Театральне мистецтво завжди поділялося на професійне та аматорське. Перше — велике явище, на якому заробляють гроші, славу, визнання. Друге — значно менше за розмахом та амбіціями. В аматорських театрах мало хто може заробляти на хліб, а тим більше, здобути прихильність публіки, яка не завжди й знає, а які ж то це театри у нас є, окрім великого центрального, з колонами та статусом академічного. Натомість, у Рівному діють декілька невеликих театрів, які з допомогою молодих, переважно непрофесійних, акторів несуть це мистецтво не в маси, а принаймні у невеликі аудиторії глядачів, серед яких майже немає випадкових людей. Одним з найактивніших аматорських театрів останнім часом є театр-студія «Сонях», яка навіть свою діяльність розділяє звичними для театру сезонами, як би це претензійно не звучало.
«Сонях» «росте» у приміщенні колишнього клубу заводу «Газотрон» — вул. Черняка, 9. Цей театр до приставки «театр-студія», яка передбачає, що тут не лише грають, а й активно навчаються акторського ремесла, додає ще одну — християнський театр-студія. Діяльність студії активно підтримується однією з протестантських церков, хоча це, судячи з репертуару театру, не робить «Сонях» інструментом для пропаганди конкретної релігійної організації. За словами керівника театру-студії, викладача кафедри театральної режисури Інституту мистецтв РДГУ Михайла Журавля, головною ідеєю всіх постановок «Соняха» є ідея гуманізму, людина та любов до неї. — Завжди навіть у чомусь поганому потрібно знаходити щось позитивне, — переконаний керівник театру. — Ми намагаємося віднайти у людині найкращі її риси і показати їх глядачу. Робити це актори-аматори можуть з допомогою чотирьох вистав, які зараз є у репертуарі: дитячої історії «Добрий Хортон» Єфіма Чеповецького, драм Лесі Українки «На полі крові» та Костянтина Корфа «Чорне сонце» та філософської казки Моріса Метерлінка «Блакитний птах». Саме останньою виставою завершували свій вже п’ятий сезон молоді актори «Соняха». Хоча їх середній вік — 15-17 років (загалом у складі 25 чоловік, хоча нові учасники можуть приходити постійно), тут є як і зовсім юні театрали (шість років), так і вже дорослі (30). Хоча все-таки цей театр залишається дитячим — не лише тому, що грають тут діти, а насамперед тому, що створений для виховання дітей — як їх театрального смаку, так і звичайної людяності. Одна справа, коли про це говорять дорослі, інша — коли дитина бачить на сцені свого ровесника, а тому, мабуть, має більше шансів зрозуміти якісь істини. Звісно, величезна користь і для самих акторів — у підлітковому віці завжди хочеться самовираження, для чого, власне, й існують аматорські студії — молоді режисери мають можливість пробувати себе, а молоді актори — себе. Те, що виходить, зокрема й «Блакитний птах», важко оцінювати як повноцінний театральний твір, занадто далеко пішло професійне театральне мистецтво, проте свої плюси тут також є і полягають вони знову-таки у виховному моменті — такі добрі й наївні казки, зіграні не менш добрими та наївними дітьми, навряд чи мають майбутнє на сценах академічних і нацональних театрів, радше сприймаються там як виняток. Але є аматорський театр, який цілком може заповнити цю нішу — ось тільки б глядач більше про них знав. Про «Сонях», очевидно, знають, оскільки на новий сезон «соняхівці» ставлять завдання — грати по три вистави на місяць, хоча за минулий рік, завдяки гастрольним показам у Одесі, Києві, Луцьку, Житомирі, Тернополі, вони відіграли 37 вистав.
