Михайло Стичишин ось уже п’ятий рік очолює медицину Рівного. І хоча, навчаючись у школі, бути медиком не збирався, так трапилося, що в охороні здоров’я він з 14 років. Окрім трьох гуманітарних спеціальностей — фельдшера, санітарного лікаря та патологоанатома, має й технічну — фахівця з ремонту авіаційних двигунів. Чому так трапилося і через що справою життя стала саме медицина — у розмові з головним медичним начальником міста.
— Я родом із села Ілавче Теребовлянського району Тернопільщини. Мої батьки — прості люди. Мама все життя працювала у колгоспній ланці, тато — механіком у тракторній бригаді. Нас, дітей, у батьків було троє. Я — найстарший. Молодші брати у мене — технарі. Вочевидь, це від батька передалося. Один з них працює майстром на авторемонтному заводі у Рівному, а другий був наладчиком верстатів на заводі у Тернополі, а нині на заробітках у Чехії. — А чому ви вирішили стати медиком? — Бути медиком не збирався. Після закінчення восьмого класу мій однокласник і друг вирішив вступати до Кременецького медучилища. Запропонував мені поїхати з ним. Мовляв, разом цікавіше буде. Він готувався до вступу, а я — ні. Але вийшло так, що друг провалився на першому ж іспиті, а я вступив. Коли приїхали додому, я батькам сказав, що ми провалилися обоє. Аж тут додому приходить повідомлення про моє зарахування. І батьки, й вчителі, які дізналися про це, почали мене агітувати за медучилище. «У школу ти в будь-який момент зможеш повернутися», — переконували. Я послухав їх, провчився півроку в училищі й вирішив: не моє це, їду додому. Стримали батьки: «Це ж будуть у селі говорити, що тебе вигнали». Поступово медицина мені почала подобатися. Після училища у 18 років приїхав працювати фельдшером у село Підлісне Монастирського району Тернопільщини. Пропрацював там кілька місяців, але мав успіх. Користувався авторитетом у селі, через що старенький тамтешній фельдшер мені навіть заздрив. Тож потім проводжали мене в армію усім селом.
«Легко бути кавалером, коли маєш гроші» — І де ви служили? — Спочатку була школа молодшого авіаційного спеціаліста в Алтайському краї Росії. Нас навчали ремонтувати двигуни літаків АН-12. А після того, як у 1970 році в Астрахані був спалах холери, усіх медиків, які служили в армії не за спеціальністю, перевели працювати на свою спеціальність. Тож далі я у війську був фельдшером. Служив у Краснодарському краї, в авіаційному полку. Після демобілізації постало питання про продовження навчання. Ще в армії для мене авторитетом був полковник, начальник медичної служби. Він казав: якщо вступати, то на санітарно-гігієнічний факультет. І хотів, щоб я йшов до військово-медичної академії. Але я не збирався залишатися в армії. Тому вступив на санітарно-гігієнічний факультет Львівського медичного інституту. Провчився три роки і зрозумів: не там я. Втім, на лікувальний факультет не вдалося перевестися. Після закінчення інституту приїхав на Рівненщину, бо моя дружина Надія з Рівного родом. — Ви вчилися з нею в одній групі? — Ні, спочатку в різних, хоч на одному факультеті. Перетиналися не раз, тож знав, що є таке дівчисько. Потім, як почали зустрічатися, я був старостою групи і перевів її до себе у групу. Я був старшим за неї, після армії, з досвідом роботи, тож мені не потрібно було особливо докладати зусиль до навчання. А Надя — після школи, тож постійно в книжках сиділа. Буває, кличу її в кіно, а вона відмовляється, бо готується до пар. То й закінчила інститут з відзнакою. — Яким ви були кавалером? Як залицялися, що дарували, пам’ятаєте? — Легко бути кавалером, коли маєш гроші. А я у студентські роки працював на двох роботах: фельдшером у психлікарні, де більша зарплата і короткий робочий день, та черговим в автоколоні, це ночами. Також влітку їздив на роботу у складі будівельного загону. Тож повністю себе забезпечував. Адже у батьків, які мали ще двох менших дітей, совісно було просити гроші. А що дарував майбутній дружині? Цукерками балував. Вони тоді були дефіцитом.
«Після костопільського спалаху дизентерії сметану дітям у дитсадках дають тільки до борщу» — Одружилися після інституту? — Після третього курсу. Жили на квартирі, яку здавав знайомий, оплачували тільки комунальні послуги. Потім обоє з дружиною, приїхавши на Рівненщину, в Клеванській районній санепідемстанції працювали. Я був завідувачем епідемвідділу. Потім мені запропонували посаду заввідділом в обласній санстанції. Я погодився. Був на той момент наймолодшим завепідемвідділом в Україні, адже мені було тільки 27 років. Однак навіть працюючи там, шукав шляхи повернення на лікувальну роботу. Як не парадоксально, але в цьому мені «допомогло» нещастя. У 80-х роках був великий спалах дизентерії у Костополі. І ми змогли з’ясувати, звідки хвороба поширилася, й локалізувати її. Виявилося, що носієм інфекції була колишня працівниця молокозаводу, яку на період відпустки основного працівника прийняли на роботу без проходження медогляду. Вона працювала біля чану зі сметаною і збудник дизентерії потрапив у продукт. З’ясувати це було непросто. Адже сметану постачали в дитсадки, і в одному з них, хоч теж діти їли сметану, не похворіли. Але тут сметану додавали до гарячого борщу, тож збудник гинув. Відтоді, за вказівкою міністерства, сметану дітям у дитсадках держави дають тільки до борщу. Цей спалах дизентерії дозволив мені ближче познайомитися з працівниками міністерства і вони мені допомогли перейти працювати в лікарню. — Ви стали лікарем? — Патологоанатомом. Згоду на перехід мені дали як виняток, адже багато хто тоді хотів із санітарно-гігієнічної служби перейти в лікувальну. В міністерстві не розуміли цього мого кроку. Казали: «У вас же є надії стати міністерським працівником». Але я наполіг на своєму. У мене була можливість обирати: працювати рентгенологом чи патологоанатомом. Я вибрав друге. Адже патанатомія — це, в першу чергу, відділ медичного контролю. Вона дає можливість робити висновки про правильність постановки діагнозу, призначеного лікування. Патологоанатом має знати усі розділи медицини. Після закінчення курсів у Ленінграді почав працювати патологоанатомом у міській лікарні. Цього кроку не зрозуміли ні друзі, ні дружина. Адже перейшовши з посади завепідвідділом на посаду рядового патанатома, я втратив суттєво у зарплаті. Доводилося підпрацьовувати в медучилищі, медінституті. Але я не шкодував, бо мені моя професія була цікавою.
«Іноді думаєш: навіщо це мені було потрібно?» — Не страшно було? Пам’ятаєте свій перший розтин? — Ну, це робить, як правило, санітар. А лікар-патанатом бере лише шматочки тканин на дослідження: те, що вирізали під час операції, приміром. А перший свій розтин я зробив ще в медучилищі. Мені це дуже не сподобалося. — А як стали начальником управління охорони здоров’я Рівного? — Після деякого періоду роботи патологоанатомом мене призначили завідувачем патологоанатомічного відділу лікарні. Потім — заступником головного лікаря міської лікарні з поліклінічної роботи. Погодився на цю посаду після деяких вагань. Адже працювати керівником — це якоюсь мірою втратити лікарський фах. Будучи лікарем, доводиться займатися самоосвітою, багато читати, проходити курси підвищення кваліфікації. А тут — потрібно переключатися на іншу роботу. Але потім я вирішив: чому б не спробувати. У 2002 році мені міський голова Віктор Чайка запропонував очолити управління охорони здоров’я. Я спочатку віднікувався, пропонував інші кандидатури. Врешті погодився. Мене підкупила можливість реалізувати задуми щодо поліпшення надання медичної допомоги людям. — Не жалкуєте, що пішли на цю посаду? — Буває по-різному. Але я люблю боротьбу. Хоча, буває, страшенно обурює в деяких людях небажання розуміти. Тоді й думаєш: навіщо це мені було потрібно.
«Лежати на пляжі — для мене знущання» — Окрім медицини, маєте якісь захоплення? — У молодості займався багато фотографією. Не раз допомагав людям до дисертацій, конференцій знімки з патанатомії робити через мікроскоп. Люблю історію, багато читаю, зокрема історичних книжок. Дуже люблю подорожі. Об’їздив майже ввесь СРСР і по путівках, і самостійно на власному автомобілі. Не люблю відпочинок на морі. Лежати на пляжі — для мене знущання. Тож максимум два-три дні можу витримати. Тому на море їжджу рідко. Але на ремонт у квартирі стараюся не тратити відпустку. Віддаю перевагу поїздкам у нові місця на власному авто. Влітку в автомобілі їздити жарко, тому для відпустки обираю осінь або весну. Як правило, десь виїжджаємо всією сім’єю. — А який маєте автомобіль? — Старенький «Опель». Йому 12 років. Коли продав нашу з дружиною першу квартиру — малосімейку, площею 18 кв. метрів біля міської лікарні (це єдине, що нам дісталося від держави), купив своє перше авто. Тож уже років з десять їжджу на «опелях». Поїжджу років два-три і продаю. Тоді до вирученої суми додаю грошей і натомість купую новіше авто, але теж «Опель». Чому саме ця марка? Бо «Опель» трохи кращий за «Жигулі» й дешевший в експлуатації. — Ви кажете, що продали свою першу квартиру. А де живете нині? — Після малосімейки була трикімнатна кооперативна квартира. Адже у нас народилася донька Ольга. Треба було думати про неї. Довго дуже ця квартира будувалася. Коли нарешті будівництво закінчили, помер батько дружини. А в них була теж трикімнатна квартира. А ще ми мали від діда з бабою дружини хату в селі Ставки (біля Обарова). Тримали її замість дачі. На три оселі працювати було тяжко. То ми вирішили їх обміняти на приватний будинок. Тому нині живемо у Червоних Горах у чотирикімнатному будинку з мамою дружини. — Діти теж з вами живуть? — У нас Ольга — єдина донька. Їй 18 років. Навчається у Вінницькому медуніверситеті. Майбутній стоматолог. Дивлячись на нас із дружиною, вона медиком бути не хотіла, але на неї вплинув її хресний. Він має приватну стоматологічну клініку. Тож казав їй: «Закінчуй університет і приходь до мене працювати». Університет Ольга сама обрала. Має теж наполегливий характер. Адже після закінчення зі срібною медаллю «Центру надії» складала іспити до двох університетів — Вінницького та Львівського і до обох вступила. Ми з дружиною хотіли, щоб вона навчалася у Львові, бо ближче до дому. А їй щось там не сподобалося і вона обрала Вінницю. — У вас надзвичайно скромний робочий кабінет: лише два столи, крісла й поличка для книжок. Не збираєтеся його облаштувати шикарніше? — Я скромний по життю. Від великої кількості речей, шикарності не підвищується рівень роботи. У мене навіть автомобіля службового нема. Адже, в першу чергу, такими автомобілями повинні бути забезпечені лікувальні заклади міста. Взагалі ж я — не аскет. Але мені мало треба для комфорту. Адже головне, щоб комфорт був у душі.
