За два останні роки Ірина Луценко з дружини політика перетворилася спочатку на правозахисника, а потім — на народного депутата. Тепер вона вимірює своє життя поїздками в колонію, проте здаватися ні вона, ні Юрій Луценко не збираються. Незламності духу жінка бажає і своїм землякам із Рівненщини.
— Пані Ірино, протягом десятиденного перебування вашого чоловіка у лікарні вам так і не дозволили зустрітися. Чим мотивували відмову? — Внутрішня інструкція, якою оперував керівник колонії, вказує, що до охоронюваної особи під час лікування у медичному закладі не допускають сторонніх осіб. Те, що я 26 років маю штамп у паспорті як дружина і відповідно до Сімейного кодексу я не є сторонньою особою, вони до уваги не брали. Не зважали й на мій статус захисника. — Чому пенітенціарна служба таки погодилася перевезти Юрія Луценка саме в незалежну клініку, а не в обласну лікарню, як вони раніше наполягали? — Першочергово — це тиск Європи. Не забувайте, що ми виграли Європейський суд з прав людини, який визнав факт переслідування Луценка і тримання його під вартою з політичних причин. Рада Європи також визначила статус політичного в'язня. Наша друга скарга в Європейському суді вже пройшла обговорення суддів. Це скарга про тортури і ненадання медичної допомоги. Коли Луценка не хотіли класти в лікарню, ми подали скаргу за 39-м правилом Регламенту Євросуду про невідкладні заходи. І саме вивезення в незалежну клініку — це незначна, але поступка перед вимогами Європи. — Сподівалися, що вашого чоловіка у клініці лікуватимуть краще? — У клініці сучасне медичне обладнання і лікарі високого класу. Вони не тільки підтвердили раніше поставлені діагнози, але й визначили низку інших хвороб. Після операції лікарі повідомили, що у чоловіка виявили три відкриті виразки шлунку. Його постійно непокоїть біль, у нього підвищений тиск. У зв'язку із цим Луценку було призначено інтенсивний курс терапії. Лише через три тижні курсу, розрахованого лікарями, планували зробити контрольну гастроскопію шлунка. Якби лікування було результативним, за місяць мали провести ще одну операцію, приблизно 24 лютого. — Кошти на лікування ви збирали самостійно, родина чи близькі друзі не допомагали? — Так, лікування я оплачувала із власних коштів. Допомогу ніхто не пропонував. — А чи стали у пригоді кошти, які нарешті переказала держава як компенсацію за рішенням Європейського суду? — Гроші переказали майже через місяць. Звичайно, що частина піде на погашення оплати за лікарню, частина — на оплату захисту. — Що стало причиною раптового вивезення Юрія Луценка з лікарні, якщо лікарі готували його до наступної операції, проводили курс інтенсивної терапії? — Думаю, що з бажанням влади протидіяти зустрічі Луценка із європейцями. Адже єврокомісар з питань розширення Євросоюзу та європейської політики сусідства Штефан Фюле хотів зустрітися із моїм чоловіком під час візиту в Україну 7-8 лютого. Проте Луценка в колонії відвідали головуючі спостережної місії Європарламенту за справами колишніх урядовців Пет Кокс та Александр Кваснєвський. Вони неодноразово зустрічалися з ним і в Лук'янівському СІЗО, і на судових засіданнях. — З'явилася інформація про те, що нібито у розмові з головою Європарламенту Мартіном Шульцем у Давосі Президент Янукович пообіцяв помилувати Юрія Луценка у разі, якщо він попросить про це. — Юрій Луценко ніколи не напише заяву з проханням помилувати його. Це позиція нашої родини. Прохання про помилування — це легітимізація злочинів влади, особисто Януковича. Луценко ніколи не схилить голову перед злочинною владою. — Як ви відреагували на лист громадськості Львова підтримати її клопотання до Президента про помилування Юрія Луценка? — Чесно кажучи, трошки дивна позиція цих поважних людей. Найбільша допомога представників української інтелігенції у нинішній ситуації, на мій погляд, має полягати в єднанні суспільства, у спрямуванні на громадянський протест проти безчинств влади. Владу треба примусити рахуватися з правами кожного громадянина України. — На якій стадії нині розгляд справи Юрія Луценка? Чи можлива у нинішній ситуації політична амністія? — Щодо політичної амністії, то вона вже відбулася. І це показали результати парламентських виборів 28 жовтня, на яких опозиція по одномандатному округу взяла більшість. Головне гасло виборів було — "Свободу політв'язням". І український народ вже сказав — ні Тимошенко, ні Луценко не є кримінальними злочинцями. Зараз ми перебуваємо одразу у чотирьох судових процесах. Досі не призначено касаційний розгляд по першій кримінальній справі. Суддя Вищого спеціалізованого суду то хворіє, то бере відпустку. А терміни розгляду вже прострочені більш ніж на три місяці. Причина затягування одна — не дати захисту Луценка можливості подати до Європейського суду ще одну скаргу на несправедливий суд, оскільки ми не пройшли всі судові українські інстанції. Відповідно, не призначено і дату другого касаційного розгляду. На 8 лютого призначено розгляд в Апеляційному суді на рішення Менського районного суду відмовити у клопотанні адвокатів Юрія Луценка щодо його звільнення від подальшого відбування покарання через стан здоров'я. Окрім того, Печерський районний суд Києва розглядає скаргу екс-міністра Луценка на постанову про закриття кримінальної справи за його заявою про скоєння стосовно нього злочину посадовими особами Генеральної прокуратури та суддями Печерського та Апеляційного судів. Подальші судові засідання відбуватимуться у режимі відеоконференції, що дозволено новим КПК. Таке рішення судді ще раз доводить те, що влада робить усе можливе для того, аби не допустити хоча б тимчасового перебування Юрія Луценка у Києві, обмежити доступ преси до нього. Окрім того, як я казала раніше, ми чекаємо рішення Європейського суду по нашій другій скарзі — тортурах і ненаданні медичної допомоги. — Чи часто ви буваєте на батьківщині? — За два останні роки, з моменту арешту чоловіка, я лише інколи навідую батьків. Двадцять місяців щодня я ходила до Лук'янівського СІЗО, тепер вже шостий місяць — до Менської колонії на Чернігівщині. — Чи можливі масові акції протесту на захист Юрія Луценка та Юлії Тимошенко? — Юрій Луценко розраховує на кожного українця, він показує кожному приклад, що з владою можна і потрібно боротися. Він понад два років сидить за ґратами за кожного із 46 мільйонів і каже: "Я їх не зраджу!". Дивлячись на Луценка і Тимошенко, кожен має розуміти, що з ним можуть зробити так само, якщо ми дамо їм згнити в тюрмах. Треба повставати на захист своїх інтересів, заради безбідного життя своїх батьків та щасливого майбутнього своїх дітей. Це має усвідомити кожний українець, який відчув на собі розрекламоване "покращення життя вже вчора". Сьогодні на прожиття один українець витрачає на день в середньому 80 гривень, а на утримання Президента з його свитою та золотим унітазом — 2,5 мільйона на день! Завдяки "стабільним" реформам уряду Азарова 300 тисяч підприємців закрили свій бізнес, скоротили 11 тисяч робочих місць лікарів, завдяки медичним реформам закривають лікарні та медичні пункти у селах та районах, закривають українські школи по всій території України, а вищі навчальні заклади скорочують держзамовлення на нових фахівців. Дію податкової реформи та "Міністерства поборів" відчуває кожний українець, який працює, натомість для підприємств олігархів діє пільгове оподаткування або ж рука парламентського "семафора" Чечетова списує сотні мільйонів боргів перед бюджетом. Суми коштів у кількарічні бюджети країни виводять в офшори, натомість нам радять "нє скігліти і брати лопати в руки". Люди кинуті на самовиживання. У мене зустрічне запитання: чи готовий кожний українець поборотися за себе і свою сім'ю? Звертаючись до кожного українця, хочу сказати словами шанованого нашою родиною Бориса Ґудзяка: "Кожному з нас дано дивитися в очі свого страху — називати його на ім'я, вказати на його місце. Не чекаймо на лідера, який за нас має все зробити, кожному треба прикласти своє плече".
