Молодий лікар, поскаржившись медсестрі на погане самопочуття, попросив зробити йому внутрішньовенну ін’єкцію. Шприц із розчином уже був готовий. Потім він занадто поспішно виштовхав її за двері й зачинився на ключ — медсестра запідозрила щось недобре. Двері зламали, лікаря врятували і... звільнили з роботи. Ніхто з його тепер уже колишніх колег навіть не поцікавився, що з ним було потім... Хоча всі знали, що незадовго до цієї спроби розлучитися з життям його покинула дружина. Це не привід, скажете ви? Такі або подібні історії чув, напевно, кожен. Їх багато серед нас — потенційних і реальних самогубців. Ось така історія і привела мене до кабінету Галини ПІЛЯГІНОЇ, головного суїцидолога України, доктора медичних наук.
— Ви щодня стикаєтеся зі смертю. До цього можна звикнути? — Ні, звісно. Як до цього можна звикнути, якщо перед тобою сидить людина, котра день чи навіть дві години тому хотіла померти? Лікарі якоюсь мірою можуть абстрагуватися — вони працюють із тілом. А ми з історією людини — як вона до цього прийшла й чому. Тут абстрагуватися ніяк не можна, і це дуже важко, бо щоразу маєш справу з людською трагедією. Найчастіше люди помирають від кохання… Точніше, від (не)розуміння того, що любов завжди поруч. Потрібно лише вміти її побачити, усвідомити, прийняти. — Чи правда, що суїцид вчиняють люди з особливим складом характеру, психіки? — Ні, неправда. Точніше, це і так, і не так. Якщо зняти все лушпиння, то, по суті, мабуть, усі самогубства — через кохання. У будь-якого звука є своя довжина хвилі, а тембру надають обертони. Так і тут, обертонів може бути дуже багато, але суть — завжди якісь проблеми в стосунках. Можливо, в людини життя не склалося, вона самотня, ще щось, зрозуміліше та прийнятніше… Але реально все від (не)любові. — Але це психологія людей особливого складу?.. — Це не зовсім коректне запитання. В російському алфавіті 33 букви. У гамі сім нот. Сюжетів насправді дуже мало. Це ще, здається, Шекспір сказав. Але все залежить від того, в якому масштабі на цю проблему дивитися. Коли зустрічаєш 15-16-річну дівчинку, яка ридаючи заявляє, що без цього хлопчика жити не може, то, з огляду на прожиті роки, завжди хочеться сказати: «Повір, ти ще обов’язково зустрінеш своє, справжнє кохання!». Але говорити це в ту мить, коли щойно померло перше кохання, немає сенсу, бо для неї — то все ігри і слова. Для неї в цю мить існує лише одна людина і трагедія розриву з нею. Так само безглуздо намагатися пояснити людині, яка втратила дитину, чоловіка або дружину, що її життя в цей момент не закінчилося. Це наслідок специфічного, недоцільного ставлення до життя, коли людина сама обмежує свої можливості й ресурси, що, підкреслю, в жодному разі не є психопатологією або ж психічним розладом. Але саме воно (саморуйнівне ставлення до життя як невміння усвідомити, що поки людина жива, будь-яку ситуацію можна подолати, а до будь-якого стану пристосуватися) заводить у глухий кут, де рішення добровільно піти з життя видається єдиним виходом, що є як мінімум балансуванням на межі психопатології, а досить часто спричиняє серйозні психічні розлади. — Помилятися може навіть той, хто каже, що ніколи не піде на це, бо самогубство — дурість? — Цілком слушно. І це речі відомі, доведені. Людина може перебувати в групі ризику самогубства за багатьма критеріями: приміром, мати хронічне тяжке захворювання, бути соціально самотньою, безробітною, не мати достатньої освіти чи нормального матеріального забезпечення. Але навіть маючи ввесь цей набір, далеко не всі вдаються до спроби щось собі заподіяти. І навпаки: не маючи жодного з цих критеріїв ризику, людина вчиняє спробу самогубства. Реальні критерії ризику найчастіше — це сама людина та її оточення. Тому можна говорити про те, що все від любові. І найголовніша проблема — стосунки, незалежно від того, в якому віці людина вчиняє такі дії (самогубство, спробу чи будь-які інші). У 5, 15, 40 або 50 років найчастіше — це стосунки з батьками. Все закладається в сім’ї. Просто чим старша людина, тим більше ці проблеми згладжуються і якось змінюються. Але чим молодша — тим більше спроба самогубства пов’язана зі стосунками в родині. Причому йдеться не про відсутність любові, що принципово важливо, а про її специфічні спотворення, надлишок і неадекватні форми. Наприклад, на думку батьків, їхня дитина має бути найкращою (так званий перфекціонізм стосовно дітей). Часто за цією ідеєю, яка ґрунтується переважно на всеосяжній і всепоглинаючій любові, батьки не бачать самої маленької людини, її реальних інтересів. Коли хтось говорить, що хоче зробити іншого щасливим і точно знає як, це означає: він зовсім не збирається звертати на цього іншого увагу — на те, в чому полягає його щастя. І це найбільша проблема, наслідком якої є неможливість формувати нормальні, близькі партнерські стосунки в дорослішому віці. — Вважається, самогубства дуже часто трапляються в армії і в’язниці… — Статистики я не знаю. Нещодавно сталося три випадки — дві колективні спроби й одне самогубство. По-перше, це закриті колективи, де існує своя специфіка стосунків. По-друге, зрозуміло, що в нашій системі виконання покарань дуже багато принижень. Те, що багато маніпуляцій, — також факт. Сказати, що там багато самогубств, я не можу. Проте ця проблема, звісно ж, існує. І також пов’язана з любов’ю. — Яка ж тут любов, коли людина йде з життя, не стерпівши принижень? — Любов до влади — в того, хто принижує. І відсутність можливостей та вміння впоратися з проблемою — в того, кого принижують. У будь-якому соціумі існує певна ієрархія, і є люди, котрі перебуватимуть на її нижніх щаблях. Хоча в армії ієрархії дотримуються не для того, щоб принижувати підлеглого, а для того, щоб була система, яка б працювала. — В якому віці найчастіше вдаються до самогубства? — В Україні — люди похилого віку й чоловіки віком від 30 до 50 років. Спроби частіше вчиняють жінки — з 17 до 40 років. — А чому так розрізняють — спроба й самогубство? Це засвідчує неістинність намірів? — Не можна казати про неістинний намір. Коли в людини виникає небажання жити чи, тим паче, бажання добровільно померти, то найчастіше це говорить про те, що людина перебуває в екзистенціальній кризі, тобто кризі існування. Виявляється вона по-різному й залежить від багатьох причин. Кожна людина, хоче вона того чи ні, переживає свої кризи, вікові в тому числі. Але реагує кожен по-різному. Приміром, алкоголізм чи наркоманія — це також повільне самогубство. Саморуйнування — поняття дуже широке. Самогубство — лише дії, які закінчилися смертю. Для популяції, для суспільства значно більшою є проблема саморуйнівної поведінки в цілому. З 1988 року Україна входить у число країн із високим рівнем самогубств (це понад 20 самогубств на 100 тисяч людей). Щорічно в такий спосіб помирало 14-14,5 тисячі людей. З 2001 року ця цифра почала трохи зменшуватися. У 2004-му в нашій країні добровільно пішло з життя понад 11 тисяч людей. Помножте цю цифру на 20-30 спроб, які в середньому припадають на одне самогубство, а потім ще на порядок чи два (що вже належить до різноманітних тяжких хронічних психічних порушень, включаючи алкоголізм, наркоманію, некомпенсовані невротичні й особистісні розлади) — і це будуть еквіваленти саморуйнування. Тобто три-чотири мільйони людей, які відчувають на собі лише прямі дії саморуйнування. Додайте до цього трудоголізм, емоційну залежність, екстремальні хобі, що не є прямими попередниками самогубства. Не можна говорити про трудоголіка (до речі, найбільш схвалюваному варіанті саморуйнівної поведінки), що він — самогубець. Але це явно поведінка, яка найчастіше свідчить про те (і знов-таки про любов), що людина не вміє налагоджувати стосунки, передусім у родині, намагаючись замінити їх роботою. Вона може стати основою руйнування як стосунків, так і самої людини, оскільки результатом трудоголізму, звісно, не відразу й не напряму, стануть хвороби, що вкорочують життя. — Так усе-таки, зменшилася чи збільшилася кількість самогубств в Україні, якщо говорити в такому широкому сенсі? — Власне самогубств трохи зменшилося. З погляду саморуйнівної поведінки — їхня кількість збільшується. У всьому світі, не лише в нас. Точніше, в усьому світі, який ми називаємо цивілізованим. Бо в нас дуже мало даних, наприклад, по Африці чи Південній Америці. Але там, де ведеться статистика, можна говорити, що саморуйнування — проблема цивілізації. У цьому є певний біологічний аспект — адже не може населення збільшуватися до нескінченності. — Тобто ви хочете сказати, що це своєрідна форма природного відбору? — Не можна сказати так прямо. Але певний елемент цього є. У клітини є система, яка має назву апоптоз. У певний момент клітина, виконавши свою функцію, повинна померти, і тоді включається система обов’язкового й природного самознищення. Правда, потрібно додати, що на зміну мертвій клітині народжується нова: при дорослішанні — завжди, при згасанні — за необхідності. Тому можна стверджувати: чим активніша й адаптивніша позиція людини, тим краще й довше відтворюються клітини та, відповідно, живе людина. Ще один факт. Відомі дані про те, що людське серце запрограмоване на певну кількість ударів, після чого смерть настає природним шляхом. Це приблизно 100-120 років життя. В Україні середній показник життя майже вдвічі менший. Можливо, це певною мірою відображає рівень саморуйнування, наявний у нашій популяції. Бо проблема саморуйнування, у свою чергу, відображає насамперед те, що відбувається з суспільством як у всьому світі, так і в нас зокрема. Можна сказати одне, за останні 50-70 років із глобальною інформатизацією суспільства якість стосунків різко погіршилася: вони змінюються в бік віртуальних. І, зважаючи на все, це дуже серйозно впливає на людство. Люди втрачають уміння спілкуватися. І наразі незрозуміло, що з цього вийде. Слов’янський етнос перебуває у вигіднішій ситуації. По-перше, тому що ці процеси в нас відбуваються не дуже давно, по-друге, тому що емоційно ми відкритіші. Але, можливо, саме це — основа високого рівня еквівалентів саморуйнування, пов’язаного, приміром, з алкоголізацією. Якщо емоційність не реалізується адекватно — у стосунках (що нині робити складно), то її ж треба чимось заміщати. — Самогубства часто пов’язують із депресіями… — Вони пов’язані, але не напряму. Це один із чинників. Якщо говорити про дуже тяжкі форми — психотичну депресію, то в такому стані людина справді взагалі нічого не може робити, в тому числі вчинити самогубство. Але не при так званій субдепресії, коли суцільна туга й безрадісність, сум… — Безпричинні? — А причина одна — незадоволеність життям, причому найчастіше глобальна. Схема проста. Батьки, виховуючи дитину, дають їй неправильне, викривлене уявлення про любов. Наприклад, вони її просто розпещують. Вона отримує надлишок любові вдома. Потім іде до школи, де такої любові вже не отримує, де їй не стільки дають, скільки вимагають від неї. І в дитини починається екзистенціальна криза, яка згодом обов’язково знайде своє конкретне саморуйнівне втілення, бо вона не готова віддавати й тільки потім отримувати. Чим далі, тим більше. Дуже часто спекулюють на тому, що незадоволеність життям пов’язана з економічною ситуацією в країні. Напряму — ні. Побічно — так, бо це основа самовідчуття та самореалізації людини в соціумі, в якому вона живе. Одним із найважливіших аспектів самореалізації є все, що пов’язане з любов’ю та стосунками в найрізноманітніших аспектах — професія, сім’я, особистість, здоров’я. Щойно в одній зі сфер виникає серйозний перекіс (наприклад, трудоголізм — перекіс у професійну сферу, емоційна залежність — у стосунках) — одразу виникають цілком конкретні групи ризику. Основна проблема нашого соціуму — самотність, коли суспільство виявляє (не)любов до конкретної людини. Люди часто залишаються сам на сам зі своїми, іноді дуже серйозними проблемами, особливо в похилому віці (це одна з найуразливіших груп в Україні). — Але хіба не страшно розлучатися з життям? — Ми маємо дуже потужний механізм психологічної анестезії. У цю мить людина не думає. Трапляється, спробу самогубства вчиняють молоді мами, котрі перебувають у декреті. Або ж підлітки. Перша реакція на це: «Як ти не подумала про свою дитину? Про своїх батьків?». Не думає людина в цю мить ні про когось і ні про що, бо їй так погано… І це «катастрофічно погано» — не завжди прояв депресії, але завжди результат тривалої саморуйнівної позиції. — Можливо, людина думає про наслідки, але певним чином виправдовує себе? — Та там усе що завгодно — і виправдання, і злість, і протест, і гнів, і туга, і агресія. Річ же не в тому, щоб все це зводити до одного конкретного слова чи найменування. Це ніколи не щось конкретне. У Чехова в «Иванове» є чудова ремарка. Там усі говорять, говорять, говорять і нічого не відбувається. Потім ремарка: Іванов відбіг і застрелився. Адже, по суті, нічого не відбувалося: ніхто нікого не ображав, нічого не робив, не було жодних трагічних подій. Але доросла й розумна людина не змогла більше жити — відбігла й застрелилася. Це дуже хороший приклад того, що зовнішньо буває абсолютно незрозуміло, чому людина це робить — наче ж усе добре. Внутрішня сторона таких дій дуже часто залишається за кадром. І нефахівцям, навіть психологам і психіатрам, дуже складно працювати з такими пацієнтами. Це специфічна категорія людей. — Людина, яка думає про смерть або збирається накласти на себе руки, подає оточенню якісь сигнали? — Так. Обов’язково. Знову повертаємося до любові й до того, що близькі просто не помічають цього. Для тата, котрий розривається між п’ятьма роботами, намагаючись заробити, головна проблема — гроші. Він не думає про те, що в цей час у його сина перше кохання і, можливо, він не знає, як поводитися з дівчиною. Контакту немає, і молодій людині нема з ким порадитися. Ось історія. Дівчина, яка в 19 років вчинила спробу самогубства, розповіла, що в 12 років її згвалтували. Причому це не асоціальна людина, а дуже хороша, симпатична й життєлюбна дівчина. «Я після цього рік ходила, як у чорному тумані», — написала вона. У неї була шокова реакція, депресія. А мама цього навіть не помітила. Дівчинка не сказала їй. Що це за ступінь довіри, коли при такій трагічній для підлітка ситуації він не може розповісти про неї матері? Причому сім’я благополучна. Ніякі не бомжі, не п’яниці. Звичайна, нормальна робоча родина. Мама й тато працюють, діти ситі, взуті, одягнені, до школи ходять, навчаються нормально. Це також приклад психології споживання, бо реально — те, що відбувається всередині в близької людини, нікого не цікавить. — Але коли в людини депресія, вона намагається усамітнитися… — Та не зводьте ви все до депресій! Адже більша частина людей — перший і, слава Богу, єдиний раз вчинивши спробу самогубства, залишаються живі, і в них немає жодної депресії. Наступного дня в них узагалі не виявляють жодних психічних розладів. Лише транзиторні, що і тривають лише годину-дві, півдня на тлі гострої образи та несправедливості. Зате в усіх є виражена екзистенціальна криза («я так жити не можу»), в якій серйозна психологічна основа — порушення відносин: із собою, із світом, невіра в себе, у світ, у любов. Одним із патологічних проявів цієї кризи є депресія. Але це аж ніяк не єдиний і навіть не основний чинник самогубств. Депресії нині просто досить модна тема. Але найчастіше людина категорично не може пережити певну конкретну, тривалу чи одномоментну ситуацію, яка так перевертає все її уявлення про те, як жити, що вона не витримує цього: їй бракує вміння пристосовуватися до життєвих змін, уміння шукати та знаходити любов. Наше завдання допомогти такій людині зрозуміти, що, залишившись у живих, попри, можливо, реальну трагічність ситуації, вона отримала шанс змінити своє ставлення до життя, і тоді все буде гаразд… — Як можна допомогти? — Професійно й людяно. Людині потрібна увага. Спроба зрозуміти, що з нею відбувається. Розуміння іншої людини знімає тягар самотності. Це дуже важливо й можливо тільки тоді, коли людина готова зрозуміти та прийняти іншу людину, настроєна на цю хвилю.
