Початок мого свідомого життя збігся із народженням міфу про «велику вітчизняну війну». Мені було сім років, коли відбувся перший військовий парад на 9 травня, роздача учасникам війни першої ювілейної медалі на честь «двадцатілєтія пабєди» і все інше. Тоді ж на екрани кінотеатрів та ще маленьких чорно-білих телевізорів почали виходити десятки нових фільмів «про війну», на яких моє покоління, власне, і виросло.
Особливістю цих фільмів була їхня мова. Усі без винятку персонажі тих фільмів, звісно, говорили російською. І не просто російською, а літературною російською, у якій тоді найстрашнішою лайкою було «чорт пабєрі». Це дещо суперечило реальності – учасники війни, яких тоді було серед нас скільки завгодно, говорили дещо іншою мовою і лаялися дещо іншими словами. Ми малими про це не замислювалися – просто так було.
У підсумку в молодшому шкільному віці, надивившись тих фільмів і начитавшись книжок «про війну», я був впевнений, що на війні ніхто не матюкався. Це вже потім усі зіпсувалися… Навіть два роки служби в радянській армії, де матом розмовляли практично усі, так до кінця і не подолали оте моє дитяче переконання.
Тепер не те! Тепер у нас матюкаються не лише на фронті, що, загалом, і не дивно. Дивно те, що майже це все це йде в ефір та в друк! На відміну від минулого століття, коли журналісти і письменники перекладали фронтову мову на літературну, тепер цим ніхто не заморочується. Хіба що хлопці, що пишуть промови Зеленському, ще стримуються, але відчувається, що їм це дається не так легко.
Пройде час і у нас теж створюватимуть міфи про нинішню війну, даватимуть ветеранам ювілейні медалі, зніматимуть фільми та писатимуть книжки про героїзм наших воїнів. Якою мовою? Я не про те, що українською. Якою ж іще? Я про те, чи будуть тоді перекладати нинішню фронтову мову на літературну? Моя онука тоді саме навчиться читати. Ось мені і цікаво!
Микола НЕСЕНЮК.
