43-річний сарненець Валерій Корінь від народження лівим оком розрізняє лише розпливчасті обриси предметів. А п’ять років тому після травми він повністю перестав бачити і на праве око. Втім, незважаючи на майже повну сліпоту і матеріальні труднощі, він самотужки ставить на ноги своїх трьох дітей.
Діти про маму не питають Спочатку сім’я жила, як усі звичайні люди, п. Валерій працював заготівельником у райспоживспілці, дружина — вантажником у закладах громадського харчування. Трьох діток народили. А потім, розповідає п. Валерій, дружина звернула на хибну стежку: — Подружки звели її... Дружина могла приходити додому вночі п’яна або не приходити ночувати узагалі. Компанії й чоловіки почали ходити й до нас додому. П’янки не переводилися. Я навіть через це, бувало, з дому йшов геть. Але повертався через дітей. Намагався зберегти сім’ю. Хотілося, щоб у дітей була мати. Але всі зусилля були марними. Врешті, у 2001 році дружину суд позбавив батьківських прав, а наступного року я з нею розлучився. В цей же період після травми я повністю перестав бачити й на праве око і отримав інвалідність І групи. Багато хто, коли дружину позбавляли батьківських прав, радив мені не брати на себе виховання дітей. Та у мене ніколи й думки такої не було, щоб відмовитись від дітей. Адже якщо вони не будуть потрібні рідному батьку, то кому тоді вони ще треба? Звісно, тяжко було спочатку самому з дітьми. Не раз я плакав через гірку долю. Але зараз можу точно сказати, що справляюся. Діти слухаються. Тато для них — глава сім’ї. А про маму вони не питають. Хоч знаю, що вона їм треба. Особливо найменшій — 13-річній Оленці.
«Усім би такого батька!» Оленка нині навчається у шостому класі Чудельської допоміжної школи-інтернату, куди її оформили в період, коли п. Корінь після травми перебував у лікарні. — Добра дівчинка, — говорить про Оленку директор школи Любов Візір і додає: — Валерій Корінь — дуже турботливий батько. На всі свята, вихідні, канікули додому дівчинку забирає, постійно цікавиться нею. Усім би нашим вихованцям таких батьків. Старший син п. Кореня 19-річний Віктор уже самостійний — після закінчення Сарненського профтехучилища працює у м. Буча під Києвом водієм екскаватора. А 17-річний В’ячеслав живе із батьком — навчається на ІІ курсі Сарненського педколеджу. Щоб зробити свій внесок у сімейний бюджет (батько його отримує лише 400 гривень пенсії по інвалідності, з яких близько 170 грн. іде на квартплату), після занять у коледжі працює. В універмазі міста ведуться ремонтні роботи, а він там допомагає працівникам. Втім, на ці підробітки особливо не порозкошуєш. Тож, пригадує п. Корінь, коли якось сину в коледж потрібен був костюм, довелося позичати у знайомих. Виручає сім’ю Коренів ще бабусин город. Мати п. Кореня живе у селі Карасин, то допомагає їм городиною. Більше допомоги їм чекати нізвідки. Недалеко від Сарн у селі Люхча, правда, живе мати дітей, але вона з моменту позбавлення батьківських прав жодного разу не поцікавилася своїми дітьми.
Живемо в одній кімнаті, решта — забиті дошками — Працювати я не можу, щоб щось заробити до пенсії, — говорить п. Корінь. — Підприємств для сліпих у Сарнах немає. Але вдома усе роблю сам. Готую їсти: варю вареники, печу пироги, варю на зиму варення, консервую салати. Сам перу. Славко, звичайно, по господарству мені допомагає. У нас розподіл обов’язків: якщо я чищу картоплю, то він її варить або навпаки. Хотілося б квартиру до ладу привести. Але де взяти на це гроші? У чотирикімнатній квартирі п. Кореня, яку він отримав вісім років тому, облаштована лише одна кімната, решта — забиті дошками. Адже у житлі, яке йому дали, не було нічого, окрім стін: ні дверей, ні підлоги, ні шибок. Вселившись у квартиру через три роки після отримання, п. Корінь не мав грошей на ремонт, тож просто в одній з кімнат встановив двері, поставив два ліжка, столик, обклеїв стіну фотошпалерами. Купив і встановив унітаз у туалеті. А на кухні в нього й нині стоїть лише столик, зроблений із старої шкільної парти. Умивальника немає зовсім. Зробити щось більше у житлі не має за що: пенсії по інвалідності вистачає лише на продукти. — Кілька років я ходив по інстанціях з проханням допомогти мені в ремонті квартири — а ми як жили в одній кімнаті, так і живемо, — ділиться невеселими роздумами п. Корінь. — Мені не раз пропонували обміняти квартиру на меншу. Але ж у мене троє дітей і я не маю права залишити їх у майбутньому без даху над головою.
Найбільш прикро через байдужість людей Хоч нелегко доводиться п. Кореню, адже навколишні не завжди з розумінням ставляться до його проблем, але він не падає духом і сподівається, що найгірші часи для його сім’ї уже позаду: — Прикро стає, коли заходжу в автобус з посвідченням інваліда, а водії виштовхують мене з транспорту. Ще гіркіше, коли люди, з якими разом працював, відвертаються від тебе. Так, звертався я перед Днем інваліда за допомогою у райспоживспілку — організацію, де пропрацював 16 років, щоб мені коробку для дверей у квартиру зробили. Але вся допомога їхня обмежилася 20 гривнями. А якось, пригадую, була у нас дуже велика скрута з грошима перед Новим роком. Я ж хотів, щоб і у моїх дітей було свято, тож пішов до віруючих з проханням допомогти. Там мені дали чотири пакети вермішелі по 250 грамів. Чесно кажучи, мені тоді хотілося плакати. Але ми якось викрутилися, старший син приніс ялинку, ми її прикрасили і зустріли Новий рік. Сподіваюся, що найтяжчі часи для мене і дітей вже позаду. Адже не може бути ввесь час погано.
