Про них кажуть: сором’язливі, нетовариські, скуті, напружені. Вони більше симпатизують тваринам, ніж людям. Вони непривітні й відлюдькуваті або, навпаки, дуже стараються справити гарне враження. І разом з тим не впевнені в позитивному результаті. Дослідження показали, що переважна більшість людей відповіли ствердно на запитання, чи відчували вони коли-небудь боязкість у ситуаціях спілкування. А більш як третина вважають себе сором’язливими.
А раптом забурчить у животі? Майже кожен з нас може пригадати, як відчував тривогу або напруження, майже неминучі в конфліктних ситуаціях, при оцінюванні або публічності. Але якщо при цьому ви не уникаєте ситуацій, пов’язаних із цими переживаннями, то про соціальну фобію не йдеться. Скоріше це тривожність. Натомість соціофоб відчуває таку сильну тривогу, страх опинитися в принизливому або ганебному становищі, що добровільно відмовляється від дій, які, на його думку, можуть до цього призвести. Доходить до того, що жертви соціофобій перестають виходити з дому, вступати в соціальні контакти. Добре чи ні, але зараз Інтернет дозволяє таким людям адаптуватися економічно — заробляти гроші не виходячи з дому. А раніше вибір був невеликий — алкоголік-дармоїд або дуже сором’язлива домогосподарка. Щоб уникнути гаданого негативного ставлення до себе з боку навколишніх, страху, що інші люди помітять щось негарне в поведінці або зовнішньому вигляді, людина, яка страждає на соціальну фобію, відмовляється від багатьох форм соціального життя. Вона намагається бути непримітною. Багато життєвих цінностей відходить на другий план, життя перетворюється на існування. Втім, декому, як, наприклад, лауреату Нобелівської премії письменниці Ельфріді Єлінек, це навіть іде на користь — ніщо не відволікає від кропіткої літературної праці. Навіть заради отримання Нобелівки з дому вона не вийшла. Нападами страху можуть супроводжуватися не тільки іспити, виступи, вечірки, а й відвідання ресторанів (соціофоб упевнений, що обов’язково щось розіллє або впустить і всі показуватимуть на нього пальцем), розмови в компанії, заняття музикою «на людях», відповіді біля дошки. Бездоганною роботою соціофоби намагаються запобігти критиці колег або начальника. А якщо в гостях рот постійно наповнений їжею, то це всього лише спосіб уникнути бесіди. Одних соціофобів дуже хвилює реакція оточення на їхню поведінку, вони бояться, що з них насміхатимуться, що вони втратять авторитет і довіру, тому поводяться в компаніях надто жваво або улесливо, оскільки бояться критики свого зовнішнього вигляду, поведінки або характеру. Навколишні, звісна річ, часто і не здогадуються про переживання цих людей. Для інших соціофобів важливіша власна думка про себе. Людині, що живе страхами, не відомі істинні почуття. Любов для неї — страх втратити коханого. Материнство — страх втратити дитину. Особливе питання — контакт з протилежною статтю. Дослідження показали, що в людей із соціальною фобією менше шансів одружитися. Під рубрику соціальної дезадаптованості, породжуваної страхами, нині підводиться навіть гомосексуалізм — як спроба впоратися зі страхом спілкування з «незрозумілою» протилежною статтю.
Виховання в стилі «аби чогось не сталося» Вроджений страх не набувається з життєвим досвідом, а від самого початку, як прийнято казати, «сидить у генах». Здебільшого це захисні реакції, породжені нашим інстинктом самозбереження. Соціальні ж страхи — цілком продукт взаємодії зі значущими іншими. У походженні фобій велику роль відіграють буденні, щодня повторювані зразки поведінки дорослих, які мимоволі копіюються дітьми. Виховання дитини визначається не тим, що їй кажуть, а насамперед тим, що роблять у її присутності й стосовно неї. Схильні до соціальних фобій люди, скоріше за все, мали гіпертурботливого, тривожного батька (матір), який обмежував свободу свого чада невсипущим контролем. Або значущий дорослий був недовірливим, підозрював у дитини різні захворювання, постійно непокоївся, що з нею може щось трапитися. В основі іншого типу виховання, що породжує страхи, — критика. Коли батьки ставлять дитині високі вимоги, критикують її набагато частіше, ніж хвалять. Соціальні страхи і невпевнена поведінка в майбутньому з’являться, якщо є звичка порівнювати дитину з іншими дітьми, вказуючи на її мінуси (адже вони обов’язково повинні бути в кожного). Людина, вихована на таких порівняннях, більше залежатиме від оцінки оточення. У таких випадках зовнішні механізми спілкування між батьками і дитиною поступово стають внутрішнім ставленням до самого себе і навколишніх. Крім того, відбувається зараження тривожністю. Це ж явище змушує натовп футбольних фанатів перекидати машини, а потім у міліцейському відділку дивуватися — як я міг брати в цьому безпосередню й активну участь? Парадоксальним чином страх батьків, що дитина виросте невпевненою в собі людиною (а він найчастіше буває у недостатньо впевнених у собі людей), заражає і дітей. І гени тут можуть бути ні до чого. Якщо негайно не вжити заходів, соціальна фобія набуде затяжної форми.
Парадокси страху Є два шляхи покінчити зі страхом — подолання та уникнення. Не можна сказати однозначно, що подолання — це добре, а уникання — погано. Але якщо стратегія уникання дискомфортних ситуацій — єдино можлива для людини, то можна говорити про непристосованість до життя в суспільстві, а також про поведінку жертви. Терапія, допомога при соціофобії включає, по-перше, етап осмислення всієї ірраціональності страхів, по-друге, поведінкове тренування «сміливості». Але аматорський підхід може перетворити допомогу соціофобу на катування для нього — адже будь-яке нагадування про проблему ще більше лякає. Справжня допомога йтиме через прийняття особистості наляканої соціумом людини та опертя на її внутрішні психічні ресурси. Соціальна фобія зовсім не залежить від рівня інтелекту людини. Пошуки шляхів порятунку від різних видів соціальних фобій призводять до фармацевтичних препаратів, які спиняють тривожність. Вони популярні. Але це не вирішення проблеми. Відомо, що багатьом впоратися з психологічним дискомфортом допомагають так звані ритуали — одноманітні символічні вчинки, які знімають напруження. Їх можна замінити допоміжними вправами. У будь-якому разі це тривала й копітка робота, і найкраще її виконає психолог або психотерапевт.
