Кар’єру модельєра

2165 0

Ми у соцмережах:

Кар’єру модельєра

Історія словачки Олени Пилипчук, яка нині мешкає у Рівному, нагадує сюжет доброго американського фільму про те, як молода дівчина, поїздивши по світу, трохи підзаробивши, а частину грошей позичивши у батьків, їде в іншу країну і сама починає там власну справу — відкриває салон-ательє.

З дитинства мріяла стати скульптором-каменярем... — Моя мама — словачка, у 1987 році, коли мені було 10 років, наша сім’я переїхала жити з Рівного до східної Словаччини, — розповіла Олена. — Батько столярував, а мама працювала спочатку в архіві, потім звільнилася і найнялася на іншу роботу. Родинне середовище, як бачите, не мистецьке, але батько завжди захоплювався спортом і нас із братом вів до нього, а мама вела до мистецтва. З дитинства я мріяла стати скульптором, причому, каменярем, та моя класний керівник довго відмовляла мене, куди, казала, такій тендітній дівчинці — в каменярі, краще вже йди вчитися на кераміста. У той рік, коли я вступала, на цю спеціальність був великий конкурс, і я не пройшла. Прикро те, що на каменярів саме тоді збільшили набір, заяв було не так багато, пройшли всі. Однак мій запал неодмінно здобути освіту в цьому закладі після першого ж провалу згаснув. Олена приїхала до Рівного, де мешкає багато її родичів. Хтось порадив вступати до п’ятого училища, після якого можна йти на модельєра. Так вона й зробила, з дипломом училища Олена повертається у Словаччину, влаштовується працювати на взуттєву фабрику і одночасно вчиться на художника-модельєра заочно у технікумі. — Фабрика, на якій я працювала, шила дитяче взуття для солідної німецької фірми, нам платили добре, — згадує Олена, — узагалі ж з роботою у Словаччині особливих проблем не було, тільки платня переважно невисока, щось відкласти з неї важко. Працювала я і в Чехії, лагодила автоматичні пристрої, на яких виготовляли надувні вироби. Механіком стала просто, на фабриці я була наймолодша, і коли виходила з ладу машина, мене часто відправляли покликати механіка. Якось, поки ми його чекали, я зазирнула до своєї й сама все полагодила, потім і в подруг, а потім змогла їхати на заробітки вже як механік. Та мені хотілося моделювати. Я влаштувалася допомагати одному модельєру, але платили за це мало, доводилося підробляти у швейному цеху. Так я пройшла усі стадії модельно-кравецької справи.

...і відкрила власне ательє Перший досвід власного бізнесу в Олени був невдалий. Одна її знайома у Словаччині, яка мала бутік жіночої білизни, замовила дівчині атласні сорочки. Тут тканина у порівнянні зі словацькими цінами була недорога, Олена вклала у неї велику суму грошей, пошила партію сорочок і... замовниця їх не взяла, вирішивши, що їй простіше купити готові вироби у Польщі. Товар сяк-так розпродали, але цього разу запал до справи не погаснув, навпаки, Олена твердо постановила собі їхати у Рівне і відкрити власне ательє. — Мене попереджали, що буде важко, що зіткнуся з великою кількістю непередбачуваних обставин, але я маю терпіння і була готова до випробувань, — продовжила Лєна. — У Західній Україні і в Рівному зокрема я відчула у людей смак до одягу, якого не помітила ні в Словаччині, ні в Чехії. Тамтешні люди менш вибагливі до моделей та фасонів, надають перевагу спортивному стилю та джинсам, я сама зазвичай теж так одягаюсь, зручно. Але вважаю, що замовляти індивідуальне пошиття завжди краще, ніж купувати на базарі готовий одяг, який дуже рідко повністю підходить. Мама схвально оцінила наміри дочки. Олена винайняла тут квартиру, купила обладнання і почала шити вдома. Спочатку для родичів, потім вони стали приводити своїх знайомих та подруг, замовлень особливо побільшало у пору випускних балів, робочий день розтягнувся на 12-16 годин. Додало популярності знайомство з рівенськими ді-джеями та участь у молодіжних клубних вечірках, на які Лєна шила костюми. Тепер юна модельєрка вирішила, що треба ставити справу на серйозну основу і почала шукати приміщення, на оплату якого, проте, забракло грошей, ціни ж бо за свою роботу поки що ставила нижчі від середніх у місті. Щоб заробити на відкриття ательє, вона знову наважилась їхати за кордон на заробітки, вже й роботу собі в Інтернеті підшукала, мала доглядати дітей в одній австрійській сім’ї. І раптом перед самим виїздом завітала одна знайома і запропонувала винайняти за мінімальну ціну в організації, в якій вона працює, підвальне приміщення. Потреба в австрійських заробітках відпала.

Олена мріє про бутік — Тепер мама стала частіше приїздити до Рівного, — сміється дівчина, — удвох ми зробили хоч якийсь косметичний ремонт, мама позичила грошей на ще одну машину. Я не можу взяти їх просто так, батьки будують хату, та й заробітки приходять до них важкою працею, — поділилися дівчина. — На моїх дверях тепер з’явилася вивіска: «Салон-ательє Pilsi». «Pilsi» не означає нічого, крім назви, це набір букв, з яких починається моє ім’я та прізвище, імена моїх батьків. Зараз тут незатишно, але до осені буде гарно, обов’язково яскраво і незвично, я встановлю акліматизаційне обладнання, поставлю меблі. Інтер’єр сама на комп’ютері розробляла. Якщо справи підуть добре, хочу найняти працівників, але це буде не раніше, ніж створю належні умови роботи та оплати. Коли береш на роботу людей, то відповідаєш і за них, і перед ними, а погано обійтися з працівниками мені мама, яка сама довго пропрацювала найманцем, не дозволить. Тоді я займатимуся лише моделюванням. У майбутньому хочу відкрити тут, у Рівному, свій бутік. Я вже трохи поїздила, побачила світу, і нікуди їхати звідси не збираюся. Тут можна працювати, чимало моїх знайомих починали з малого і багато досягли, а тому головне для мене зараз — схвальні відгуки клієнтів, щоб про мої моделі говорили: ось як шиє Лєна з «Pilsi»!


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також