Тоді я вперше в житті відчув себе переможцем, побачивши, як відступають під моїм натиском. Хоча заслуга у цьому була не моя, а старших хлопців, які вправно ліпили сніжки і «стріляли» ними у супротивника. Це відчуття наповнило мене невідомою до цього силою! І саме в цей момент задзвенів шкільний дзвінок, що кликав учасників снігової битви на третій урок. За мить ми із лицарів-переможців перетворилися на звичайних школярів, змішавшись із тими, кого щойно ледь не перемогли, ледь не погнали аж за майстерні.
Винуватою в цьому була баба Юля, шкільна прибиральниця, яка натиснула на кнопку шкільного дзвінка, що стирчала зі стіни у кутку вестибулю поміж швабрами та віниками, а навпроти висів великий настінний годинник. Згадана баба Юля могла часом дати той дзвінок хвилиною чи навіть двома пізніше чи раніше – на це ніхто не зважав. Але мені й досі шкода, що вона тоді трохи поквапилась і не дала мені насолодитися першою у житті заслужено здобутою перемогою.
Цю історію понад півстолітньої давнини я згадав минулої суботи, коли всі чекали швидкої перемоги одного московського бандита над іншим. Не дочекалися – хтось натиснув на дзвінок і зупинив усе на самому цікавому місці. Хто це був, чому він це зробив? Цього насправді ніхто не знає. І я теж. Знаю лише, що це зробила точно не баба Юля.
