Професіонал — так кажуть про Володимира Коровкіна, колишнього гендиректора Рівненської атомної станції, а нині — міського голову Кузнецовська. І ніхто жодного разу не піддав сумніву його високу професійну репутацію. Усе його життя — в роботі. Саме з ім’ям Володимира Коровкіна пов’язана історія Рівненської «атомки» і самого міста Кузнецовська — від проектування і будівництва, до становлення. Маючи освіту інженера-теплотехніка і досвід роботи в атомній енергетиці, приїхав він у 70х на українське Полісся з Сибіру, де працював директором ТЕЦ хімічного комбінату. Їхав, щоправда, як тимчасовий директор «атомки», якої ще не було. Та недарма кажуть, що немає нічого більш постійного як тимчасове. Сьогодні й думка не виникає, щоб повернутись у Росію — на батьківщину його батьків, у країну, в якій він народився, навчався і робив перші кроки у професійній кар’єрі.
Принциповий і нерідко категоричний на роботі, у спілкуванні з людьми Володимир Коровкін — дуже приємна людина: вогник в очах, дружня посмішка. Він каже, що понад усе в житті для нього — повага до людей. У свої 77 років на диво стрункий, моложавий — деякі й сорокарічні позаздрять. Інтелігентність і навіть якась аристократичність притаманні йому. І не тільки зовні. Однак, виявляється, батьки пана Володимира — звичайні селяни. — По лінії мами — селяни із середнім достатком, а з боку батька — заможні: мали млин, ліс, займалися скуповуванням худоби. Щодо батьків, то від мами я одержував найбільший духовний заряд. Вона була уважною до людей, тому в селі, де ми жили, її називали прокурором, у хорошому розумінні цього слова. Під час революції мій батько, по молодості, кидався у всі гарячі справи, був у кінних загонах Будьонного, дійшов аж до Польщі. А взагалі, він був строгих правил. Вчив надіятися, в першу чергу, на себе і все заробляти своєю працею. У мальовничих місцях Івановської області минуло дитинство пана Володимира. Коли ж настав час обирати професію, мріяв стати або моряком, або ж працювати в лісовому господарстві: — У школі до 7го класу я вчився дуже добре, а потім «дурня валяв» — підлітковий період по-різному проявляється. Коли ж підходило до завершення навчання, думав вступати в морське училище в Ленінграді або в лісотехнічну академію. Але у виборі майбутнього фаху не останню роль відіграла мама — саме за її порадою я обрав енергетику. Закінчивши Івановський енергетичний інститут у 1952 році, почав працювати на атомному комбінаті «Маяк». Згодом потрапив на ТЕЦ Сибірського хімічного комбінату в Томську7. Почав рядовим інженером, а з 1968 по 1973 рік працював директором ТЕЦ. Саме на початку 70х, коли ядерна енергетика почала швидко розвиватись, йому й запропонували очолити одну з «атомок» в Україні. Не думав п. Коровкін, що доведеться жити в чужому краї. Хоч про Україну в нього завжди було враження якесь особливо тепле ще з юнацьких літ — можливо, з літератури: він був добре знайомий з українською класикою: і з творами Гоголя, і Тараса Шевченка — в дитинстві прочитав його твори і російською, і українською мовами. — У міністерстві мені запропонували такий варіант: спочатку поїдеш на Рівненщину, а потім тебе замінить тодішній директор Смоленської — він виходець із Здолбунівського району. Тобто я їхав на Рівненську атомну (тоді вона називалась Західно-Українська) як тимчасовий директор. Не встиг побути тут кілька місяців, як мені запропонували очолити Калінінську АЕС. Я подумав, там мої батьки, буду біля них ближче... Але в ті часи з партією не сперечалися — у переведенні мені відмовили. Час невизначеності минув і так я залишився освоювати «атомку» на Поліссі. Потім були цікаві пропозиції й щодо високих посад у Києві, Москві. Але я вже сам навідріз відмовлявся. Я вирішив залишитися тут. Ця станція була дуже непроста. По-перше, не було тут спеціалістів атомної енергетики — довелось запрошувати з Томська, Красноярська, Кольської АЕС. По-друге, з часом виявилось, що під «атомкою» — карстові порожнини. Тоді стояло питання про закриття станції. Але зуміли вирішити цю проблему. Згодом — Чорнобиль, після якого заборонили добудовувати четвертий енергоблок.... Та й це — позаду. Як кажуть, важка дитина завжди дорожча, тому, напевно, і залишився. Володимир Коровкін вважає, що слід розумно розвивати ядерну енергетику, якісно. Одночасно, він далекий від думки, що вона безпечна. І коли чує відгуки деяких людей про працівників «атомки», як про губителів природи, то не раз запитує — невже ви гадаєте, що оператори, які управляють ядерною реакцією, тільки й думають про те, аби створити ще один Чорнобиль, від чого загинули б вони і їхні сім’ї. Підвищення безпеки, досягнення міжнародних стандартів експлуатації… Саме робота у цьому напрямі принесла станції міжнародний авторитет, і її директору теж. Залишився директором «атомки» Володимир Коровкін на майже 30 років. Потім — несподіване для багатьох призначення віце-президентом НАЕК «Енергоатом» і дуже швидке повернення назад — у Кузнецовськ. Власне, маючи посаду у Києві, п. Коровкін і тоді більше часу проводив у рідному місті — на будівельному майданчику четвертого енергоблока. — Я дуже неохоче йшов на посаду віце-президента НАЕК. Я доволі самостійна людина. А коли зайняв цей пост, то було відчуття втрати значної частки самодостатності, але все згодом стало на своє місце. За суттю своєю я — директор. Зараз, правда, директори не такі, якими вони були раніше, не тому, що гірші люди, а тому, що обмежені їхні права. Під час минулорічних виборів кузнецовці віддали свої голоси Володимиру Коровкіну і він став міським головою — найстаршим головою в Україні, адже на той час йому вже виповнилося 75 років. Питання, якими тепер доводиться займатися Володимиру Коровкіку як міському голові, йому не нові. Місто ж бо будувалось на його очах, під його опікою. Взагалі, будівництво «атомки» розпочалось не із зведення адмінкорпусу, а з будівництва житлових будинків — такого ще не було в Україні. Тож тепер місто атомників — це затишне і комфортне для проживання місце. Володимир Коровкін пригадує, як коли був експертом на японській станції, то звернув увагу на спецшколу для дітей з обмеженими можливостями. І тоді він задумав побудувати такий заклад і в Кузнецовську. Але на той час «атомці» було заборонено розвивати соціальну сферу, на це просто не виділяли кошти. Скільки тоді перевірок було! Але все ж заклад для дітей збудували. А поруч — звели красень-собор. Теж за сприяння директора РАЕС. Володимир Коровкін каже, що його родина не була глибоко релігійною, хоча всі свята відзначали, як і годиться. А ще, пригадує, коли його батько помер, то відспівувати повезли його у старий храм — священик розпорядився, щоб батька внесли у вівтар: саме з такими почестями духовенство вирішило вшанувати пам’ять Коровкіних, бо саме дід його батька, як свідчили церковні книги, дав дуже велику суму грошей на розвиток храму. — Ностальгія є, звичайно, — розмірковує п. Володимир, пригадуючи час, коли він очолював «атомку». — Нині дуже багато свободи, вільності у висловлюваннях, у думках. Але нівелюється почуття відповідальності. Зараз на перший план ставлять особисту вигоду, а раніше — все для Батьківщини, а потім для себе. Та і виховання, характер теж нівелюється. А шкода... Володимир Коровкін має двох доньок — Тетяну і Надію, одна з яких живе теж у Кузнецовську, інша — в Москві. З дружиною Ніною Федорівною Володимир Коровкін познайомився в Томську, на весіллі свого друга. Вона — випускниця Горьковського університету, працювала на дифузійному заводі інженером-хіміком. Впродовж усього життя була його розрадою і помічницею у всіх починаннях. Минуло вже декілька років, як не стало дружини, залишились лише приємні спогади й відчуття виконаного обов’язку перед родиною. Володимир Коровкін — попри технічну освіту, людина творча. Хоча каже, що не володіє літературним талантом, проте в молоді роки писав вірші. Нині на це часу не вистачає, проте полюбляє поезію і багато читає (в нього велика бібліотека). Останнім часом особливо захоплюється вченнями відомих філософів, цитати яких знає напам’ять. У вільний час, якого не так вже й багато у міського голови Кузнецовська, займається плаванням, бджільництвом — має чимало вуликів. — Я завжди любив активний відпочинок. Спортом займався багато — у мене з лижного спорту другий розряд, бігав прекрасно, займався боксом. А ще не потрібно забувати, що є ліс, вода. Раніше полюбляв полювання — моя колекція налічує понад десяток рушниць, але вже більше 15 років стріляю лише по мішенях, не можу по тваринах, рука не піднімається позбавляти їх життя. — Кажуть, що з роками людина стає мудрішою. Чи шкодуєте про якісь свої вчинки, чи вважаєте, що в певній ситуації слід було вчинити по-іншому? — Питання про сенс життя полягає не в тому, щоб відповісти: добре чи погано я живу в цьому світі, а у розумінні, яке значення має моє життя для цього світу. Все, що тут створено, мені дороге. Коли я, як експерт МАГАТЕ, був на найбільшій японській АЕС, будівництво якої продовжувалося, і запитав його керівника, чи не боїться він споруджувати черговий блок у такій небезпечній зоні, він відповів, що ми робимо це тому, що дуже любимо свою країну. Кожному б з нас у нашій справі мати таке сильне почуття.
