Російські наречені Фіделя і Че Гевари

1323 0

Ми у соцмережах:

...Запам’ятайте назву цього підступного фрукта — гуаява... Зернятка його, зовні невразливі й рожеві, мають звичай застрявати в найулюбленіших дірках у зубах. А я — на Кубі! Що робити? Відчуваю, до Москви не дотягну: зуб починає невдоволено нити, як вітер перед тропічним ураганом. Куди бігти? До жалісливих російських жінок, звичайно, які багато років тому приїхали сюди слідом за своїми кубинськими чоловіками. «Ти тільки російською не розмовляй і все буде нормально! — кажуть мені жінки. — Ми поведемо тебе до зубного лікаря в безплатну клініку для кубинців, тому що іноземців треба відправляти в інші, дорогі». Я і мовчу, попутно дивуючись їхнім розмовам — відразу після обговорення того, що в національне свято біля поліклініки курей і кроликів викидали (у радянському розумінні цього слова: тобто викладали на прилавки дефіцитний товар ), слідують новини: одна з них щойно повіки підтягнула, інша безплатно прооперувала очі, третя забрала родимки. Є в соціалізму, що там не кажи, деякі переваги...

— О Боже мій, у вас там... — раптом скрикує медсестра Кармен, намагаючись спеціальними гачками витягти з мого зуба зернятко. Хто в мене там? Жаба? Змія? Я сиджу з відкритим ротом — уже майже від страху. — ...Карієс! — закінчує речення Кармен. Мої жінки дивляться на мене з недовірливим співчуттям — у країні обов’язкової санації це, напевно, рівносильно проказі... Виходить, що всю історію XX століття можна звести до простого вибору між соціалізмом і здоровими зубами і капіталізмом і нестачею часу та грошей на їх ремонт...

Кохання і кури Наша багаторічна присутність на Острові не обмежувалася «жигульонками» і нафтою. Імідж Радянському Союзу робили зовсім інші громадяни. Точніше, громадянки. — Спочатку я закохалася в Кубу, а потім знайшла свого кубинця! — мрійливо згадувала при зустрічі Наталія Балашова, яка поїхала на Кубу ще наприкінці 60-х. — У нашого покоління була ностальгія за минулим. Ми шкодували, що народилися пізно. Війна в Іспанії пройшла без нас, Велика Вітчизняна — теж. Що нам дісталося? Будови, відновлення господарства. І тут — Куба! Пісні. Емоції. Фідель. Кубинці. У 1963 році я написала у своєму щоденнику: я можу спокійно померти, якщо поїду в два місця: у Дрезден, тому що там знаходиться найпрекрасніший витвір людства — «Сикстинська мадонна», і на Кубу, де живе наймужніший у світі народ! І на Кубу майже масово поїхали наші жінки. «Совкубинки» — називають їх у консульстві, і немає для них дотепер нічого образливішого, ніж цей ярлик. Їх тут живе близько двох тисяч. До історії еміграції і двох її основних причин — політичної й економічної — ці жінки додали третю: еміграція через кохання. Тільки кохання могло перемістити їх за тисячі кілометрів від дому, тільки воно одне могло змусити повернутися на декілька десятків років назад, у забуте повоєнне минуле, присмачене, правда, смаком тропічних фруктів. Питання не в тому, чому вони поїхали. В іншому: чому не повернулися після розлучень, майже настільки ж частих, як і весілля? (З віком майже всі кубинські чоловіки хворіють на одну хворобу — «мачизм» — і, як правило, шукають собі новий об’єкт для соціалістичного виховання). Сидимо за столом в Атомному селищі біля міста Сьєнфуегос (перед розвалом СРСР радянські фахівці намагалися побудувати тут атомну станцію. Союз розвалився — гроші випарувалися — майно розкрали — фахівці повернулися додому — «совкубинки» залишилися там жити за звичкою): розкішні жінки, красуні, як на підбір, — кубинці розуміються на жіночій красі. Живуть собі, закручуючи на зиму за давньою радянською звичкою компоти з манго... Діагноз в усіх один: чоловік загуляв, діти не розмовляють російською та й їхати нікуди — їдучи, свої квартири безоплатно здали державі. Долі як під копірку: Марина — інженер з вищою московською освітою — працює простим робітником у поліклініці, чоловік живе окремо. Ірина — професійний перекладач з іспанської, безробітна — потреби в технічних перекладах з російської тут більше немає — розлучена. Галина Ускова — нетитулований місцевий консул на громадських засадах (поліція у разі чого телефонує не в консульство, а їй, і вона звично бере в руки російський прапор і виходить на вулицю зустрічати яку-небудь із 53 своїх підшефних російських жінок) — розлучена. Таня: чоловік не тільки гуляє, але робить і щось страшніше — віддає коханці сімейний продуктовий пайок... Кожен витягає власний лотерейний білет: цим жінкам, мабуть, здається нещасливим моє життя з безкінечними поїздами і літаками, ну а мені — їхнє... — Що ви! Тут так добре! — вголос переконують вони мене. — Усіх знаєш, через кого що дістати... Станеш, бувало, у чергу за куркою — усі новини тобі перекажуть! Ми знаємо, що наша їжа чекає нас у магазині й ніхто її не з’їсть! Про те, що існує світ, у якому кури стоять за тобою у черзі, а не навпаки, їм розповідати марно, тому що в їхній логіці, до якої не долітає реклама банківських карт і автокредитів, є своя правда. І сотні тисяч їхніх російських подруг у виборі між рутинним життям без епохи змін, криміналу, війн і наркотиків вибрали б саме це спокійне пайкове життя.

Місія нездійсненна Якби я знала, що випадково кинуті у валізу російські газети на Кубі цінуються більше за шампуні й мило, взяла б цілу валізу! Але в мене із собою було лише кілька, під цей подарунок ще вранці витанцьовувала від щастя колишня одеситка Валя Аррегойтья. Тому на службу в дім православного священика Маркела, де у неділю збираються гаванські росіяни, я, на жаль, приходжу голіруч. І тільки там нарешті до мене доходить увесь жах становища тамтешніх наших. Плач із приводу нестачі російської преси я чую практично в кожній країні від усіх без винятку емігрантів, але ніде він не звучить настільки приречено. Іноземні газети на Кубі не продаються взагалі. Передплатити їх через пошту їм не по кишені, як і встановити Інтернет з комп’ютером. Супутникові антени заборонені (штраф — 25 тис. доларів). Друга проблема — документи. Дехто з «совкубинок» як і раніше живе за паспортами колишнього СРСР! Ніна Чеппіус, наприклад, яка поїхала на Кубу з тоді ще радянського Фрунзе, у 1992 році чесно прийшла в консульство, і їй радісно продовжили радянський паспорт до... 1997 року, хоча такої країни тоді вже не існувало. Так Ніна не зі своєї вини стала невиїзною: право на російське громадянство давно втрачене, а одержувати киргизький паспорт онучці двох репресованих радянською системою і засланих у Киргизію дідів якось ніяково... Втім, у тому, що ці жінки 15 років не були на Батьківщині, винні не тільки документи. Аж до 1992 року між Кубою і СРСР існувала угода, за якою раз у декілька років віднесені теплим вітром громадянки могли літати додому за пільговими тарифами. Ставши капіталістичним, «Аерофлот» їм у цьому відмовив, похорон батьків відбувається тепер без них, тому що 1000 доларів за квиток для жителів Куби — нереальна сума. — Іспанцям і китайцям їхні країни платять допомогу. А нас... навіть з 8 Березня поздоровити не можуть! Хоч би грошей надіслали раз у декілька років! — скаржаться мені вони. Звучить трохи по-радянськи: ніхто ж справді не посилав їх сюди на важливу державну роботу, самі поїхали! Потім одна мудра людина пояснила мені суть їхньої образи. Справа в тому, що вони їхали на Кубу з відчуттям місії — навчити, допомогти, підтримати, передати передовий досвід. І жили з цим відчуттям багато років. І зараз живуть. Наталія Балашова, наприклад, взяла під свою опіку могили 68 радянських солдатів, які загинули під час карибської кризи, — хто ще про неї буде пам’ятати, якщо не ці російські жінки, розкидані по всій планеті? За відсутності теленовин і російських газет ментальність їх роками не змінюється — кожна дотепер відчуває себе маленьким послом великої країни, хоча сама країна про це й не здогадується. Варта втомилася, зміна їй не прийшла, та й вартувати за великим рахунком більше нічого...

Чебурашчині діти «Совкубинки» — це тільки частина проблеми. Є ще їхні діти — наприклад, Саша Аррегойтья, новоспечений лікар, який безпомилково «вирахував» мене за обличчям на студентському мітингу, визнавши в мені співвітчизницю. У голові його усе змішалося: російська мова з одеським акцентом, два прапори — російський і український, аерофлотівський календар з фотографіями Московського Кремля і любов до Радянського Союзу, завдяки якому познайомилися його батьки. «Відкрити б тут, у Гавані, який-небудь російський куток!» — безнадійно мріє він. Його приятель Рональд Рейєс, молодий кубинський учений, закохався в Росію по телевізору. Вивчив російську мову, спорудив собі маленький домашній вівтар із самовара, книжок Пушкіна, Грибоєдова і портрета Кутузова — з усього, що знайшов. Такій пронизливій заочній любові до країни, яку він ніколи не бачив (і навряд чи побачить: більшість університетів були б раді запросити на стажування людину, яка професійно вивчає російсько-кубинське зарубіжжя, але... не за свій рахунок. А своїх рахунків у Рональда немає), я не зустрічала. Ми легко відмовилися від своїх стратегічних інтересів біля американських берегів, але чи вправі ми були відмовлятися і від усіх цих людей? Не в соціалістичній кревності справа, але Куба дуже нагадує будь-яку з колишніх наших радянських республік. Не бідністю і рівнем зарплат, не проблемами з водою і газом і навіть не традиційно-кавказьким общинним укладом (двері квартир не закриваються, по святах столи виставляють у коридорі, «Домашній сир!« — кричать, пропонуючи товар, на ввесь під’їзд сусіди. Чимось іншим. Загальним культурним минулим. Справа в тому, що кубинські діти теж виросли на мультфільмах про Чебурашку, дядю Стьопу і село Простоквашино. Ми про це не замислювалися, але так вийшло, що «Москва сльозам не вірить» і «Сімнадцять миттєвостей весни» кубинцям дотепер дорожчі за найкращі голлівудські фільми, тому що в їхній молодості не було нічого іншого. І якщо говорити про нашу зраду, вона полягає зовсім не в тому, що Радянський Союз, який розвалився, перестав міняти нафту на цукровий очерет. І навіть не в тому, що, показавши колись приклад, ми тепер самі сміємося над своїм же клоном. У тому, що підсадивши кубинців на наркотик ідеалізовано-чистого життя радянських кіногероїв, ми першими зіскочили з каруселі, забувши повідомити їм про те, що це був жарт. А вони повірили в те, що ми насправді такі, якими нас зображали в радянському кіно... Якщо ж говорити про те, що відрізняє Кубу від колишніх радянських республік, то це відсутність претензій. Жодного разу, в жодній компанії я не почула одного: що кубинці ображені на те, що їх «зрадили», «перестали годувати», «понадили калачем, а потім покинули», словом, те, що я регулярно збираю по всіх колишніх союзних столицях. Жодних негативних емоцій, крім неймовірної вдячності за допомогу, яку колись надали кубинській революції і яка залишилася в минулому. Про ще один факт у наших газетах не пишуть, але це теж правда: ОСЬ ВЖЕ 20 РОКІВ КУБА БЕЗПЛАТНО ЛІКУЄ ЧОРНОБИЛЬСЬКИХ ДІТЕЙ! Не роблячи собі на цьому міжнародного піару... І ось це дійсно пробирає до сліз!

Острів загиблих кораблів «Якби люди знали, скільки насправді коштують ці часи...« — філософськи написав невідомий відвідувач на стіні улюбленого хемінгуеївського бару. Як він був правий! Куба зараз по-справжньому унікальна — нібито плівка застрягла в старенькому кіноапараті і він дзижчить собі, зупинивши час. Незабаром кіномеханік повернеться, і фігурки забігають по екрану, як секундні стрілки... Нехай він ще трохи почекає! ...Найменше мені хотілося над Кубою сміятися. Пробач, Кубо, якщо вийшло не так. Вона насправді кумедна у своєму незграбному старанні залишитися на плаву: з одного боку — жити в XXI столітті, з іншого боку — у романтичному революційному минулому. Так не буває, і тут це розуміють краще за нас. Тому і несуть свій хрест із гідністю приреченого.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також