Клубами має керувати професійна ліга. Фініш цього футбольного року вийшов в Україні ще гіршим, ніж минулого. Це коли дивитися на нього очима глядачів. Та чи були вони взагалі? У морозні грудневі дні на трибунах стадіонів людей менше, ніж на футбольних полях і довкола них. За винятком кількох матчів, глядачів на поєдинках двох останніх турів вітчизняної прем'єр-ліги можна було порахувати за лічені хвилини. Але для цього слід було самому прийти на стадіон – телевізійна картинка старанно уникала показу порожніх трибун.
Саме це слід було б обговорювати українській футбольній спільноті в ці передріздвяні тижні. Не формулу чемпіонату, кількість його учасників, розподіл телевізійних прав. А те, що футбол без глядачів – це абсурд.
Знавці можуть заперечити: подібне нині не лише в українському чемпіонаті. На футбол практично не ходять і в усіх колишніх "соціалістичних країнах". Виняток – Східна Німеччина. Але ж ані в Угорщині, ні в Болгарії, ні в Чехії у футбол не грають на морозі. Може, звісно, статися негода, але для них це форс-мажор. А для нас – практика. Хіба не знають наші футбольні керівники, що в листопаді-грудні та лютому-березні в наших широтах сніг і мороз? То чому тоді ми не граємо в першій половині літа?
Аргументи про необхідність "відповідності нашого календаря європейському" себе давно вичерпали. Зимовий футбол ще не допоміг жодній українській команді успішно зіграти в єврокубках. То в чому ж тоді причина?
Я писав про це ще чверть століття тому, коли наше футбольне начальство невідомо навіщо перевело чемпіонат на схему "осінь-весна". В результаті ми замість одного чемпіонату отримали чотири – після кожної перерви склад більшості команд змінюється ледь не повністю. Відтоді стало ще гірше – у 1990-ті матчі ще не додумалися заганяти до грудня та лютого.
Що маємо тепер? Для футболу в зимовий час в Україні є лише кілька стадіонів із якісним обігрівом поля. Придатних для глядачів, із підігрівом трибун, як у якомусь Леверкузені, немає взагалі. Будувати такі довго й дорого. І головне – немає сенсу. Тому що й арени, які є, практично весь рік стоять порожні, заганяючи власників у шалені збитки.
Хіба не простіше проводити футбольний чемпіонат у теплу пору року, коли ввечері ще світло і не потрібні затратні прожектори? Зрозуміти це може лише той, хто думає, що на стадіон повинні ходити глядачі. Нинішні ж футбольні начальники, як і попередники, так не вважають. Бо проводять футбольний чемпіонат не для глядачів. А для кого?
Аби це зрозуміти, слід подивитися на тих, хто керує нашим футболом. Усі вони потрапили в цю сферу завдяки кільком багатим футбольним власникам. Тому розуміють рух грошей лише згори донизу – або від президентів клубів до футболістів, тренерів, функціонерів, арбітрів, аж до прибиральниць, або від державного чи місцевого бюджету до тих самих людей.
У цій вертикалі нині перебувають і майже всі журналісти, які пишуть про футбол. Їхні доходи теж залежать не від читачів, а від власників видань. А це – ті ж футбольні президенти.
Рух "футбольних грошей" знизу, тобто від глядачів, що платять за видовище, від початку був настільки незначний, що на нього просто перестали зважати. Згадували лише кілька разів на рік, коли футбольний жереб до нас заносить знамениті команди, які люди хочуть раз на життя побачити наживо.
Як наслідок: футбол у нас існує винятково для президентів. А точніше – для власників команд. Зробити перегляд гри комфортним для них, їхніх друзів і родичів здатні навіть у Винниках. А більшого й не треба. Глядачі лише заважають – галас від них, неспокій. Охорону наймай, квитки друкуй, територію прибирай, привези їм поїсти-попити. І це за якісь копійки виручки? Приблизно так думають в Україні всі футбольні власники. Тому й футбол у нас перетворився з масового видовища на забавку для купки товстосумів.
Чи можна цьому зарадити? Легко! Варто лише доручити футбол професіоналам, а не прислужникам багатіїв. Тоді професійна ліга керуватиме клубами, а не навпаки, як тепер. Одна проблема: така схема не потрібна футбольним президентам. Їм і так добре.
