Це сталося наприкінці 1988 року коли в СССР були оголошені вибори до «з’їзду народних депутатів СССР». Вперше за сімдесят років це були вибори з вибором.
До цього у виборчому бюлетені була лише одна заздалегідь погоджена з комітетом КПСС кандидатура. Тобто виборів як таких не було. Всі до цього звикли і коли з’явилась можливість висувати не одного , а більше кандидатів, народ розгубився. На це, власне, і очікували ті, хто запровадив оту «пєрєстройку». Народ, не готовий до демократії, мав залишити все як було і голосувати за потрібного партії кандидата.
Але так не вийшло. Точніше вийшло не всюди. У частині виборчих округів, здебільшого на заході України та у великих містах, з’явилися альтернативні кандидати. І практично всі вони були обрані – настільки народу остогидли оті комуністичні керівники. Аби стати отим другим кандидатом слід було мати неабияку сміливість. На жаль, більшість із тих сміливців навіть не уявляла, що буде робити далі.
Так само сталося навесні 1990-го, коли відбулися перші вільні вибори до Верховної Ради Української СССР. Кандидатів від створеного за рік до цього «народного руху України за перебудову» об’єднувала лише опозиція до правлячої партії, хоча серед тих «рухівців» було повно діючих членів КПСС. Такими, зокрема, були депутати від нашої області Володимир Пилипчук та Микола Поровський. І нікого тоді така «подвійність» не дивувала. Люди взагалі не розуміли за що саме вони виступають. Виглядало так, що досить відсторонити від влади «партократів» та проголосити незалежність України і загальне щастя настане саме собою.
Щастя, як відомо, не настало. Я не маю на увазі людей, які у той момент заскочили у владу на патріотичних та демократичних гаслах. У них все було добре. Не уявляючи що слід робити для керівництва країни, вони дуже швидко навчилися користуватися депутатськими привілеями. Інакше і бути не могло! Тому що опозиція об’єднує людей лише до виборів. Після виборів кожен робить своє.
Це довели перші президентські вибори, коли провідні «рухівці» не об’єдналися навколо одного кандидата, а почали висуватися кожен окремо. Зареєстрували лише п’ятьох із них, хоча охочих було набагато більше. Тому прогнозовано переміг кандидат від комуністичної влади, яка, на відміну від рухівців, дуже добре знала, що їй треба – отримати можливість самим присвоювати «всенародну власність» незалежно від Москви. Ідеології не було ані у тих, ані у інших. Обіцяли усім усе. А перемагав той, хто більше сподобається виборцям.
Так у нас триває і досі. Жодна з існуючих нині в Україні реальних політичних сил не має на сьогодні притомної ідеології , яка би відрізнялась від ідеології конкурентів. Бо всі вони за незалежну Україну, за європейський вибір, за демократію і таке інше. Але виключно на чолі з собою. Тобто всі вони залишились тими самими «рухівцями» з початку дев’яностих, які не мали інших переваг ніж приваблива для тої чи іншої аудиторії риторика та зовнішність.
Про що сперечаються кандидати на виборах у справді демократичних країнах? Про податки! Одні обіцяють їх збільшити, щоб більше дати «бідним», інші навпаки – зменшити щоб дати працювати «багатим»! І так вже другу сотню років. Про що сперечаються наші кандидати? Отож!
Тому й доводиться обирати не між програмами партій та кандидатів, які ніхто не читає і ніхто не збирається виконувати, а між більш красивими чи «прикольними». В результаті кожна новообрана влада починає красти, а опозиція її за це критикувати. Аби виграти наступні вибори і красти самій.
Чи винні у цьому політики? Про це наступного разу.
