Кинутися у вогонь чи у воду, щоб врятувати кохану людину, — зазвичай відомі такі історії подвигів заради кохання. Проте покинути все і прилетіти до коханої людини за тисячі кілометрів — також подвиг. Росіянка з Уфи Олена Єгорова, познайомившись з мешканцем Млинова Євгенієм по Інтернету, прилетіла до нього в Україну з наміром залишитися тут назавжди. На заваді почуттям не стало і те, що Євгеній — людина з особливими потребами і пересувається на візку.
Симпатична уродженка Уфи Олена Єгорова навіть не підозрювала, що її доля складеться так, що вона опиниться у Млинові. Проте дівчина вбачає в цьому провидіння долі: — Мама Жені — теж росіянка. Його тато, її теперішній чоловік, познайомився з нею, коли працював геологом в Росії. Там вони одружились, і там же у них народився Женя. Йому було кілька місяців, коли вони поверталися з Росії в Україну літаком. Найцікавіше, що їхній літак сідав на дозаправку саме в Уфі. Мабуть, це була доля. Олена розповідає, що ніколи не планувала переїжджати жити з Росії в якусь іншу країну: — Я мріяла стати художником. Тому закінчивши загальноосвітню школу, вирішила здобути художню освіту у Санкт-Петербурзі. Проте конкурс на спеціальність, на якій я хотіла навчатись, був дуже великий, і перший рік я не змогла вступити. Проте намір навчатись там у мене був твердий, тож я вирішила залишитися у Петербурзі, працювати і навчатись у своїх майбутніх викладачів як у репетиторів. Влаштувалася у магазин продавцем дисків з музикою та фільмами. Та потім раптом зрозуміла, що вже не хочу бути художником. Це не моє. Хотіла зайнятися чимось новим, а чим саме — не знала. Це був період «пошуків себе» у цьому світі. Повернувшись в Уфу, Олена влаштувалася на роботу в садовий центр флористом. Підзаробивши трохи грошей, вирішила здійснити подорож різними куточками Росії. — Мама нерідко каже мені, що я — як перелітна пташка: як тільки у нас настає холод, куди-небудь у теплі краї їду, — сміючись, говорить дівчина. — Я й справді легко знімаюся з насидженого місця. Можливо, це ще одна причина того, що я прилетіла до Жені в Млинів. А познайомилися молоді люди по Інтернету. В той час Олена потоваришувала з хлопцем, з яким у неї було багато спільних інтересів, зокрема, любов до музики. Якось, розповідає Олена, він порадив зареєструватися на одному музичному сайті: — Сайт виявився і справді цікавим. Блукаючи його просторами і слухаючи музику, яка мені подобалась, я постійно натрапляла на одного користувача, який на заставку взяв собі картину Ван Гога. Це мене зацікавило як любителя художнього мистецтва. Користувачем виявився молодий хлопець з України на ім’я Євгеній. Ми почали спілкуватися. Спершу на тему музики, а з часом дізнавалися одне про одного більше. Нас дивувало, наскільки ми з ним схожі за світоглядом. Пізніше підключили скайп, спілкуючись і вже бачачи одне одного. Ми зрозуміли, що хочемо познайомитися ще ближче. Перший крок зробила я, запропонувавши приїхати до нього. Він спершу не повірив, та я купила квитки на літак і сказала йому чекати на мене. Термін реєстрації в Україні триває три місяці — протягом цього часу я жила в нього, з кожним днем усвідомлюючи, наскільки рідною людиною він є для мене — ніби ми знайомі вже дуже-дуже давно. Тож вирішила залишитися з ним назавжди. Поїхала додому, забрала свої речі й повернулася. Мама поставилася до мого вчинку з розумінням. Адже перший раз я з’їздила і не розчарувалася, а це означало, що мої наміри серйозні. Мені було не менш важко, бо мама — дуже важлива людина в моєму житті, мені потрібно її бачити і чути. Тож якби не було Інтернет-зв’язку, я б, може, й не поїхала в Україну. На заваді рішенню Олени не стало й те, що Женя — людина з особливими потребами. — Євгеній майже відразу мені сказав, що пересувається на візку, — розповідає росіянка. — Але для мене найважливіше — людина. Звісно, я розуміла, що стикнуся з труднощами, пов’язаними з його станом здоров’я. Наприклад, ми не можемо самостійно вийти на вулицю, для цього потрібна допомога його батьків, бо проживаємо у квартирі на другому поверсі. Також не гуляємо, коли погана погода, бо Євгеній намокне. Для мене це важко, бо я дуже люблю багато гуляти пішки. Мені треба взяти добру частину домашніх обов’язків на себе. Проте я впевнена: якщо ми разом, то всі труднощі подолаємо. Олена була наполеглива у своєму рішенні, що й переконало батьків Жені довірити сина цій дівчині. — Женині батьки, з одного боку, були, напевно, раді, що в Жені з’явилася я, — каже Олена. — З іншого, вони, гадаю, все ж таки ставилися певний час до мене насторожено, особливо мама Жені. Я її розумію, адже вона була із сином із його дитинства. Саме вона стала його підтримкою й оточила турботою, коли він у 12 років зламав шийні хребці, через що і втратив здатність нормально пересуватися. Їй було тяжко віддати Женю іншій людині, проте, здається, вона вже довірила його мені. Переїхати з величезного міста в українську глибинку нелегко, адже чим менше місто, тим менше у ньому можливостей. Проте Олена Єгорова говорить, що до життя у Млинові вже адаптувалася: — Місто мені подобається — маленьке, тихе, гарне, тут багато церков. Єдина незручність — у мільйонній Уфі великий вибір продуктів та речей, а тут цього немає. Іноді буває, що мені потрібна якась річ, а її взагалі ніде немає. В Євгенія та Олени Єгорової плани на майбутнє дуже серйозні — вони хочуть одружитися і залишитись у Млинові. — Надіюсь, будемо жити окремо — у квартирі Жениної бабусі. От тільки її треба відремонтувати, — ділиться планами Олена. — Щодо роботи, то ми відкрили перший у Млинові квітковий магазин. Це була мрія Жениної мами, а я маю досвід роботи флористом. Тому вирішили спробувати, хоча мешканці Млинова звикли вирощувати квіти в себе і дивуються, говорячи, що такого ще в Млинові не було. Продажі поки що маленькі, але ми надіємося, що будемо потрібні млинівцям. Оглядаючись на останній рік свого життя, Олена дивується, наскільки він був бурхливим. — Женя часто мені каже, що не вірить, що я тут, поряд з ним, — каже дівчина. — В принципі, я і сама іноді не вірю, що моє життя складається так. Проте Женя — незвичайна людина. У ньому взагалі немає злості. Він поважає кожного і ставиться до всього дуже позитивно. Нині сенсом мого життя є бути поряд з ним. Я можу сміливо сказати, що зустріла свого принца. Хоча він не на коні, а на візку, але це не важливо. Головне — що він принц. До того ж покатати мене він може (сміється). Поки що Олена Єгорова не є громадянкою України, проте у неї є всі шанси залишитись тут жити. — Ми продовжили їй термін перебування на території України до грудня цього року, — говорить інспектор Рівненського відділу громадянства, міграції і реєстрації фізичних осіб (ГІРФО) УМВС України Людмила Семенюк. — У разі одруження з п.Євгенієм Олена матиме підставу для продовження дозволу на довготривале проживання в Україні. Через два роки шлюбу вона зможе подати документи на імміграцію в Україну, а згодом за бажанням стати громадянкою нашої держави.
