У роки мого дитинства співали всі і всюди. Вдома за столом, у дворі на лаві, у лісі на пеньку біля вогнища, у салоні автобуса чи купе вагона під час подорожі… Співали в строю і в хорі, голосно і не дуже, вміло чи навпаки, під баян, під гітару чи просто так.
Пісні у ті давні вже часи поділялися на такі, що можна співати всюди, і які всюди співати не можна, на такі, що передають по радіо і показують по телевізору, і такі, що не передають, на такі, що випускають на платівках, і такі, які записують на магнітофони нечисленні володарі цього дива техніки.
Мені тоді найбільше подобались пісні, що співалися у певних компаніях серед своїх. У них не було цензури і все називалося так, як є насправді. І співалося у них про справжнє, а не вигадане життя. Тоді ці пісні називали «блатними». Кожна з них пройшла вже на той час випробування часом і мала одразу декілька варіантів, які передавалися від компанії до компанії, від покоління до покоління.
А потім зі мною сталося те ж саме, що з героєм комедії Мольєра, який у якомусь там віці довідався, що, виявляється, він говорить прозою, і був неабияк цим здивований. Так само і я вже на четвертому десятку дізнався, що блатні пісні, які ми колись співали тихо і для своїх, насправді називаються «шансоном» і їх цілком можна передавати по радіо. І пісень цих стало якось одразу дуже багато, що сприяло стрімкому зростанню харківської радіостанції, яка першою в Україні «прохавала тему», що тоді вже на повну гуляла по сусідній країні.
Звісно, що ніякий це був не шансон. Це були дешеві підробки під старі блатні пісні, позбавлені елементарного смаку. Вони чудово лягали на душу численним українським люмпенам, додавшись до російських серіалів, які паралельно захопили наше телебачення. Примітивна «правда-матка» цих пісень давала сто очок наперед пісням жанру «меладзе-стайл», які заполонили в нашому ефірі місце, вільне від блатняку. Так у нас виросло і стало дорослим ціле покоління, яке вже має чимало років і чиї діти зростали вже на «русском репє» з матюками. Як наслідок, вмикаючи радіо, я був змушений пробиватися крізь купу «музичних» каналів, які несли українцям або отой самий блатняк, або «лірику» на русскам язикє. І не було на це ради, окрім двох з половиною станцій, які цього сміття не передавали.
З початком війни мені стало якось не до музичного радіо. Лише нещодавно я знову почав вмикати приймач і був здивований тим, що у Києві досі існує оте саме «радіо шансон». Але крутить воно тепер не російський блатняк, а справжній французький шансон та споріднені з ним аналоги з інших країн. Гадаю, що рейтинг цього радіоканалу, який був найвищим у часи російського блатняка, тепер близький до нуля. Тому що аби насолоджуватися справжнім французьким шансоном, слід не просто знати французьку, а й розуміти реалії їхнього французького життя. Так що навряд чи цей шансон повернувся до нас надовго. Тішить лише те, що і у Франції його вже теж майже ніхто не слухає…
Микола НЕСЕНЮК.
