Завершився ще один навчальний рік. Одні батьки вже встигли прошпетити своїх недбалих нащадків і сумують над не занадто «гарними» табелями. А другі не втомлюються хвалитися: «А мій (моя) цього року знову відмінник (відмінниця)!». Пропонуємо задуматися над тим, наскільки відносними є ці приводи для смутку чи радості.
Палке бажання батьків бачити свого нащадка «най-най» може спровокувати розвиток у нього такої психологічної недуги, як синдром чи комплекс відмінника. Існує й інша назва — перфекціонізм (від англійського слова perfect — досконалість). Цим терміном позначають прагнення людини до досконалості, бездоганності, ідеалу. На перший погляд може здаватися, що це чудова риса. На жаль, перфекціонізм нерідко межує із серйозними психологічними розладами і здатний зіпсувати життя як самій людині, так і її близьким, рідним, колегам. Предметом перфекціоністських переживань можуть бути спортивні досягнення; поняття «гарні дочка/син чи господиня/годувальник»; зовнішня привабливість; «правильна» поведінка. Однак найпоширеніший варіант пов’язаний усе ж таки з навчанням, а згодом із роботою. При цьому формально перфекціоніст може не бути ні золотим медалістом, ні володарем червоного диплома: психологічні проблеми починаються виключно з голови, а не знаходяться в папці з документами.
Як ваша дитина ставиться до власних успіхів? У «чистому вигляді» діти із синдромом відмінника зустрічаються не так вже й часто. Та все ж пильність не завадить. Ваша дитина може страждати на синдром відмінника, якщо: · без похвали вона марніє, як рослина без сонця; · ревниво ставиться до успіхів інших; · болісно сприймає критику на свою адресу, схильна до підвищеної тривожності й помисливості стосовно думки про неї навколишніх; · її самооцінка нестабільна: то злітає до небес, коли її хвалять, то падає до нуля, якщо критикують; · її основним мотивом до навчання є одержання гарних оцінок, схвалення і захоплення навколишніх; · рідко робить щось понад те, що задають у школі; може взагалі не робити тих завдань, які не передбачають оцінки; · заради оцінки може піти на приниження; · у гонитві за успіхом здатна жертвувати здоров’ям, спілкуванням із друзями, розвагами та ін.; · невдача може вибити її з колії, викликати апатію чи навіть депресію; у неї спостерігаються різні хронічні й соматичні захворювання. А от «справжній» відмінник найчастіше має веселий спокійний характер, переважно гарний настрій і нормальне здоров’я. Він любить навчатися, головним для нього є процес пізнання, а не результат у вигляді гарної оцінки. До невдач ставиться спокійно і навіть із гумором. Погана оцінка викликає у нього азарт розібратися в тому, чого він не зрозумів. Він охоче допомагає однокласникам, підказує, дає списувати. У старших класах найчастіше стає «хорошистом», зосередившись на тих предметах, які йому цікаві.
Що чекає дітей із синдромом відмінника в майбутньому? Віддалений прогноз дуже несприятливий. Мало кому з перфекціоністів вдається прожити життя на «відмінно». Вони рідко досягають значних висот, їм бракує рішучості стати лідером, вони уникають брати на себе відповідальність, бояться здійснити помилку, зволікають із початком дій, воліють не ризикувати і діяти в рамках заданої програми. Вони старанні й мають певну кількість накопичених знань, але не завжди вміють застосовувати їх на практиці; не здатні до критичного аналізу; живуть оглядаючись на те, що скажуть інші. Схильні до догматизму, рідко мають свободу мислення і творчий підхід до справи. Такі люди вважають себе невдахами навіть тоді, коли їм удається значно просунутися кар’єрними сходами. Адже відчуття успіху дуже суб’єктивне, а досягти високої планки під назвою «ідеал» практично неможливо. Перфекціоніст високої думки про себе і свої здібності, але йому постійно потрібні сигнали з зовнішнього світу, які підтверджують його неординарність: похвали, компліменти, лестощі, загальне визнання. Не менш важливими є також ступінь, звання, підвищення по службі, збільшення заробітної плати. Але все це не лікує, а лише тимчасово полегшує психологічну недугу. Психологічні й фізичні розлади — неодмінний супутник людини із синдромом відмінника. Залежність від успіху й оцінки навколишніх робить перфекціоніста нещасною людиною — все життя її супроводжують невдоволення собою, своїми досягненнями, своїми близькими. Їй важко сприймати інших людей: або вона мститься їм за завищені (на її думку) вимоги до себе, або її дратують люди, котрі дозволяють собі спокійно працювати, радіти життю і не переживати через усе те, що становить для неї таку проблему. Людина із синдромом відмінника фактично перебуває в стані хронічного стресу, що загрожує психосоматичними захворюваннями, особистісними розладами, істерією, неврозами, депресією і навіть суїцидом. Намагаючись бодай якось розслабитися і зняти напруження, багато з них приходять до алкоголізму, наркоманії, невротичного куріння. А от у трієчників нерідко перспективи набагато кращі. Саме з їхнього середовища можуть вийти дуже успішні люди. Трієчнику до невдач не звикати, тому він без оглядки на можливий неуспіх безстрашно хапається за нову справу; не боїться здаватися некомпетентним; йому начхати, що про нього подумають чи скажуть навколишні. Він ризикує — і часто виграє. Крім того, він уміє викручуватися, хитрити, перетворювати програш на перемогу, прикидатися засмученим невдачею, щоб потім і впевнено піти далі. Трієчник у навчанні внутрішньо незалежний, гнучкий у спілкуванні, не цурається ділового азарту й радощів життя; оптимістично дивиться в майбутнє. Саме такі люди іноді виходять із відстаючих учнів і практично ніколи з круглих відмінників.
Як уберегти свою дитину від синдрому відмінника? Буває так, що діти вже народжуються зі схильністю до перфекціонізму. Але набагато частіше їх такими роблять батьки, болісно стурбовані успіхами свого чада не лише в плані навчання, а й моралі, культури, вміння поводитися, вдягатися, дотримуватися порядку, тобто бути за їхніми поняттями «правильними». І не настільки важливо, що рухає такими батьками — бажання самоствердитися за рахунок дитини; компенсувати те, чого не вдалося досягти самим; хибне почуття обов’язку... І коли спочатку ініціатива йде від батьків, то через якийсь час дитина сама починає судити себе на відповідність певному ідеалові і набуває серйозної психологічної проблеми на все життя.
Що можна порадити батькам? Намагайтеся, щоб вираження вашої до дитини любові не було пов’язане тільки з тими випадками, коли вона була в чомусь успішною: правильно повелася; щось зуміла, одержала гарну оцінку. Не можна, щоб у її свідомості закріпилася небезпечна формула: успіх = похвала = любов. Адже тоді і в дорослому житті вона «зароблятиме» любов і повагу, постійно сумніватиметься в собі. Саме тому так важливо виявляти свої почуття до дитини без усякого на те приводу й навіть у ситуації, коли вона завинила. Важливо звикнути критикувати не дитину, а її конкретний проступок. Не пред’являйте до дитини завищених вимог, не сваріть за погані оцінки. В основі комплексу відмінника може лежати не тільки бажання похвали, а й страх осуду та покарання. Не забувайте, що іноді досить вашого невдоволення, яке діти на інтуїтивному рівні сприймають так само гостро, як і багатослівну, гучну прочуханку. Відсторонений вираз обличчя, насуплені брови, стиснуті губи, холодний тон чи просто невдоволене мовчання — усі ці невербальні знаки «зчитуються» малюком як доказ того, що ви його «вже» розлюбили. Не позбавляйте своє маля впевненості, що ви любите його всяким. Не прагніть, щоб ваш нащадок був неодмінно кращим за інших. Не випитуйте ревниво, що одержала за останню контрольну Таня-відмінниця; не демонструйте заздрість, що інші діти успішніші. Водночас після святкового ранку не розповідайте малюкові, що він був «кращим за всіх». Набагато краще сказати: «Молодець, ти дуже старався!». Амбіції, марнославство і честолюбство, безумовно, є двигуном не лише особистого успіху, а й певною мірою прогресу. Але це «граничні» якості, близькі до пороків, тому не варто їх штучно підігрівати. Наскільки краще і здоровше, якщо двигуном особистісного зростання будуть відповідальність, почуття обов’язку, любов до пізнавального процесу. Не концентруйтеся на успіхах дитини, більше думайте про те, щоб вона була щаслива, відкрита до навколишнього світу і доброзичлива до людей. Враховуйте можливості маляти, його схильності, здібності, здоров’я. Подумайте заздалегідь, яка може бути ціна можливих високих досягнень дитини. Намагайтеся, щоб їй було цікаво навчатися; заохочуйте її допитливість; виявляйте щирий інтерес до того нового, що вона дізналася на уроці, з книжок чи Інтернету. Докладіть усіх зусиль до того, щоб малюк умів конструктивно сприймати критику навколишніх. Для початку самі навчіться правильно критикувати — оцінюйте не результат: «Некрасива картинка вийшла», а деталі: «Кузов чудовий! А от малювати колеса тобі треба ще потренуватися». Тоді дитина навчиться не ображатися на критику, а шукати в ній конструктивне зерно і розцінювати як стимул до подальшої діяльності. Постарайтеся прищепити малюкові здорове ставлення до промахів і невдач як до робочого моменту досягнення мети. Для цього, займаючись разом із ним якоюсь справою, коментуйте процес: «Не вийшло?.. Не страшно, спробуємо ще раз... У чому ж річ?.. Ти маєш рацію, так набагато краще (навіть коли, як і раніше, погано)... Молодець, що не здаєшся... Наступного разу знатимеш, як це робити». Коли малюк підросте, формула може звучати вже по-дорослому: «Ми зазнали невдачі, зате набули досвіду». Дитині дуже пощастить, якщо вам удасться прищепити їй азарт подолання невдачі. Поступово привчайте дитину мислити й діяти самостійно, вміти об’єктивно оцінювати результати своєї роботи, аргументувати й обстоювати свою думку. Дуже корисною є робота маляти з конструктором, малювання, ліплення з пластиліну. При цьому слід давати йому зрозуміти, що ви поважаєте його думку: «Ти мене переконав, що для крана головне — стійкість». Іноді взагалі уникайте оцінок того, що робить дитина: «Я не зовсім уявляю, якою має бути гармата, але найголовніше, що вона тобі подобається». Пошийте разом із дитиною м’яку іграшку. Іноді саме такі, часом дуже непрезентабельні вироби, стають для маляти улюбленими. І тоді варто підкреслити: «Недоліків у нашого зайця багато, але однаково ми його любимо». Дитині принагідно можна пояснити, що так само, як вона любить саморобного й не зовсім «правильного» зайця, так і мама з татом люблять її, незважаючи на те, що у неї щось не виходить. Коли дитина піде до школи, постарайтеся, щоб тема оцінок посідала в її житті чітко визначене місце. Після повернення маляти зі школи розпитуйте про новини. Намагайтеся при цьому дивитися на світ його очима. Тоді ви зможете зрозуміти всю важливість повідомлення, що під час уроку математики в клас залетів горобець... На оцінках у вас ще буде час зробити акцент трохи пізніше — коли малюк поїсть, відпочине й візьметься за уроки. Навіть якщо ви досить пізно прийшли з роботи, не запитуйте з порога: «Які оцінки одержав?». Маляті дуже важливо відчувати, що ви цікавитеся ним самим, а не його шкільними успіхами. А що ж робити, коли вам самим не далекий перфекціонізм? Коли це застаріла психологічна недуга, яка псує життя вам і вашим близьким, то не виключено, що знадобиться допомога психолога, котрий допоможе «розгребти» завали хибних установок, які накопичилися за життя. Але дуже часто досить просто зрозуміти, в чому твоя проблема, аби підхід до життя став здоровшим і конструктивнішим. Якщо увесь час оцінювати себе на відповідність якомусь ідеалові, то можна так ніколи й не зрозуміти — хто я насправді? Постарайтеся змінити свій спосіб думок — і тоді зміниться ваша поведінка, а потім і все ваше життя.
