Безпритульних собак у нашому дворі було четверо: Жирік, Моська, Бобік та Лінда. Моська була звичайною добродушною дворнягою. Бобік з ліндою - брат і сестра, а Жирік, як ви могли здогадатись, - масивний і породистий “німець”.
Під час нашого знайомства він був вищим, важчим та, можливо, розумнішим за мене. Але він на це не зважав і дав лапу з першого разу. Важку, теплу і м’яку собачу лапу.
У моїй голові, голові шестирічної дитини, не було навіть натяку на страх перед цим важковаговим монстром з м’ясорубкою-шредером, яку чомусь називають пащею. І це було нормально, адже боятись собак міг собі дозволити лише той, хто не гуляв у дворі, не їздив на велосипеді і не ходив пішки в школу. Тобто ніхто.
Популяцію бобіків і мосьок у ті часи контролювали гіцелі - німецькі аналоги теперішніх англійських «догхантерів». Жоден мій ровесник ніколи не бачив жодного гіцеля, але всі були впевнені у їхньому існуванні.
Ніхто не знав, хто це такі, хто платить за їхню нелегку працю і хто видає їм зброю. Догхантери дев’яностих приходили рідко, але регулярно та без попередження.
Часто після себе лишали сліди. Сьогодні – кривава пляма з невеличке озеро, лишити яку міг лише Жирік. Завтра - повністю відділена від тіла голова Моськи біля смітника. Бобік з Ліндою теж зникли, але безслідно.
Часи змінились, гіцелі тепер догхантери, а дітей до школи возять автомобілями. Я перестав перейматись дворнягами і зіштовхнувся з ними вже дорослим і вже з маминою вівчаркою, яку я також ростив і виховував.
На нас нападають щодня і в кожному дворі. Я знаю абсолютно усі зграї дворняг у центрі, знаю їхній розпорядок дня, рівень нахабності та рівень фізичної підготовки.
Я знаю, хто головний і кого бити першого, хто дійсно нападе, а хто лише гавкатиме. Знаю, як вийти з оточення п’яти собак і вберегти свою, надавши їй при цьому максимальну свободу рухів.
Знаю їхні звички, страхи і переваги. Я бачу їх наскрізь. Більшість бояться звуку шокера, але є і виключення. Наприклад, двоє молодих собак біля поштамту виробили до нього імунітет і замість заспокоїтись - звіріють ще більше.
Вони розумні, вони пристосовуються, вони також нас знають і вивчають, а тому майже не бояться. От тільки щасливими їх назвати доволі важко.
Наскільки мені відомо, собака – свійська тварина і головним своїм призначенням вважає дружбу з людиною та вірну їй службу.
Якщо коротко, то кожній собаці потрібен свій господар. Для собаки немає більшого задоволення, ніж йому догодити, вислужитися, довести свою відданість.
Кожен нормальний пес має за честь здохнути за господаря без зайвих зволікань. Якщо ж у собаки забрати господаря, він стає нещасною і робить нещасними усіх навколо.
Собака така ж свійська тварина, як коза, корова чи свиня. Але у дворах бігають чомусь лише собаки (котів я вважаю напівсвійськими).
Тепер уявімо, що у Рівному з’явилось безпритульне стадо корів, можливо, скажених. Ми будемо їх підгодовувати? Будувати для них притулки чи збирати гроші на допомогу? Чи, може, стерилізуємо? Як щодо групи у «Фейсбуці»?
У кращому випадку – приготуємо на обід, у гіршому – заб’ємо і спалимо, оскільки корова без господаря нещасна, непотрібна та небезпечна. Як і собака.
Я не вірю, що побитий двіртер’єр хоче жити на холоді, без господаря, дому та елементарних собачих благ.
Думаєте, йому подобається, коли йому в пащу запихають петарду, виколюють очі чи поливають його бензином? А коли цей бензин підпалюють?
Собаки - не вовки і не тигри, їм не потрібна свобода, вони до неї не пристосовані. Їм потрібна людина, її увага, піклування і любов.
Ви скажете, що є ще стерилізація і це дієвий метод. Дієвий настільки ж, наскільки стерилізація сарани чи тарганів. Неможливо стерилізувати одночасно усіх, а от виділити і розікрасти “стерилізаційні” гроші - цілком.
Окрім критики, маю такі пропозиції:
1. Кожен, хто переживає за дворняг, забирає собі з вулиці цуценя і стає для нього сім’єю. Прийшов час доводити свою небайдужість справою, а не репостом.
2. Паралельно подаємо петицію до міської влади з вимогою вивчити ситуацію, підготувати план вирішення проблеми і виділити на це кошти. А розробляти плани(проекти) наша міська влада вміє краще за всіх.
Нехай нам нарешті розкажуть, чи є в нас офіційні гіцелі, хто взагалі цим займається, чи виділяють на це гроші. Якщо виділяють, то скільки, хто, кому і як? Буде цікаво вислухати міського голову і його думки щодо цього.
3. Міська влада будує невеличкий притулок.
4. Міська влада формує спеціальні підрозділи з працівників правоохоронних органів, комунальних підприємств та природоохоронних організацій. Ці загони цілодобово виловлюють собак протягом теплого півріччя. Офіційно, гуманно, та за допомогою спецзасобів.
5. Кожну собаку потрібно зловити, відмити, перевірити на сказ і помістити в притулок на місяць. За допомогою інтернет-бази спробувати знайти для собаки новий дім.
6. У разі невдачі собаку потрібно приспати.
7. Усі небайдужі, які не можуть забрати цуценя, долучаються до проекту грішми та волонтерською працею.
Хтось скаже: “А як же гуманність? Собаки ж майже як люди, ми не можемо просто так їх вбити»!”. Погоджуюсь, але по-іншому – ніяк, і це всім відомо. Як бачите, приватні притулки, стерилізація та репости поки не надто допомогли.
Ми досі живемо не у своїх дворах. Це їхні двори і вони вирішуватимуть, кого сьогодні заразити сказом, а кому відкусити руку. Напасти відкрито чи з засідки, вбити, покалічити чи просто налякати до заїкання?
Кількасот бездомних собак диктують величезному місту свої правила гри. Ми ж у той час робимо репости і допомагаємо лайками. Ми – європейське місто і мусимо вирішувати такі проблеми гуманно, але миттєво.
Щоб вирізати пухлину, потрібен скальпель, а не одноразова виделка. Думаю, місто зможе дозволити собі таку операцію. Операцію потрібну та невідкладну.
