Перед тим, як розпочати інтерв'ю, ми з Віктором Матчуком пройшлись кількома вулицями Рівного. По розмові відчувалося, що для нього у цьому місті дороге і дуже близьке все — він міг розповісти про кожен будинок, кожен провулок. З радістю показував ті місця, де свого часу вдалося щось відремонтувати, змінити на краще. І головне — відчувалось, що він справді хоче допомогти Рівному ставати сучасним, більш європейським містом. Нині Віктор Матчук балотується до парламенту і обіцяє: якщо рівняни довіряться йому — він їх не підведе.
— Вікторе Йосиповичу, Ви прийняли рішення балотуватися до Верховної Ради по мажоритарному округу №152 у Рівному? Чи розглядали Ви якісь інші варіанти, якісь інші округи? — Жодного іншого округу я не розглядав. У Рівному я народився, тут я виріс, сюди, вже як кандидат наук, повернувся після навчання у столиці. І потім все своє доросле і зріле життя провів також у Рівному. Тут я знаю дуже багатьох людей, багато хто знає мене. І в цій ситуації піти на будь-який інший округ виглядало б негарно, нечесно і більше було би схоже на втечу. Є і ще одна причина: на моє переконання, будь-який мажоритарник повинен бути пов'язаний з тим округом, від якого йде у Верховну Раду. Цей зв'язок повинен бути не просто формальний. Він має бути більш глибокий — щоби будь-який біль, будь-яка проблема округу сприймались як особистий біль, особиста проблема. Тоді є гарантія, що цей депутат буде небайдужим. І відповідно — з'являється шанс, що проблеми вирішать. Для мене проблеми Рівного завжди були, є і будуть близькими, моїми проблемами. Незалежно від того, був я на якійсь посаді чи ні, в міру своїх можливостей я завжди намагався допомагати місту, намагався робити так, щоби моєму рідному Рівному жилось краще. Ну хоч трішечки, ну хоч на крапелиночку… Хочеться завжди, щоб тут було хоч трішечки краще, ніж десь у наших сусідів. — До мажоритарних кандидатів має бути особливо прискіплива увага з боку виборців. На що, на Вашу думку, люди повинні звертати увагу передусім? — Нині багато мажоритарних кандидатів намагаються сховатися за брендами відомих політичних партій. Роблять це свідомо, бо самі собою є ніким. Натомість виборці мало знають про їхні справи, їхню біографію, ким вони є насправді. Інші кандидати — представники влади, які у своїй кампанії використовують адмінресурс. Позиціонують вони себе як провладні або приховують це, говорячи, що є самовисуванцями, — це вже питання другорядне. Але, на мою думку, люди не повинні піддаватися тиску або облуді. Потрібно дивитися — чи здатна та людина, яка хоче до парламенту, бути депутатом. Чи має вона відповідний життєвий досвід? Чи має вона твердість характеру, щоби відстоювати інтереси хоча б свого округу, не кажучи вже про інтереси всієї України? Чи є підстави довіряти цьому кандидату? Чи не є для нього основною метою просто отримати депутатську недоторканість або потім дорожче себе продати в наступному парламенті? Дуже небезпечною мені також видається сентенція: а давайте оберемо нових. Я не проти цього в принципі. Але не потрібно обирати кого попало, аби тільки нового. Навіть коли нам треба поставити звичайну пломбу, то ми ж наводимо довідки про лікаря — нас цікавить, чи можна йому довірити свій зуб. В даному випадку йдеться про життя цілого Рівного, про всю Україну зрештою… Як правило, ставка на "темну конячку" є невдалою. І в цьому сенсі під час голосування за мажоритарників вибір для людей буде дуже складний. Мажоритарники в майбутньому повинні будуть нести відповідальність кожен особисто сам за свій округ. Тому це має бути сильна, досвідчена людина, яка своєю попередньою історією, своїм життям підтвердила, що хоче щось зробити для свого округу (в даному випадку — для Рівного), що вона може це зробити, що вона вже це робила, а значить, є шанс, що вона буде робити це в майбутньому. — Ви зможете? — Очевидно, що сьогодні всі будуть обіцяти. Тому моя порада виборцям -тим, хто обіцяє аж занадто багато, краще не довіряти. В мене ситуація — складніша. Я завжди робив те, що обіцяв. І тому життя мене привчило — завжди обіцяти тільки те, що реально можу зробити. А реально я можу зробити багато. І в цьому можна було пересвідчитись, коли я був депутатом міської, обласної ради, головою облдержадміністрації. Для свого міста і області я робив набагато більше, ніж інші мої колеги. Бо це моє, рідне. І я точно знав, що мені тут сховатись нікуди. Врешті-решт моя мама і досі щонеділі влаштовує мені екзамен — що доброго я зробив за останній тиждень. Я дуже люблю і шаную свою маму, тому завжди намагаюся виправдовувати її сподівання. — Чим взагалі депутат-мажори-тарник відрізняється від того, який пройшов у Раду за партійними списками? — Тут принципово важлива відмінність: перед ким ці депутати є відповідальними. От дивіться, кандидати, які проходять за партійним списками, відповідальні передусім перед партією. Це нормально. Але ненормально, коли по мажоритарних округах також ідуть партійні люди, висунуті від певної політичної сили. Тут виключно мають бути люди позапартійні. Вони мають йти до виборців і звертатися за підтримкою до людей, виходячи з власних можливостей, якостей, персональної програми. Натомість ми маємо таку ситуацію, коли на мажоритарних округах в одній частині держави на перемогу претендують представники партії влади. В іншій частині Україні іноді пропонують козла безрогого, мавпу лису, неважливо кого — аби тільки у нього на лобі було написано, що він є представником якоїсь опозиційної сили. І склалась така парадоксальна ситуація, коли більшість кандидатів від опозиційних партій не є відомими і перевіреними в тих округах. Влада нав'язала одних, опозиція — інших. Все це — омана, обдурювання. Тому що такі кандидати, у разі обрання до Ради, не відчуватимуть себе зобов'язаними виборцям. Одні будуть зобов'язані владі, інші — партійним босам від опозиції. І одним, і другим в подальшому буде фіолетово, що буде з їхнім округом і виборцями. Тим часом для реальних самовисуванців набагато природнішим буде захист прав своїх виборців, вирішення проблем свого округу. Тому що тільки цим виборцям кандидат-самовисуванець завдячуватиме своїм обранням, більше нікому.
