Трамвай та департаменти
Нова демократична влада, обрана в Рівному навесні 1990 року, повинна була чимось про себе заявити. Виправдавши таким чином довіру виборців міста, які більшістю голосів вирішили передати владу від «партократів» до «демократів». Як тепер виглядає, зробити щось хороше нова влада в місті була нездатна за визначенням. Тому що, окрім бажання усунути від влади комуністів, за плечима у новообраних депутатів і призначених ними працівників виконкому не було ніякої програми дій. І не могло бути, оскільки зміни в одному місті не могли були бути здійснені без змін у країні, яка тоді називалася СРСР. Зізнаватись у цьому відкрито новій владі не випадало. Тому почали робити найлегше — перейменовувати вулиці й знімати пам’ятники.
Це, звісно, слід було робити. Але як? До моєї пропозиції повернути всім вулицям Рівного їхні первинні історичні назви і на цьому зупинитися ніхто тоді й не думав прислухатися. Звідси й списки перейменованих вулиць, в яких був і сміх і гріх. Особливо смішним було перейменування тихої вулички Мічуріна на вулицю Симиренка. Обидва, і Мічурін, і Симиренко, як відомо, були не політиками, а ботаніками. Нові сорти яблук виводили. Чим завинив той Мічурін перед містом, невідомо. І так було практично з усім. Чомусь залишили вулиці Гагаріна та Поповича, а вулиці Ніколаєва і Титова, таких самих космонавтів, перейменували. Власне, годі з цим. Увічнили пам’ять мало кому відомих письменників, назвавши їхніми іменами теж мало кому відомі провулки та закутки, і нехай. Для міста це не було і не буде великим злом. Центральна вулиця Рівного перейменовувалася у двадцятому столітті щонайменше вісім разів. І нічого — стоїть.
Заасфальтувати та привести до ладу перейменовані й неперейменовані вулиці виявилося справою складнішою і на той час для міської влади непідйомною. Так думали всі, окрім голови міськвиконкому Івана Федіва. До речі, той же Федів і до виконкому дійшов, перейменувавши його у «міську управу», а відділи виконкому в «департаменти». Потім довелося все назад перегравати, але це теж було не дуже боляче. Треба ж було купі людей чимось займатися, якось показувати свою діяльність.
Сам Іван Федів, як мені тоді здавалося, щиро вірив у те, що зможе за короткий термін перетворити Рівне у щось нове, неймовірно європейське. Повернувшись взимку 1990-1991 років із чергового закордонного відрядження, голова міськвиконкому представив сенсаційний проект, який мав вирішити всі транспортні питання Рівного. Нагадаю, що приватних перевізників тоді ще не було й близько, а старенькі державні автобуси і тролейбуси їздили вкрай нерегулярно.
Новий проект Івана Федіва передбачав організацію у Рівному руху… трамваїв. Мали бути побудовані трамвайні депо, а лінії нового виду транспорту мали обплутати місто довкола та всередині своїми маршрутами по нових дорогах, мостах і транспортних розв’язках. На той час я вже був редактором міської газети та радіо, але досвід шести років роботи у тресті «Рівнепромбуд», а ще раніше досвід служби у дорожньо-будівельних військах дозволяв мені орієнтуватися у масштабах і вартості будівельно-монтажних робіт. Одразу було видно, що проект введення трамваїв — це щось середнє між маренням і провокацією. Бо для цього у місті слід було побудувати стільки доріг та мостів, скільки й досі з того часу не побудували.
На жаль, Іван Федів не був будівельником. Він був інженером-хіміком. І в будівництві розумів приблизно стільки, скільки будівельники розуміли в хімії. В результаті хімія і вийшла. Як виявилося потім, за розробку проекту трамвайних ліній у Рівному було заплачено одній іноземній фірмі кругленьку суму. Казали, що гроші пішли з каси «Азоту». Пішли та й пішли. Ніхто й не думав нічого будувати, а проект трамваїв поступово перетворився на анекдот.
Навряд чи такі анекдотичні рішення додавали новій владі авторитету в Рівному. Влада, закінчивши з прапорами, вулицями та пам’ятниками, нічого не могла вдіяти із справжніми міськими проблемами, від яких потроху самоусунулася. Народ у владі почав вирішувати свої питання. Низка спритних депутатів та працівників виконкому встигла одержати квартири в останніх будинках, зведених у Рівному за державний кошт. Незабаром почало скорочуватися виробництво будівельних матеріалів, падали обсяги будівельних робіт. Влада з останніх сил намагалася хоча б добудувати те, що почала будувати ще стара влада за «планами п’ятирічки». А те, що не добудувала, продавала за копійки. Вже після «трамвайного анекдоту» через сесію міськради було проведено рішення про передачу підприємцю Дикому недобудованої спортивної школи. Там тепер, як відомо, базар. Саме базари згодом визначили розвиток Рівного на десятиліття наперед, а зовсім не трамваї та департаменти. На початку 1991-го про це ще мало хто здогадувався.
