Надія Савченко знову у центрі уваги. Масмедіа пишуть, говорять про неї, показують її. Вмить з’явилася армія її симпатиків. Адже «наша Надія» говорила з високої трибуни Верховної Ради речі, які багато хто хоче чути: і про непрофесіоналізм нинішньої влади, і її зажерливість, і про те, що та довела народ до зубожіння... Навіть доводилося чути про підтримку Савченко від людей, які, здавалось б, є адекватними і навіть перебувають при владі. А що вже казати про «простий люд».
На жаль, «друге пришестя Савченко», яке активно розкручується масмедіа при сприянні влади, - це симптом нездоров’я нашого суспільства.
Адже героїнею, принаймні персоною медійних симпатій, стає сумнівна особа, яка не досягла чогось путнього в житті (почитайте хоча б її мемуари — і ви побачите обличчя цієї героїні).
Прикро, що люди, які досягли успіхів на ниві науки, культури, у цивілізованому бізнесі не цікавлять наші масмедіа, й, відповідно, суспільство.
Зате цікавлять персоналії, які враз із маргінальних попелюшок стали принцесами. Савченко тут не виняток.
Проаналізуйте, приміром, нинішній склад Верховної Ради і побачите чимало її «братиків» та «сестричок», які завдячуючи демагогії чи якимось ефектним вчинкам вибилися з «грязі в князі». Толку з них майже ніякого.
Добре, коли вони сидять тихесенько і жують свій масний парламентський пиріг. А якщо починають виявляти активність...Тоді вже чекай якоїсь капості.
ФЕНОМЕН «ЧОРНОЇ РАДИ»
Якщо думаєте, нібито нинішня поява Савченко з різкою (і, здавалось би, часто справедливою) критикою нинішньої влади є чимось новим, оригінальним, то помиляєтесь.
Таке було в нашій історії не раз. Просто і влада, і народ на ці прикрі сторінки не звертають уваги. Навіщо себе дратувати? Краще в минулому шукати славу. І розповідями про неї тішити себе.
У 1845 — 1846 рр. Пантелеймон Куліш опублікував свій роман «Чорна рада». Незважаючи на його численні перевидання і навіть екранізацію, твір, як на мене, до кінця нами не прочитаний і не осмислений.
Це твір-попередження. У романі описувалися події Ніжинської чорної ради 1663 р., коли лідер запорізьких козаків Іван Брюховецький, вміло використовуючи соціальну демагогію, розраховану на чернь, зумів повалити обраного старшиною наказного гетьмана Лівобережної України Якима Сомка.
Причому це повалення відбулося за активної підтримки московської влади. Без допомоги останньої Брюховецький не зумів би захопити гетьманську булаву. Після цього процес інкорпорації українських земель до складу Московії набув прискорених темпів.
Куліш показує, як із допомогою соціальної демагогії до влади приходять авантюристи, які потім не проти послужити чужоземним господарям. Дозволю собі навести кілька фрагментів із цього роману, який, до речі, було написано на основі документальних джерел.
Наприклад, там є сцена, де міщани висловлюють обурення одному зі старшин, полковнику Шраму: «Який гаспедодвойовував наше добро, опріч нас самих?.. Одвоювали козаки!.. Та хто ж були ті козаки, коли не ми самі? Се то тепер, з вашої ласки, не носимо ми ні шабель, ні кармазину. Козацтво ви собі загарбали, самі собі пануєте, ридванами їздите, а ми будуй власним коштом стіни, палісади, башти, плати чинш, мито і чорт знає що! А чом же би і нам по-козацьки не причепити до боку шаблі та й не сидіти, згорнувши руки?».
Один міщанин навіть погрожує Шраму: «Та постривайте, постривайте, папи кармазини, ...швидко ми вам хвоста вкрутимо! Не довго гордуватимете нами! Налетять зозулі, що нас не забули... Добрі і молодці не дадуть нам загинути. Справимо ми вам чорну раду; тоді побачимо, хто яке матиме право!»
Іван Брюховецький, що претендує на гетьманську булаву, стверджує, ніби лише він думає про те, як козакам запорозьким допомогти в «тяжкій долі».
«Серце моє болить, дивлячись на ваше убозтво!», — вигукує він. «...тепер, — говорить цей ватажок черні, — достались ви таким старшинам та гетьманам, що скоро й шкуру з вас іздеруть. Над вами, мої дітки, воістину справдились святії словеса: «Хіба не багатії вас утискають? Хіба не вони тягнуть вас на суди? Хіба не вони зневажають ваше добре ім’я, узиваючи вас хамами та рабами неключимими?».
Звісно, сірома сприймає подібні слова з радістю, висловлюючи такі міркування: «Проклятії кармазини швидко видеруть у нас душу з тіла, не то що! Коли б не ти, батьку гетьмане, заступивсь за нас при лихій годині, дак хто б нас і пожалував!».
Чи не нагадує вам Іван Брюховецький із XVII ст. сучасну Надію Савченко? Та й ситуація до болю схожа. Тодішня козацька старшина, як і нинішня українська влада, втратила міру в збагаченні, виставляючи свої розкоші напоказ і тим самим дратуючи людей. Цим уміло скористалися соціальні демагоги, за спиною яких стояла Московія.
Щось подібне спостерігаємо в кінці 1918 р. У той час почалося повстання проти Української гетьманської держави Павла Скоропадського.
Останньому можна багато що закидати. І те, що він спирався на німецьку підтримку (хоча насправді німецькі війська на українські землі покликав не Скоропадський, а лідери Української Народної Республіки), і те, що відбувалися каральні експедиції на села, і що була посилена експлуатація робітників.
Зрештою, можна згадати проросійські симпатії гетьмана і його небажання працювати з деякими українськими лідерами.
Та попри все Скоропадському вдалося в короткі терміни стабілізувати ситуацію в Україні. Він здійснив низку важливих кроків у плані українського державотворення, почав розбудову українських культурних інституцій.
Але для соціальних демагогів Скоропадський був «царським генералом», «експлуататором». Їм не потрібна була українська влада, їм була потрібна анархія.
За правління Скоропадського заявив про себе Нестор Махно зі своєю Чорною гвардією. Цей лідер анархістів, часто допомагаючи більшовикам, відіграв негативну роль у державних змаганнях українців у 1918 — 1920 рр.
Не без його допомоги більшовики утвердилися на українських землях. Хоча самого батька Махна вони у відповідний момент «кинули» — коли він їм уже не був потрібен.
Незважаючи на таку його роль, він та дещо подібні до нього «селянські отамани» стали об’єктом героїзації в українській культурі. В Гуляйполі, на батьківщині цього отамана-анархіста, навіть почали проводити махновські фестивалі, які ставали місцем тусовки для деяких українських інтелектуалів, які претендували на роль лідерів думок.
Загалом для цих інтелектуалів характерний синдром революційності. Не даремно Савченко у своєму виступі у Верховній Раді навіть послалася на Оксану Забужко, давши зрозуміти, що вона інтерпретує події приблизно в тому самому ключі, що й ця письменниця. Не знаю, наскільки Савченко знає творчість Забужко, однак це посилання показове.
Але повернемося до Скоропадського. Його внаслідок збройного повстання скинула Директорія Української Народної Республіки на чолі з Симоном Петлюрою та Володимиром Винниченком. Причому останній контактував із більшовиками й не виключено, що отримав від них допомогу. Взагалі цей діяч неодноразово виявляв більшовицькі симпатії.
Звісно, не варто перебільшувати в падінні гетьманату Скоропадського більшовицький чинник. Це падіння обумовлювалося низкою причин — і недоліками гетьманського уряду, і зростання незадоволення його діями, і пропагандою керівників Директорії, які зуміли завоювати симпатії багатьох українців.
Але в кінцевому рахунку падінням Української держави Скоропадського найбільше скористалися більшовики. До влади прийшла Директорія — на словах проукраїнська й патріотична, а на ділі непрофесійна.
І саме ця непрофесійність була одним із головних чинників падіння Української держави. Її територію розібрали сусіди. Найбільша частка дісталася російським більшовикам. Але й чималенький шматок українських теренів відкраяла Польща. Буковину прихопила Румунія, Закарпаття — Чехо-Словаччина.
Чи не той самий сценарій намагаються розіграти сьогодні, сподіваючись на дезорганізацію Української Держави? Давайте пригадаємо 2014 рік, коли деякі російські політики, зокрема Володимир Жириновський, ділили Україну.
Визначали, які південні й східні терени відійдуть Росії, як буде створене маріонеткове державне утворення на землях Центральної України під російським протекторатом, які західноукраїнські землі дістануться Польщі, Угорщині, Румунії.
Сказати, що це була хвора гра уяви — не варто. То був план-максимум, який тоді не реалізували. Але який продовжують реалізовувати.
Не даремно в Україні за останні роки масмедіа, які під контролем росіян або перебувають під їхнім впливом, системно дискредитують державні інститути. Причому робиться це часто вміло, використовуючи ментальні особливості українців.
Візьміть хоча б наші провідні телеканали. Це суцільна лавина негативу. Наслухавшись новин, приміром, «Інтеру», так і хочеться втікати з України.
Водночас у наших західних сусідів, зокрема в Угорщині й Польщі, підігріваються реваншистські настрої — часто не без допомоги росіян. Уже лунають претензії поляків на Волинь та Галичину, а угорців — на Закарпаття. Та й у Румунії є гарячі голови, які марять Буковиною.
ПЛАНИ НАДІЇ — ПЛАНИ НАРОДУ?
Хоч якою проблемною була нинішні Українська Держава, але вона існує, її легітимність визнана в світі. Тому цю державу нашим ворогам треба зірвати зсередини, делегітимізувати владу, кинути країну в стан хаосу. Відтворити приблизно таку ситуацію, яка існувала навесні 2014 р. Провести «Русскую весну»-2.
І в реалізації цього плану не останнє місце відводиться Надії Савченко. Не будемо гадати, чи завербували її спецслужби Росії й коли це сталося, чи використовують її «всліпу». Хай уже з цим розбираються наші відповідні органи.
Головне, що Савченко грає в небезпечну гру. Чи збиралася вона та її підручні організувати широкомасштабний терористичний акт у Києві, вбивши державних очільників? Чи це була, як твердить ся героїня, провокація?
Судячи з оприлюднених матеріалів, підготовка цього акту виглядала дивно. Сумнівно, що він міг би бути реалізований у всій своїй повноті з убивством президента, урядовців, депутатів Верховної Ради.
Зате провокація вдалася на славу!
Коли 22 березня у Верховній Раді розглядалося питання щодо зняття з Савченко депутатської недоторканності, то ця дама виглядала ефектно.
Те саме можна сказати й про 23 березня, коли в суді обирали для неї запобіжний захід. Не треба бути великим спецом, щоб не побачити: Савченко серйозно готувалася до цих дійств. Чи її готували?
Були тут і «домашні заготовки», наприклад, принесені плоди гранат на засідання регламентного комітету. Причому Савченко не виступала по суті справи, а виголошувала політичні промови, де критикувала (і часто не безпідставно) владу.
Ці революційні промови не могли не подобатися багатьом українцям, у яких вироблений (не без допомоги наших деяких інтелектуалів) згадуваний синдром революційності і в яких практично відсутній імунітет здорового консерватизму. Одне слово, промови Савченко лягали на благодатний ґрунт.
Натомість генпрокурор, його представники в суді, депутати провладних фракцій виглядали не найкращим чином. Знервованість, а то й просто страх за своє життя, проколи під час судового засідання... І все це на тлі олімпійського спокою Савченко. Не здивуюся, що для багатьох вона вже стала героїнею, символом опозиційності до «злочинної влади».
Савченко та її куратори досягли чимало. По-перше, посіяли зневіру в душах багатьох українців щодо своїх героїв. Адже Савченко сприймали як героїню, що бореться з російськими окупантами. А виявилося, що вона заодно з ними. Навіть готова кликати терористів із «ДНР/ЛНР» «визволяти» Україну.
По-друге, її діяльність серйозно скомпрометувала діяльність щодо визволенню українських полонених і українських політв’язнів із російських в’язниць.
По-третє (а це найголовніше), Савченко та її куратори отримали чудовий майданчик для компрометації владних інституцій.
Слід бути готовим, що Савченко з тюрми робитиме гучні заяви, які відразу підхоплюватимуть масмедіа. Не виключені акції на підтримку цієї «народної героїні». А сам суд над нею може перетворитися на яскраве політичне шоу, яке компрометуватиме Українську державу. Зрештою, сама справа Савченко — це уже сильна її компрометація.
Залишається лише сподіватися на здоровий глузд українців.
Блог взято з сайту «День».
