Я тоді навчався у дев’ятому класі. Якось після уроків я зайшов додому до Толіка Маковського з паралельного класу, з яким ми дружили ще з дитсадка. Він запропонував мені послухати запис нової групи «Назарет», що переписав вчора у Вовки Трубаєва. Мені назва гурту нічого не говорила, хоча я тоді чи не щовечора слухав музичні передачі зарубіжного радіо і був в курсі всіх новинок. Таких як я була меншість – більшість моїх однолітків переписували на магнітофон записи у старших хлопців і знали не більше десяти популярних виконавців. Популярних саме серед старших хлопців.
Спочатку я подумав, що той «Назарет», судячи з назви, має якийсь стосунок до Ісуса Христа. Чому ні? Саме тоді була популярна рок-опера Ллойд Веббера «Ісус Христос – суперзірка». Але я помилився – невідома мені до того група грала «забойний» рок, який був тоді дуже популярним в СССР серед старшокласників та студентів молодших курсів інститутів.
Від собі подібних ця група відрізнялася неймовірним голосом співака Дена Маккаферті. Цей голос був водночас і дзвінким, і хрипким. Це було оригінально, тому що солісти інших «забойних» груп в особі Роберта Планта із «Лед Зеппелін», Яна Гіллана із «Діп Пьорпл» чи Девіда Байрона із «Юрая Хіп» мали «чисті» голоси і хрипіли лише в разі крайньої потреби.
Звісно, «хрипунів» у тодішній музиці вистачало, але найзнаменитіший із них Род Стюарт саме подався в естраду, а Нодді Холдеру із «Слейд» очевидно не вистачало тої самої «забойності». Вже потім я дізнався, що продюсером «Назарету» був Роджер Гловер, бас-гітарист групи «Діп Пьорпл», який щойно вийшов із тої групи і знав рецепт успіху. Саме він і розкрутив був той «Назарет» аж до того, що про нього дізналися в СССР. Там той «Назарет» назавжди і залишився.
Бо коли ви продивитесь нинішні музичні енциклопедії, то ні про який «Назарет» там не дізнаєтесь. У США та Західній Європі про нього щось чули хіба що історики музики. «Назарет» був за межами СССР групою- одноденкою, чия популярність була локальною і тривала дуже недовго. Жодна із пісень групи не увійшла до числа «евергрінів», тобто «вічнозелених» хітів, які періодично переспівують молоді і не дуже виконавці. Тому що без турбогвинтового голосу Дена Маккаферті старі хіти «Назарету» нічого не варті.
І лише в СССР та країнах, що після нього залишилися «Назарет» продовжував залишатися у пам’яті тих самих старшокласників з середини сімдесятих, які колись свідомо дратували дорослих «забойним» роком, викручуючи на максимум ручки гучності батькових радіол та куплених тими ж батьками примітивних магнітофонів.
У нас в місті таких було декілька сотень, а у великих містах були вже тисячі! Саме вони та їхні діти впродовж останніх десятиліть ходили на концерти згаданих вже «Діп Пьорпл» та «Юрая Хіп», які щовесни вирушали у багатомісячні турне просторами колишнього СССР від Києва та Мінська до Владивостока та Благовєщєнська.
Те ж саме робила і група «Назарет» у ті короткі проміжки, коли до співака Дена Маккаферті ненадовго повертався його знаменитий і з роками майже втрачений голос. Тепер вже не повернеться – Дена Маккаферті не стало…
