Сиджу на теплому піску серед пустелі Сахара і милуюсь краєвидом: бархани до нескінченності, неподалік від мене відпочиває верблюд, з допомогою якого дісталась до цього чудового місця. Проціджую крізь пальці дрібний пісок, раптом намацую щось холодненьке — маленька ящірка, беру в руки. Гід зауважує, що вона у такому віці безпечна, тож не вкусить. Тваринка намагається вирватися з рук. Я випускаю її, і ящірка вмить занурюється в пісок. Все ще не можу повірити: я — в Африці. Всього якихось три години польоту віддаляють Україну від Тунісу — держави, розташованої на березі Середземного моря, на самій півночі Африканського континенту, частину території якої займає пустеля Сахара.
Наш літак приземлився в аеропорту міста Монастир. Ступивши на трап, відразу відчула тепле повітря, хоча вже була двадцять друга година за туніським часом (різниця — одна година, у нас у цей час була 23-я). Після дощових днів у Рівному теплий вітерець — така приємна насолода, так би і стояла на трапі, але поспішаю з усіма до автобуса, яким дістаюсь до аеровокзалу. Швидко проходжу паспортний контроль. Нас зустрічає власник туристичної фірми «Картаж плюс» Мохаммед Саадауі й запрошує до автобуса, який має відвезти у місто Сус. Тут ми, група журналістів з України, знайомимось з нашим гідом Абделем Хамідом і вирушаємо в Сус. Мелькають у світлі ліхтарів пальми, величезні кактуси, квіти, готелі, вітрини магазинів. Абдель, усміхаючись, говорить, що у нас буде час побачити місто вдень, відвідати стару його частину — медину. Поселяємось у п’ятизірковому готелі «Палм Маріна». Тут ми маємо провести всього ніч, а вранці, повідомляє Абдель, вирушаємо до Сахари. Бачачи наші засмучені обличчя, адже так хотілося похлюпатися в морі, полежати на пляжі під променями сонця, гід заспокоює тим, що в морі ми також купатимемося, але пізніше. Спершу ми маємо побувати в Сахарі, в «серці» Тунісу.
Вперед, у Сахару! Вирушаємо з півночі країни на південь. Вздовж шосе (хочу відзначити, що дорогу в Тунісі не відчуваєш, наче пливеш по морю, гладенька, без вибоїн, ям) висаджені плантації оливок. Абдель звертає нашу увагу на те, як посаджені ці дерева: одне від одного за 25-30 метрів. Сезон дощів у Тунісі буває раз на два-три роки, тож оливки не потребують поливу, а саджають їх далеко одне від одного, щоб коріння мало змогу всмоктувати вологу із землі. Основний дохід країні приносить експорт олії оливи, а вже потім туризм. Туніська сім’я в середньому споживає 360 літрів олії оливи на рік, її використовують і в приготуванні їжі, здоби, і в лікарських цілях, і в косметичних. Абдель говорить, що збирають оливки, як правило, жінки з південної частини країни. Праця важка, але вони погоджуються, адже роботи там, де вони живуть, немає. Перша наша зупинка у місті Ель-Джем. Тут зберігся третій у світі за величиною античний амфітеатр, в якому колись майже щодня проводили бої гладіатори і дикі тварини — бики, тигри, леопарди. У наші дні на цій арені з тварин можна знайти хіба що кішку. Останнім воїном тут виступив Рассел Кроу, який знімався в Ель Джемі у фільмі «Гладіатор». Та й рядовими відвідувачами амфітеатру тепер виступають не аристократи, котрі жадають крові на арені, а цілком мирні туристи, місцеві екскурсоводи і слухачі щорічного міжнародного фестивалю симфонічної музики. Ель Джем внесений у список світової спадщини ООН. Наступна за курсом — Матмата, столиця берберів — народу, що населяє північну Африку з незапам’ятних часів. Живуть вони зазвичай у печерах чи норах, за що їх називають троглодитами («людьми, що живуть у норах»). Ознайомитися з побутом троглодитів нескладно — вони запрошують до себе екскурсії, таким чином роблячи свій внесок у розвиток місцевого туризму і заробляючи собі на хліб. У печерах все аскетично: жінка в національному одязі меле зерно на дерев’яному млині, дитина повзає по домотканих килимах у спальні, чоловік довбає в стіні нову «кімнату». З господарства — дві курки, пара кіз, мішок з перцем і в’язанка часнику. Одне слово, не будинок, а музей просто неба. Берберам приписують багато талантів, головний з яких — виліковувати своїми заклинаннями будь-які хвороби. Наш маршрут досяг найбільшої оази — міста Дуз. Абдель повідомляє, що ми впритул наблизилися до пустелі. Маємо трішки часу на відпочинок, тож похапцем кладу речі в номері готелю і біжу до басейну. До речі, вздовж дороги від Матмати до міста Дуз не видно жодного деревця, тільки пісок та «зоряні», як їх тут називають, гори, але коли потрапляєш на територію готелю, пейзаж різко змінюється: пальми, багато квітів і, звісно, басейни з блакитною теплою водичкою. Тому не віриться, що цей готель у пустелі. Улюблена розвага туристів у Дузі — катання на верблюдах і скакунах, поїздки на джипах і квадроциклах, польоти на дельтаплані. Гід нам пропонує відправитись у пустелю на верблюдах. Некваплива поїздка на одногорбому верблюді, у халаті бедуїна, на заході сонця і під спів погонича налаштовує на романтичний лад. І ось ми серед пустелі. Навкруги — бархани. Верблюд сідає перепочити, а я — поніжитися на дрібненькому, наче борошно, тепленькому пісочку. Перепочинок закінчується, і ми повертаємося в Дуз. Маршрут наступного дня проходить фактично по дну величезного висохлого соляного озера. Навколо траси можна помітити окремі червоні і блакитнуваті калюжі — це все, що залишається від озера, якщо довго немає дощу. До самого обрію видно лише кілометри пустелі, вкриті сіллю. Сонячні промені відбиваються в кристалах, переломлюються і звідси виникають міражі. Це чіткі зображення, що спостерігає вся група, а не окрема людина. Оаза, караван чи подорожній, яких ми бачимо як міраж, дійсно знаходяться в пустелі, вони реальні. От тільки переломлені сонячні промені обманюють нас щодо їхнього місця розташування. Ми прибули в Тозер, де в основному двоповерхові будинки з білого каменю. Біля невеличких крамничок, кав’ярень, гаражів сидять чоловіки, попиваючи каву чи просто ведуть розмову між собою. Нас зустрічають посмішками. Готель, в якому поселяємось, потопає в зелені, квітах. Невеличкий перепочинок у басейні і втома зникає вмить. Ближче до вечора, коли спека спадає, Абдель пропонує нам одну з найпопулярніших екскурсій — поїздку на джипах по пустелі. Сідаємо по п’ятеро в автомобілі й вирушаємо в дорогу. Наш водій Абдулла набирає швидкість і під акомпанемент арабської музики ми спускаємося зі стрімкої піщаної гори, піднімаємося на височини перпендикулярно земній поверхні і повертаємо на двох колесах. Навіть злякатися не встигаємо, так захоплює дух. Далі ми прямуємо до місця, де відомий голлівудський режисер Спілберг знімав свій фільм «Зоряні війни». Тут ще й досі збереглися декорації до фільму. До речі, у цій пустелі знімали ще один не менш відомий фільм — «Англійський пацієнт».
Кайруанські килими З Тозера ми знову вирушаємо на північ. Зупиняємось у місті Кайруан, четвертій за значимістю святині у мусульманському світі після Мекки, Медини та Єрусалиму. Нашу увагу гід звертає на старовинну мечеть, але увійти ми не наважуємося, тим більше, що і часу не так багато. Натомість відвідали один із магазинів, який торгує килимами ручної роботи. Абдель розповідає, що кайруанський килим — обов’язковий елемент весілля. Наречена повинна мати хоч один. Оскільки мова заходить про весілля, просимо Абделя розповісти про весільні обряди. Середній вік нареченої у Тунісі — 27 років, нареченого — 32. Але є сім’ї, говорить Абдель, які дотримуються старих обрядів, коли наречену вибирають батьки нареченого. Вони запрошують сваху, а та вже добирає кандидатури, які відповідали б статкам сім’ї нареченого. Сваха відвідує «хаммам»— це східна лазня, оглядає незаміжніх дівчат. Адже наречена повинна бути гарною. Маючи список з декількох дівчат, сваха показує його спершу нареченому, для годиться, адже вибиратимуть наречену все одно батьки. Абдель говорить, що кохання у таких випадках приходить до молодят пізніше. Під вечір ми прибули у місто Хаммамет, яке розташоване на узбережжі Середземного моря і яке найближче до столиці — Тунісу. Розповідають, що саме в Хаммаметі писав свої мемуари Уінстон Черчіль. Полюбляють це місто і російські політики, актори, режисери. Нещодавно тут побувало подружжя Міхалкових, Жириновський. Незважаючи на пізній час, ми наважилися скупатися у морі. Вода чудова, навіть у темну пору видно дно. Вранці ми вирушили до Карфагену — району столиці Тунісу.
Де знаходиться Карфаген? Дивно, але відповідь на це запитання знають далеко не усі, хто вперше приїжджає в Туніс. Легендарний Карфаген, древнє місто, яке повелівало в Середземномор’ї в першому тисячолітті до нашої ери, підкорене і знищене Римом, розташоване за 20 км від столиці. Від могутньої у минулому цивілізації залишились одні руїни. Тут не хочеться говорити, а лише насолоджуватися спокоєм. Здається, що залишки колон, порталів хтось розташував за заздалегідь створеним планом. Руїни напрочуд гармонійні. І навіть поліцейські, які мелькають тут, скоріше схожі на примари римських воїнів, ніж на сучасних служителів порядку. До речі, у них досить конкретне завдання — охороняти резиденцію нинішнього президента Тунісу Бен Алі. Вона знаходиться тут же, поряд з руїнами Карфагену. Її заборонено фотографувати і взагалі краще у той бік не дивитись. Бути в Карфагені і не заїхати в невеличке містечко Сіді-Бу-Саїд було б великою помилкою. Вулички, стиснуті біло-блакитними двоповерховими будиночками, виходять до моря. Тут торгують сріблом, коралами, сувенірами, сумочками, різними дрібничками.
Сонце, море, пляж... Як і обіцяв гід, нам надають можливість покупатися в морі, позагоряти. Півдня ми проводимо на пляжі у місті Хаммамет, купаємося в морі і в місті Сус. До речі, Монастир, Хаммамет і Сус — найвідоміші місця для тих туристів, що люблять пляжі. Насправді можна сміливо обирати готель у будь-якому місці узбережжя — навіть у найменшому селищі є всі умови для відпочинку, водних розваг і спорту. Море значно пом’якшує спеку, яку ми звикли очікувати від африканського континенту. Тому в Туніс їдуть відпочивати навіть улітку, причому пік сезону припадає на серпень.
Дещо про національні особливості До речі, вимовляючи назву країни — Туніс, необхідно ставити наголос на першому складі. Туніс, незважаючи на демократичні закони, все ж мусульманська країна, і європейці не до всього звикають відразу. У містах Тунісу немає нічного життя. Всі крамнички, кафе зачиняються о 8-9 вечора. Тунісці поспішають до своїх сімей. Сім’я — головна цінність в їхньому житті. Всі розваги для туристів — дискотеки, шоу — влаштовують на території готелю. І щовечора туристи розважаються не лише під арабську музику, але й під пісні Вєрки Сердючки. Тунісці увесь час посміхаються і ніколи не кажуть «ні». Ухильні відповіді, обіцянки — все, що завгодно, але тільки не відмова. Обідають тунісці не поспішаючи. Спочатку подають холодні закуски, салати. Потім трішки щорби (суп з овочами та телятиною). Основні страви — баранина, телятина, курка, риба. Свинину в Тунісі не їдять, як і в усьому мусульманському світі. Національна страва — кус-кус. Це зварена на парі пшенична крупа, заправлена спеціальним соусом, до якої додають м’ясо. Кус-кус їдять тричі на тиждень. Обов’язково п’ють вино — біле, рожеве чи червоне. Трапезу завершують чай, кава, фрукти, солодощі. Чай у Тунісі заварюють з трав і п’ють з маленьких чарочок, додаючи в нього кедрові горішки. До речі, всі страви готують у великій кількості оливкової олії. В готелях харчування здійснюється за принципом шведського столу.
«Беслама», і знову «аслама» І ось настав час прощатись з Тунісом. Ми говоримо Тунісу «беслама» — «прощавай». Але уже пролітаючи над Сицилією (лише 120 км від узбережжя Тунісу), ми впевнені, що незабаром скажемо Північній Африці «аслама» — «здрастуй». А група українських журналістів, що побувала в Тунісі на запрошення Міністерства з туризму і народних промислів Тунісу (представник у країнах Балтії та Україні Абдельфеттах Гаіда) і за сприяння українсько-туніської групи «Оазис» — www.oasis.com.ua (директор Рафік Кайссі) та завдяки гостинності туроператора — компанії «Картаж плюс» Олені та Моххамеду Саадауі говорить ще і «шукран» — «спасибі».
