У той час коли в офісах українських комерційних компаній поступово перемагає західна корпоративна модель, то у державних установах панує цілком унікальна субкультура, яка плекається роками і живе за своїми неписаними законами.
Життєвий простір: розділяй і володарюй Кожна держустанова, будь вона зведена хоч в давнину чи споруджена вже за новітніх часів, завжди розподілена на силу-силенну кабінетів і кабінетиків: з одним входом на кілька кімнат, перегородженими шафами закапелками, мінімалістичними комірчинами на один стіл — головне, щоб жодних новомодних open space, великого скупчення людей в одному місці. Напевне, ця величезна кількість кабінетів покликана підкреслювати статус кожного окремого службовця й української бюрократії в цілому. Відвідини такої установи для громадянина — це завжди квест у пошуках потрібного чиновника, підпису, печатки. Це гра на нервах і модель для бодай мізерних корупційних можливостей. Заходиш у якийсь там сьомий і восьмий кабінет за фінальним (здавалося б) підписом, а чиновник каже, що треба ще цей документ зареєструвати, поставити ще одну печатку або ще щось, а час вже до обіду чи до кінця робочого дня, та й ти просто втомився вже від цього марафону. Тобі дають зрозуміти: від цього кола біганини тебе можуть звільнити... «Дєвочки занесуть», — каже зазвичай в таких випадках чиновник і натякає громадянинові — задарма ніхто ніц носити не буде. Далі — вже справа сумління відвідувача: бігти за цукерками-шоколадками чи заходити на черговий віраж. Кабінетний «сепаратизм» — це також і можливість безкарно марнувати робочий час і регулювати кількість відвідувачів. В держустановах зазвичай не вирішують робочі справи аською чи скайпом — кожне дрібне питання треба обговорити особисто, отже, завжди є можливість закрити кабінет на ключ і піти у справах (а то й просто побазікати) до колег, скажімо, на інший поверх.
У кабінеті: ікони і турбота спонсорів Меблі, шпалери, канцелярське приладдя — все це залежить від рангу господаря кабінету, але є речі, які наявні на робочому місці хоч мера міста, хоч жеківської бухгалтерки. Обов’язково на столі чи на стіні є ікони, як правило, їх кілька — від невеличких і недорогих до чималих, подарованих місцевим духовенством. Чиновник — зазвичай це традиційно людина з більшості, яка говорить мовою більшості (залежно від регіону), сповідує релігію більшості (залежно від регіону) і симпатизує або ні (залежно від регіону) центральній владі. Портрет Януковича сьогодні побачиш далеко не в кожному кабінеті, так само як і кілька років тому портрет Ющенка. Нині десь в центральних чи західних областях у держустановах можна побачити календарі із зображеннями опозиційних лідерів (якщо ці лідери є популярними на підконтрольній чиновнику території). Серед інших деталей інтер’єру поруч з різного штибу грамотами від керівництва і партнерів нерідко зустрінеш і відомі торгові марки. Наші чиновники не гребують, скажімо, настінним годинником з логотипом косметичної компанії, календарем із символікою найбагатшого у місті підприємства, записником з рекламою фармацевтичних корпорацій. Ця безкоштовна реклама породжена традиційною відомчою бідністю, котра плавно переродилася у відчуття, що усі щось мають дати, хоча б дрібничку: рідко в якому «казенному домі» канцтовари та інше офісне приладдя закуповується коштом установи (вистачає бюджетних грошей на дрібниці чи ні — не тема нашого есе, висновки можна зробити, прочитавши спеціалізований сайт «Наші Гроші»), тож чиновники викручуються за рахунок таких собі спонсорів. Ними може бути як велика компанія, що годує півміста, так і пересічний громадянин, що запізнився з якою-небудь реєстрацією — з такого дрібного порушника чиновники не правлять штраф, як цього вимагає чинне законодавство, а вимагають купити папір для принтера, картридж, степлер тощо. Чиновницька субкультура взагалі полюбляє натуральний обмін: про гроші рядовому відвідувачу не згадують. Зазвичай їх попросять у центральної влади або коли вже йдеться про серйозні хабарницькі схеми. А так посадовець, навіть якщо він їздить на роботу на представницькому авто, ніколи не спуститься до того, аби купити власним коштом, скажімо, кілька поштових конвертів чи олівців — він шукатиме нагоди отримати їх нібито у подарунок. Все життя українського чиновника орієнтоване на «халяву»: до невисокої зарплатні треба завжди мати якийсь «приварок» — не обов’язково це хабарі у традиційному розумінні, але якісь подаруночки, якісь домовленості «по блату», якійсь знижки і преференції мусять бути — для чого інакше протирати штани у кабінетах? Та за великим рахунком, чим є пільги, які так любить наше чиновництво, як не легітимізованою державою «халявою»?
Бліді кольори і жодних джинсів Чиновницький дрес-код важко не помітити. Жінка, що має статус бодай керівника відділу (зазвичай такого рангу українки досягають після 40 років), повинна мати високу зачіску — ця мода не минає. Підняте догори у химерну геометричну конструкцію волосся (як правило, фарбоване у білий колір) є символом влади і впливовості. І агресивні тони у косметиці: ця жінка постійно перебуває на передовій: б’ється за свою посаду, подальшу кар’єру, відбивається від нав’язливих відвідувачів. Якщо ви зайшли до кабінету, де сидить кілька жінок — шукайте ту, що має найвищу зачіску, рішення тут ухвалює вона. Чоловіки-держслужбовці середнього і старшого віку досить часто вирізняються вусами — як правило, це є символом патріотизму чиновника, тож у розмові з ним незайве загадати щось про красу рідного краю і працьовитих людей — так буде легше порозумітися. Чиновники рангом нижче вдягаються скромно, не вирізняються в одязі від інших своїх земляків. Єдине правило: не надягати нічого яскравого і боронь Боже прийти на роботу у джинсах — в держустанові цього не пробачать. Ну й, звісно, жодних шортів. Якщо серед паспортисток чи секретарок суду трапляється пані, вбрана в якісь строкаті тони, — це або новенька, що протиставляє себе сірому безликому колективу, або фаворитка біг-боса, що демонструє власну вседозволеність. Більш-менш стильний чоловік — це хіба представник якого-небудь відділу культури — богемі такі витівки пробачать, заступнику мера з питань житлового сектора або підприємництва — ніколи.
Гнучка мовна політика Мені не доводилося зустрічати чиновників, які зовсім не володіли б державною мовою. Навіть на Сході вони щонайменше володіють термінологією (судовою, податковою, медичною тощо), адже закони та інші нормативні акти у нас видаються українською — розуміти мусиш. У західних регіонах чиновники не відчувають потреби переходити на російську. Найцікавіша картина у Центрі та й у самому Києві. Коли до чиновника звертається грамотна і юридично підкована людина, він говоритиме чистою українською, часто-густо цитуючи чинне законодавство. Коли відвідувач — людина проста, то держслужбовець поблажливо перейде на суржик, тим самим демонструючи, що він, мовляв, теж з народу вийшов. Ну а якщо до кабінету завітають круті російськомовні бізнесмени, то згадати «вєлікій і могучій» ноу проблем. Але до фені і сленгу не опуститься — класичний український чиновник — людина ввічлива, розмовляти обережно вона навчена з перших місяців своєї служби.
Залізна печінка — ознака професіоналізму Мода на йогу, фітнес-клуби і здоровий спосіб життя, яким нині захоплюється «офісний планктон», чиновництво не зачіпає. В сенсі дозвілля — чиновники з народом. Пити часто і кожного разу мати вагомий привід — це стиль життя. Якось в держустанові одного райцентру спостерігав таку картину. Була саме обідня перерва, і всі поспішали до кабінету, де чекала щедра «поляна» і кілька пляшок алкоголю. Привід був поважний. «Вчора ж Миколая було, а начальниця відділу Галина Миколаївна», — простодушно пояснила причину гульні молоденька бухгалтерка. Якщо іменини батька начальниці відділу є причиною для такої гульні, то що ж тут робиться на День бухгалтера — важко уявити. Хоча... уявляю. Зустрічаю якось приятеля, не останню людину у райвідділі міліції. Вигляд в нього кепський. Питаю, що сталося. «Та вчора день прокуратури «мочили», виходили з їхнього приміщення о третій ночі з піснями!». Вміти пити — ось важлива навичка для українського чиновника. Людина, схильна до алкоголізму, кар’єри не зробить. Правильний чиновник повинен гідно виглядати навіть в угарі, якогось «дня прокуратури», аби не бовкнути зайвого, домовитися з потрібними людьми і наступного дня вийти на роботу. Лікувати підірване на нервовій роботі і частих корпоративах здоров’я чиновники нерідко беруться також в оригінальний спосіб. Знайомі лікарі і профільні санаторії — це зрозуміло. Йоги і аюрведи у людей з більшості не користуються популярністю. А от ворожки — це по-чиновницьки. Чоловік з портфелем у хаті ворожки — бажаний гість. «Ця бабка начальника податкової від радикуліту вилікувала, а голові суду камені з нирок вивела», — скажуть люди. Кращої реклами годі шукати!
Ретрогради-консерватори Адмінресурс — це вони. Бунтарі обирають інші професії, а українські чиновники вміють голосувати, за кого треба, працювати на «суботниках», створювати масовку для поважних гостей, влаштовувати показуху. Вони не раді реформам, бо це додає чиновництву роботи і породжує скорочення штатів, вони не в захваті від технічних інновацій — в їхніх кабінетах є комп’ютери, але більшість документів вони досі пишуть від руки, копирсаються в архаїчних картотеках, захаращують свої контори стосами паперів. Вони звикли, що держава дурить їх, а вони державу, вони не вірять, що зарплатня може бути такою, що ризикувати заради дрібних хабарів не варто, не вірять, що законодавство колись стане логічним і прозорим. І саме на них тримається усі останні 20 років наскрізь корумпована, кострубата українська демократія. Перший політик, який насправді захоче провести в нас реформи, повинен ліквідувати чиновництво як клас і набрати на держслужбу людей з новою мотивацією — Грузія і Східна Європа вже пройшли цей шлях.
