Киянина Євгена Роіка в пресі як тільки не називали: і «професійним порнографом», і «доктором еротичних наук». А все тому, що ця людина вже тридцять років збирає всіляку «оголену натуру», зовсім не приховуючи цього. Він організовує виставки своєї колекції, виступає експертом у телевізійних програмах «для дорослих», створив сайт, присвячений усілякому «ню».
Киянина Євгена Роіка в пресі як тільки не називали: і «професійним порнографом», і «доктором еротичних наук». А все тому, що ця людина вже тридцять років збирає всіляку «оголену натуру», зовсім не приховуючи цього. Він організовує виставки своєї колекції, виступає експертом у телевізійних програмах «для дорослих», створив сайт, присвячений усілякому «ню». Стелажі з книгами вздовж стін квартири Євгена Михайловича заставлені технічною літературою, перемішаною з фантастикою, — це згадка про роботу завідувачем відділу в Інституті автоматики. В одному зі стелажів кілька секцій виділені винятково під книги про стосунки статей. Під тумбочкою лежать фото великого формату. Деякі з них залиті якоюсь густою рідиною: першу в Києві виставку «оголеної натури», що відбулася на початку 90-х у кінотеатрі «Київ», якийсь обурений глядач облив з вогнегасника. Євген Роік відразу ж хвалиться, що зображення з його колекції охоплюють період... у п’ять тисяч років! Від наскальних зображень жіночого статевого органа і культу фалоса до сучасних сексуальних історій про забави і примхи «нових росіян». А в проміжку — сонети Аретіно, чеські видання «Плейбоя» і польські — «Пентхауза», листівки з напівголими дівами початку дев’ятисотих, карикатури часів Великої французької революції, книги німецького доктора Штратца про критерії жіночої краси і фотокопії античних скульптур... Книг, картинок і фільмів пікантного змісту в нашого співрозмовника більше тисячі. — Я почав збирати оголену натуру, побачивши в Москві альбом з репродукціями Ботічеллі, Енгра, Де Лакруа, — розповідає наш співрозмовник. — У Києві вісімдесятих років, якщо не вважати тих же альбомів із класиками живопису, ані еротики, ані про еротику дістати будь-які матеріали було неможливо. В основному їх перепродували з рук у руки в Москві. Часом це були навіть не власне видання, а фотоплівки, на яких радянські туристи фотографували закордонне порно. З колегами-колекціонерами «ню» з першопрестольної ми робили найпершу радянську виставку еротики в 1988 році в Москві. — Ну а друзі, діти, дружина — вони ж знають про вашу колекцію? Від дітей не доводилося ховати експонати? — З дружиною ми душа в душу живемо ось вже шістдесят років, до мого хобі вона ставиться не те щоб зі схваленням, але і проти нічого не має. Вона досі працює вчителем російської літератури і бачить, що я людина цілком адекватна, можливо, тільки трохи романтична. Що стосується дітей, то коли я починав збирати колекцію, вони були вже дорослими і навіть допомагали мені робити київські виставки. Найціннішим у колекції Євген Михайлович вважає видання фривольних малюнків художника Сомова 1918 року, кілька томів гравюр Олександра Бенуа 1902-го, а найулюбленішою — добірку європейської «оголеної натури» двадцятих років, серед якої чомусь багато знімків азіатських і африканських моделей на тлі екзотичних пейзажів. — Все це через борців за громадську мораль, — пояснює Євген Михайлович. — З голою натурою моралісти боролися за всіх часів, а тому фотографи представляли «ню» не як порнографію, а як результат етнографічних досліджень. Утім, фото початку ХХ століття були набагато скромніші від вкрай натуралістичної французької еротики XVII-XVIII сторіч. — У Радянському Союзі теж, хоча «сексу не було», самодіяльна порнографія існувала і навіть треба думати, давала якийсь прибуток своїм авторам, — пригадуємо ми. — Причому зйомки були любительськими, все відбувалося на тлі непоказних килимів і телевізорів «Мінськ», не кажучи вже про підручні засоби садо-мазо, на зразок украдених з військових кафедр протигазів... Радянські гральні карти з порнографією були жахливими і за якістю, і за рівнем паскудства. Порнографічні проби того часу залишили не найрадісніше враження. Еротичні твори наших предків мали сенс, вони були справжнім мистецтвом. Зараз же кожен бажаючий з кінокамерою може назнімати геніталій скільки завгодно, але ніякої художньої цінності ці кадри мати не будуть, — констатує Євген Роік.
