшов до мене на роботу якось старшокласник, каже: «Я хочу допомогти» і кладе 10 гривень. Я в нього поцікавилася: «А у тебе самого хоч гроші є?». Але щоб не скривдити, взяла гроші». Пухлини в малюка тепер немає, але йому лікують нирки від наслідків хіміотерапії.
ЧОМУ ВОНИ ЗМУШЕНІ ПРОСИТИ Передивившись дюжину європейських видань, у жодному ви не зустрінете оголошення з проханням дати грошей на лікування. Там інша система допомоги громадянам. На відміну від України в Європі добродійність заохочується державою: пожертвував — плати менше податків. Тому лікування оплачує безліч солідних добродійних фондів. У нас же ці функції бере на себе держава, в якої завжди немає грошей. За словами завідувача дитячого відділення Інституту онкології АМН України Сергія Павлика, нині держава забезпечила пацієнтів повністю тільки препаратами так званої першої лінії, які використовують для проведення хіміотерапії, але для одужання потрібні ще й інші ліки — ті, що допомагають пацієнту цю хіміотерапію перенести. Ось їх часто і доводиться докуповувати. В усьому світі використовують ще низку препаратів, важливих при онкології, але вони не зареєстровані в нас, тому держава їх не може закупити. Фармкомпаніям же, які їх роблять, реєструватися невигідно. Оскільки реєстрація коштує близько 50 тисяч доларів, а їхньої продукції на всю Україну потрібно дуже мало: 200 флаконів на рік одних ліків і 1000 інших. У результаті пацієнти змушені купувати препарат за свої гроші, шукати його через знайомих. Є ще такий нюанс — хворі страждають через фармацевтичну мафію. За законом держава повинна купувати ліки в того виробника, який продає його дешевше. А це, як правило, ліки не дуже високої якості. Вони допомагають, але можуть бути більш токсичними й важче переносяться пацієнтом, особливо якщо це — дитина. І якщо мова йде про безкоштовне виділення ліків, то виписують саме ці, нікому не потрібні. Якісні доводиться купувати пацієнтам або їхнім близьким за власні гроші.
