У дитячі роки ранок 9 травня проходив для всіх нас, учнів середньої школи № 3, однаково. О пів на дев’яту ранку нас збирали у шкільному дворі, давали кожному в руки по жменьці підсохлих тюльпанів і виводили на перехрестя вулиць Ленінської, Паризької Комуни та Карла Маркса.
Дві перші вулиці моя мама за звичкою тоді ще називала Сталіна та Ворошилова. Нас розставляли уздовж тротуару, і ми понад дві години нудилися, очікуючи колону «ветеранів війни». Їм ми мали вручити згадані вище тюльпани, які за час поки ми їх м’яли у руках, виглядали вже гірше за тих «ветеранів». І так було всі десять років. Точніше, дев’ять — одного разу нас повели стояти у «почесному караулі» біля могил на щойно зведеному на Дубенському цвинтарі «меморіалі слави». У наші голови нещадно палило сонце. Як наслідок, Юрко Орлов із паралельного класу знепритомнів і впав на одну із могил. На щастя, все тоді обійшлося. Минали роки і десятиліття. Не стало СССР і Комуністичної партії. Вулиця Ленінська стала Соборною, а вулиця Паризької Комуни — Дубенською. Україна стала незалежною! Але щороку вранці 9 травня учнів моєї рідної школи, як і раніше, зганяли до того самого перехрестя, роздавши прив’ялі тюльпани. Вчителі не винні — робити це їм наказувала міська влада, яка залишилась переляканою із комуністичних часів. За роки демократії та незалежності міські депутати набралися сміливості лише у питаннях розподілу бюджету та земельних ділянок. А щодо «дня перемоги» вони були такі ж самі, як їхні попередники часів мого дитинства. Тоді все було більш зрозуміло — у колонах обвішані медалями тоді йшли справжні учасники війни. І хоч більшість із них були на війні тиловиками та штабниками, все одно вони мали на це право. А у двотисячні у колонах «ветеранів» вже йшли невідомо хто — бачив там людей, молодших за мене, які відслужили своє у війську офіцерами чи прапорщиками, але до війни не мали стосунку із суто біологічних причин. Упевнений, що якби не війна, учнів моєї школи і сьогодні б вивели на Дубенську із тюльпанами. Про всяк випадок. Тепер цей випадок став реальністю. Учні моєї школи ховаються в укриття від обстрілів «визволителів», перед якими наша влада гнулася аж до останнього часу. А дехто у цій владі і досі гнеться. Подумки. Про всяк випадок. Може, ще доведеться йти на Дубенську і гнати туди дітей. Не доведеться! Навіть не сподівайтесь!