Цей нехитрий прийом подекуди працює навіть зараз, коли всі вже забули про ті страшні соціалістичні «біфштекси», а молодь про них, можливо, і не здогадується. Ну і що тут такого? – можете запитати. Нічого такого, коли не подумати над абсурдністю самого терміну «домашня кухня». Бо ж людина йде до ресторану чи кафе не просто попоїсти, а скуштувати щось особливе – «домашнє» і вдома можна приготувати, причому значно дешевше. Недарма ж наші люди масово кинулися спочатку на італійську піцу, потім на японські суші, потім на грузинські хачапурі і так далі. Тож для тих, хто розуміється на тому як смачно попоїсти, вивіска «домашня кухня» стає вже не рекламою, а навпаки. А як же численні «ресторани української кухні», які ще утримують залишки ринку? Тут маємо підміну понять – так звана «національна кухня», яка є у кожній країні, не є «домашньою» – вона має бути набагато краще і вишуканіше! Шкода що до цього всього ми маємо доходити так довго шляхом не дуже корисного для шлунку досвіду. Ми не винні – культури їсти не вдома за гроші у нашого народу ніколи не існувало. Спробуйте знайти щось подібне у літературі позаминулого чи минулого століття. Знайдете корчму куди ходили не їсти, а закушувати. А це зовсім інше – після двохсот грамів горілки смак вже не має значення. Саме тому так розкішно жили працівники ресторанів часів СССР – народ не їсти туди ходив! Тому можна було покласти у ту котлету що завгодно – все одно не зауважать. А як і матимуть претензії, то які можуть бути претензії у того, хто випив двісті грамів? Коротше, домашня кухня насправді буває лише вдома. І наші ресторатори, здається, це вже остаточно зрозуміли. Хотілося би щоб і клієнти не відставали зменшуючи питому вагу горілки у своїх замовленнях. Смачного!
