Коли я навчався у школі, єдина у той час обласна газета «Червоний прапор» час від часу оголошувала конкурси для читачів. Один із таких конкурсів, який стосувався футболу, я виграв, дізнавшись про це із самої газети, де було написано, що переможцю конкурсу, тобто мені, буде вручений приз від редакції.
Минали дні, минали місяці, а призу все не було. Аж раптом на шкільній лінійці наш завуч Ольга Костянтинівна несподівано назвала моє прізвище і якийсь дядько передав мені зав’язаний шнурком товстий пакет. Занісши той пакет до класу, ми з однокласниками його розірвали і знайшли стос книжок, серед яких було три томи «сочінєній Лєніна». Жили ми тоді у комуналці біля пивзаводу, місця вдома було мало, але викинути цей «приз» ми з батьками побоялися. Згодом, коли я вже був студентом, ці томи мені знадобилися — не треба було ходити до бібліотеки, аби виписувати потрібні «цитати». Тоді ж я виграв ще один футбольний конкурс у тій самій газеті. Сказав про це мамі. У відповідь вона суворо заборонила приносити ще один приз додому — і без цього місця немає! Мама мала рацію — саме тоді щороку випускали новий том товстої книги «Лєнінскім курсом», який складався із промов та статей Брєжнєва. Звісно, що того Брєжнєва, так само як і Лєніна, ніхто добровільно не читав. Газети з його промовами одразу відправлялися на господарські потреби. Коли ж Брєжнєв виступав по радіо чи телевізору, ніхто навіть не збирався його слухати! Але куди було від цього подітися, якщо ці виступи були настільки регулярними, що за рік збирався цілий том! У подальшому всі ці промови назавжди забули, а коли згадували, то тільки як анекдот. Тепер у нас інший «брєжнєв», який щодня звертається до нас з відеозверненнями, які потім рясно цитують чи не усі засоби масової інформації. І якщо у перші тижні після нападу ворога ці звернення несли корисну інформацію і справляли певний ефект, то тепер вони стали практично однаковими. Можна написати цих президентських звернень наперед хоч на тиждень, хоч на місяць, хоч надовше. А потім лише вставляти туди імена, цифри та географічні назви. І якщо торік щоденні обіцянки Зеленського помститися ворогу за кожного загиблого українця викликали повагу і впевненість у перемозі, то тепер вони звучать як приспів, без якого вже ніби не можна, але який став потроху лише звуком, який насправді не має жодних наслідків. Добре, що хоч книжки із промовами президента ніби вже не випускають, а ті, що досі не позабирали з книгарень, поскладали на нижні полиці. Хто знає, може, колись нагородять ними якогось старшокласника…
