Днями минуло двадцять п’ять років з того часу, як київське «Динамо» очолили брати Суркіси. Як оцінити ці роки, ці чверть століття? Вважаю, що епоху слід зрівнювати з епохою. Без емоцій, лише із фактами. Фактами у футболі є здобуті офіційні титули. Не «призові місця» чи перемоги у неофіційних турнірах, не нагороди, присуджені журналістами та колегами, а виключно титули визначають досягнення футбольної команди.
Історія київського «Динамо» налічує понад дев’яносто років. Але справжнє, переможне «Динамо» (іншого я особисто не бачив) почалося у 1965 році. Саме тоді із «самабитнай каманди», як поблажливо називали київських динамівців у Москві, «Динамо» стало безперечним і загальновизнаним лідером радянського футболу. Це сталося не лише завдяки футболістам і тренерам. Успіх «Динамо» - це Володимир Щербицький. Щирий фанат футболу очолив український уряд (точніше уряд Української РСР) 1965 року і керував республікою, спочатку як голова ради міністрів, а потім як перший секретар ЦК до 1989 року. Саме ці 25 років склали славу київського «Динамо» періоду СРСР. Щербицький тоді виконував роль «президента клубу» - сприяв команді в усьому, що було йому до снаги.
Результат – 11 титулів чемпіона СРСР, 6 Кубків СРСР, 2 Кубка Кубків УЄФА. Лише тричі за ці чверть століття київське «Динамо» не потрапляло до трійки призерів всесоюзного чемпіонату.
Тепер порівняємо це із результатами «Динамо» за вже офіційного президентства братів Суркісів (спочатку Григорія, а потім Ігоря) за ті самі 25 років (19993-2018).
Результат - 14 титулів чемпіона України, 11 кубків України. Жодного разу за ці чверть століття «Динамо» лише раз опускалося нижче третього місця.
Що вагоміше – 19 титулів за 25 років Щербицького чи 25 титулів за 25 років Суркісів?
З одного боку у «союзного» київського «Динамо» було два єврокубки, а у сучасного – жодного. З іншого – за часів Суркісів «Динамо» жодного разу не грало у Кубку Кубків, який 1999 року скасували, як найслабший із євротурнірів, і тому не могло повторити чи перевершити результат своїх радянських попередників.
З одного боку «Динамо» за союзних часів ніби більш успішно грало у єврокубках. З іншого – тодішній Кубок чемпіонів був за складом учасників на порядок нижчий за нинішню Лігу чемпіонів.
З одного боку всесоюзний чемпіонат був сильніший за український за складом учасників. З іншого – у чемпіонаті СРСР у «Динамо» ніколи не було такого специфічного конкурента як «Шахтар» зразка 2000-х років.
З одного боку всесоюзний чемпіонат збирав насправді усіх найсильніших футболістів (ніхто не виїжджав за кордон). З іншого – у чемпіонат СРСР не привозили десятками бразильців для підсилення конкурента «Динамо».
Можна навести ще багато «за» і «проти», зрівнювати «вагомість» тих чи інших титулів. Але для історії всі титули рівні. Чемпіон світу 1930 року Уругвай такий же чемпіон як нинішня Франція, хоча тоді за титул боролися 13 команд, а тепер – 208!
Тому рахувати титули, як на мене – найбільш чесно та об’єктивно. Так само чесно і об’єктивно буде не враховувати неофіційні та виставочні титули, у тому числі суперкубки, що наші, що європейські.
