Перше вересня — це свято для всіх! І для тих, хто вчиться, і для тих, хто буде вчитися, і для тих, хто навчався колись. Щороку цього дня я приходжу до своєї рідної 12-ї школи, аби знову із хвилюванням почути перший дзвоник. У кожної дорослої людини, яка має дітей та онуків чи збирається їх мати, святковий настрій цього дня неодмінно змішується із тривогою. Бо віддати дитину на навчання — це ще не все. Треба щоб це навчання було якісним, таким, що робить дитину культурною, освіченою, готовою до дорослого життя.
Перше вересня — це свято для всіх! І для тих, хто вчиться, і для тих, хто буде вчитися, і для тих, хто навчався колись. Щороку цього дня я приходжу до своєї рідної 12-ї школи, аби знову із хвилюванням почути перший дзвоник. У кожної дорослої людини, яка має дітей та онуків чи збирається їх мати, святковий настрій цього дня неодмінно змішується із тривогою. Бо віддати дитину на навчання — це ще не все. Треба щоб це навчання було якісним, таким, що робить дитину культурною, освіченою, готовою до дорослого життя. Причин для занепокоєння вистачає. На усіх рівнях освіти, від дитсадка до університету, не подолано старі, а навпаки, створено нові перешкоди на шляху нового покоління українців до якісної освіти. Розпочну із найменших. Із дітей дошкільного віку, яких у нашому місті, у нашій області, попри старання влади, стає усе більше. На сьогодні близько восьми тисяч дітей у Рівненській області не мають можливості піти у дитсадок. Їхні батьки не можуть через це повноцінно працювати. І це лише один із наслідків нестачі дитячих дошкільних закладів. Саме відкриття нових дитячих садків має бути на першому місці для нашої області у найближчі роки. Я навмисно вжив слово "відкриття", а не "будівництво". Тому що із нинішнім рівнем фінансування, коли відкриття кожного нового дитсадка прирівнюється до державного свята за участю членів уряду, потребу у дитсадках не вирішити ніколи. Гадаю, що поруч із державними нам потрібні приватні дитячі садки, які б конкурували між собою за дітей, створюючи кращі умови утримання, харчування, виховання… Треба лише створити умови для такої конкуренції. Особливо у наших краях, де рівень народжуваності вищий за середній по країні. Із дитячого садка дитина піде до школи, де нинішнього року на неї як зазвичай очікує несподіваний сюрприз. Цього разу у вигляді вивчення англійської мови з першого класу. Задум, безперечно, правильний. Але, як на мене, більше на сьогодні популістський, ніж реальний. Є причини побоюватись, що з уроками англійської з першого класу може статися те ж саме, що із сумнозвісними "уроками футболу", які було з помпою запроваджено десять років тому. Уроки футболу залишилися на папері через відсутність матеріальної бази та кваліфікованих викладачів, а у футбол за кращі українські клуби тим часом грають іноземці. Те ж саме може статися із безперечно необхідним вивченням англійської, яка може стати для нового покоління українців перепусткою у великий світ. Те ж саме стосується уроків інформатики у другому класі, теж введених Міністерством освіти без належного матеріального та інтелектуального підґрунтя. Міністр Дмитро Табачник тривожить своєю манерою вирішувати назрілі десятиліттями проблеми шляхом видачі наказів і розпоряджень, які не лише не відповідають реальності, а й напряму порушують Конституцію. Я маю на увазі пропозицію Міністерства освіти легалізувати так звані "добровільні внески" від батьків у школах. Це логічна зовні пропозиція фактично робить освіту платною, що порушує конституційне право громадян України на безкоштовну освіту. Те, чи є ця освіта насправді безплатною і те, яка реальна якість цієї освіти, питання окремі. І не Табачнику їх вирішувати. Точніше, не лише Табачнику. Переходимо до вищої освіти, де нинішня влада теж влаштувала цьогорічним абітурієнтам сюрприз. Цим сюрпризом стало раптове надання особливих пільг при вступі до вищих навчальних закладів… дітям шахтарів. Я розумію, що Віктору Януковичу треба якось піднімати свій рейтинг у східних областях України, де народ ніяк не може дочекатись обіцяного Януковичем "покращення". Але ж має десь бути і здоровий глузд! Конкурс у вищі навчальні заклади є конкурсом знань абітурієнтів, а не конкурсом заслуг їхніх батьків. Коли ми черговий раз переконуємося, що наша країна безнадійно відстала від цивілізованого світу у всіх без винятку галузях життя, варто згадати, що усе те, посеред чого ми живемо, було збудовано під керівництвом "пільговиків". Людей, які вступали на навчання, отримували дипломи, а згодом і керівні посади не за рівнем своїх знань, а завдяки "правильному" походженню. Гадаєте, людина, яка готова дати великого хабара за те, щоб дитина вступила до університету, не купить цій дитині довідки, що вона із шахтарської сім'ї у сьомому поколінні? Згадане вище — це лише частина проблем нашої освіти, яких насправді набагато більше. Та попри це я з оптимізмом зустрічаю перше вересня. Тому що вірю, що українцям, і тим, що йдуть нині на навчання, і тим, хто їх навчатиме, вистачить здорового глузду, аби подолавши усі проблеми, продовжити шлях до світлого майбутнього нашої Батьківщини!
