Наймолодший заступник міського голови Рівного, 35-річний Андрій Філін роздратованість вважає ознакою невпевненості, тому намагається завжди спілкуватися з людьми спокійно і врівноважено. Найголовніше для нього у житті — це сім’я. Тож саме для дружини і дітей він звів у Рівному будинок. І хоч сам зі Львівщини й чимало поїздив світом, майбутнє пов’язує лише з Рівним, бо «в порівнянні зі столицею наше місто — справжній курорт». На посаді заступника міського голови мріє «примножити капітал Рівного — пирога, від якого кожен рівнянин відщипує по шматочку». Адже, пояснює, чим більшим «пиріг» буде, тим заможніше житимуть городяни. Оскільки сам побував «у шкурі» бізнесмена, збирається всіляко сприяти підприємливим людям, а також бути «не чиновником, а доступним управлінцем».
”Я проти черг під своїм кабінетом” — Як вас, пане Андрію, сприйняли на новій посаді? — Дуже добре. Причому не лише підлеглі, бо з ними ще й не з усіма познайомився. Я б сказав, мене сприйняла команда міського голови — щиро, відверто, без будь-яких застережень. Сподіваюсь, що такі стосунки збережуться й надалі і між нами буде лише розуміння, порядність і конструктивна співпраця. — Що найперше зробили на новій посаді? Чи намітили перші кроки в роботі? — Я — не політик, а бізнесмен, ділова людина, тому говорити про якісь кроки, не зробивши їх (а здійснити щось значуще за тиждень роботи складно), не можу і не хочу. Скажу лишень, що значна частина чиновницької роботи була мені досі невідома, адже ніколи не був чиновником. Тож найперше мені довелося ознайомитися з правилами ведення документообігу. Звісно, також познайомився з колективом. Враження про нього дуже позитивне. Люди адекватно, нормально сприймають і головне — нема в очах нерозуміння. — У вас ще кабінет не облаштований. Не повністю переселилися на нове робоче місце? — Не повністю. Хоча хотів би, щоб і надалі мій кабінет був майже порожнім, тобто щоб якомога менше документів у ньому затримувалося, а зразу всі вони йшли у роботу. Замість паперів краще квіти поставлю. Адже дуже не люблю сам у чергах стояти і не хочу, щоб у мене під кабінетом черги утворювалися. — Яким бізнесом ви досі займалися? — Останні шість років я жив у Рівному. Працював спочатку близько трьох років комерційним директором у ТОВ «Західноукраїнський лісовий холдинг». Ця компанія займалася деревообробкою і виробництвом житлових будинків з екологічно чистого дерев’яного бруса. Мала власне виробництво в Костополі. — Чи має ця компанія якийсь стосунок до ТОВ «Фахівець», з яким донедавна пов’язували ваше прізвище? — Ні. ТОВ «Фахівець» — це одна зі структур, яка допомагала у створенні та реалізації проектів. Це не я один, а група людей не лише з Рівного, а й з Києва, Львова. Я — командний гравець і завжди вважав, що один у полі не воїн, адже одна людина не може охопити ввесь обсяг інформації та ринків. Тому ніколи не займався бізнесом індивідуально. — Чим ви займалися у цій компанії? — Якщо говорити одним словом, то девелопментом. Це західний термін. Він означає підготовку, розробку та супровід проектів від початку роботи і до запуску. — Що за проекти розробляв «Фахівець»? — Наймасштабнішим його проектом у Рівному має стати будівництво мікрорайону «Південний», який розташується в районі вулиць Відінської, Студентської, Курчатова, Чорновола. Це буде місто у місті: для 25 тисяч мешканців буде збудовано 715 тисяч кв. метрів житла, дві школи, чотири садки плюс вся інфраструктура. Поки що реалізація цього проекту призупинена. Адже ми не знайшли єдиного інвестора, готового втілити такий мегапроект. Тож його буде розбито на черги, кожну з яких будуватиме окремий інвестор. Щодо вже реалізованих проектів ТОВ «Фахівець», то це торговий ряд на вулиці Макарова: «Екватор», «Епіцентр», «Метро». — Чи правда, що ТОВ «Фахівець» фінансувало передвиборчу кампанію Володимира Хомка? Адже подейкують, що з цієї причини вас міський голова взяв у свою команду? — Я чутки не коментую. Бо їх можна роздути до неможливості. І вже лише через те, що вітаєшся з міським головою, приписати тобі що завгодно.
”За два роки ощасливили маму трьома онуками” — Звідки ви родом і хто ваші батьки? — Народився я у місті Дрогобич на Львівщині. Батько мій був військовослужбовцем, командиром військової частини, мама — працівником виробничої галузі: пройшла шлях від технолога до директора Дрогобицького м’ясокомбінату. Маю молодшу на вісім років сестру. Вона живе у Києві. Заміжня за військовослужбовцем. Перебуває нині у відпустці по догляду за дитиною. Тож маю маленького племінника. Взагалі ми з сестрою нашу маму за два роки ощасливили трьома внуками. — То у вас двоє дітей? — Я займався розвитком у бізнесі і до створення сім’ї довгий час не доходило. Тож ми з сестрою в один рік одружилися. Це було у 2006 році. Нині я маю сина Олександра, якому два роки, і доньку Вероніку: їй тільки п’ять місяців. — Сина назвали на честь свого батька? — Ні, скоріше просто через те, що мені подобається ім’я Олександр. Сім’я для мене нині — головне у житті. Може тому я довго не одружувався, бо не міг знайти свою половинку, ні будучи в Росії, ні в Німеччині. А коли народилися діти, відбулася переоцінка в бажаннях, поглядах, і нині у мене на першому місці — діти. Отримую велике задоволення від спілкування з ними. — Який ви батько? — Дружина зі мною свариться, що потрібно бути суворішим до дітей. Не скажу, що я їх балую, бо це означає вседозволеність. Ми просто спілкуємось. Я не сварюся за якийсь проступок, ми з сином просто його разом розбираємо, з’ясовуємо, чому так трапилося. Нині діти не такі, як раніше, на них впливає технічний прогрес. І сьогодні дитина у два роки запросто з допомогою пульта вмикає улюблений дитячий телеканал, набирає на мобільному номер і телефонує тату. Так, мій син не лягає спати, доки я не прийду з роботи, а коли затримуюся, телефонує і підганяє додому. А про доньку дружина каже: «Викапаний тато». Вона врівноважена, з будь-якого приводу не плаче, спочатку подумає, чи варто це робити. А син — вогонь: йому все цікаво. — Хто ваша дружина? Вона рівнянка? — Так. Оксана — аудитор, бухгалтер, підприємець. Займалась фондовим ринком. Спеціалізувалася на цінних паперах, акціях, акціонерах тощо. — Де ви з нею познайомилися? — У бізнес-середовищі. Це була напівділова вечеря. Не скажу, що я — психолог, але відчуваю людей. Крім зовнішньої симпатії, у мене було внутрішнє відчуття, що ми з нею — близькі по духу. Рік зустрічалися, поки одружилися. Так що у Рівному я знайшов дружину, збудував будинок, виховую сина і доньку. І з цим містом пов’язано нині значно більше, ніж у попередні роки.
”Європа — для європейців, а не для нас” — А до Рівного де жили? — В Росії у Санкт-Петербурзі три роки жив. І багато хто дивувався, що я до Рівного переїхав. У Росії працював у виробничо-торговій галузі. У нас із друзями-партнерами було кілька напрямів бізнесу: швейне виробництво та виробництво спортивного обладнання. Втім, через якийсь час я зробив вибір на користь України, бо мені тут комфортніше, рідніше. Щоправда, у мене було кілька пропозицій щодо співпраці в Україні: запрошували до Києва, Львова, Рівного. Я обрав Рівне, бо тут мені запропонували дольову участь у бізнесі, а не зарплатню. І нині мене не тягне переселитися ні до Києва, ні до Львова. Хоча Львів дуже люблю. А ось до столиці нині у мене навіть антипатія, і їду туди лише за крайньої потреби. Київ нині — місто-вампір. Він забирає багато енергії. Чому? Через тисняву, стояння в заторах. Тож звідти виїжджаю завжди з полегшенням. А ось Рівне, в порівнянні зі столицею, — курорт. Мені добре знайоме відчуття курорту, адже Дрогобич і курортний Трускавець — майже одне місто. Рівне — комфортне для сім’ї, дітей. І я собі не уявляю, як це дітей у Києві в школу чи садок везти. — Хто конкретно вас запросив до Рівного? — Олег Каштан — мій партнер по бізнесу і родич. Ми з ним — троюрідні брати. Наші бабусі — рідні сестри. Тож я йому найбільше з усіх, хто запрошував на роботу, довіряв. Ми з ним — одного віку, з дитинства один одного добре знаємо. Адже щоліта канікули у бабусь на Полтавщині разом проводили. Нам багато хто каже: «Як це ви стільки проектів разом робили і не пересварилися досі?». А ми з Олегом — однодумці. Інколи я почну фразу і можна не продовжувати далі — він зрозуміє. — Ви обмовилися про Німеччину. Там теж працювали? — Це був період кризи 1998 року, який повністю перевернув мою свідомість. Був втрачений бізнес. Після закінчення інституту нафти й газу в Івано-Франківську я працював у будівельній галузі. Потім мені довірили частку у будівельному бізнесі у Дрогобичі, Львові. І трапилося так, що наша компанія виконала будівельні роботи за взятий кредит, а нам повернули кошти за зроблене лише через два роки. Тож у мене після цього виникло бажання поїхати жити у благополучну Європу. Тільки проживши півроку в Німеччині, я зрозумів, що Європа — для європейців, а не для нас. Там ми все одно будемо завжди емігрантами, людьми другого сорту, навіть якщо будемо достатньо забезпечними. Я не знайшов себе за кордоном, тому повернувся.
”Я — не політик, бо не вмію впевнено говорити про те, чого не знаю” — Розкажіть про свій будинок. Самі його будували? — Я добре почуваюся і в квартирі, адже мені багато не треба. А для сім’ї квартири замало. Я сам пояснював будівельникам, як і що потрібно зробити в будинку, придумував дизайн, адже маю чимало книг з будівництва й архітектури. І нині друзі, які в мене побували, — в захопленні від затишку, індивідуальності, гармонійності мого дому. Маю у Рівному і власну двокімнатну квартиру. Ми з неї ще не повністю виселилися і не вирішили, чи її продавати. Квартиру я купив тоді, коли зрозумів, що залишаюся в Рівному. До того часу жив на винайнятих квартирах і збирався до Києва. Звісно, можна було будинок купити. Але ті, які пропонували на продаж, мені не подобалися. Взагалі, вважаю, що будинок — це творчий процес, і він має бути зведений індивідуально для конкретної сім’ї. — Який маєте автомобіль? Чи забезпечили вас уже службовим транспортом? — «Honda MDX». Купив її рік тому. Останнім часом віддаю перевагу японським авто, адже не маю претензій до їхньої якості. Щодо службового транспорту, то не збираюся порушувати це питання. Розумію, що такого авто, як у мене, мені не дадуть. А їздити на старенькому легковику, який можуть запропонувати, після хорошого авто якось незручно. — Чи належите до якоїсь політичної партії? — Якби мав прихильність до якоїсь, то був би її членом. А так у мене ставлення до партій як до віросповідань. Для мене не має значення, до якої партії людина належить. Головне, що вона за людина. У мене є друзі і в БЮТ, і в «Нашій Україні», і в «Регіонах». Проведу тут аналогію зі Швейцарією (мені подобається ця держава): вона дружить з усіма, але не втрачає свого статусу, своїх інтересів. Так само і я. А взагалі я — не політик. Адже не вмію, як політики, говорити впевнено про те, чого не знаю. — Який Андрій Філін поза роботою? Як відпочиваєте, чи маєте якесь захоплення? — Ходимо з друзями в баню. Це процес спілкування. І у нас тут уже є свої традиції, чаї, мед, який там їмо. Найпопулярніший мед у нас — з Полтавщини, який родичі передають. — А хто ваш найкращий друг? — Маю певне коло людей, яких вважаю друзями. Але найкращий друг — мій син. Це людина, якій довіряю у всьому, так само, як і він мені.
