Актор Кирило Лавров народився явно не там — йому б у Голлівуд який-небудь, де його «західну» зовнішність використовували б як слід — не Леніних би грав, а героїв-коханців. Людина Кирило Юрійович Лавров народився там, але не в той час: типовий російський інтелігент і радянська влада — поняття несумісні. Хоча і тут, і в цей час зміг свою нішу зайняти. А вчора він пішов... І забрав із собою ще один шматочок епохи...
За Леніна не соромно «Я не винен!» — майже виправдовувався Кирило Юрійович, коли через багато років його раптом починали «підколювати»: «Що, пане Лавров, забруднили ви акторську репутацію численними ролями Ілліча! Як відмиватися плануєте? «. «Відмиватися» він і не думав: по-перше, Ленін — фігура майже шекспірівська, ви його ще спробуйте зіграйте! А по-друге — що йому було робити у той час? «Так сталося не з моєї волі. Кіно ж нещадно експлуатує визначені якості, дані артисту Господом Богом. Нічого не поробиш: пропонують роль — я і граю. Слава Богу, що взагалі знімали...». Так, за це, дійсно, слава Богу — театр, звичайно, театром, але саме кіно подарувало масовому глядачу актора Лаврова — по-справжньому інтелігентного і багатопланового — здатного зіграти хоч Леніна, хоч партбоса, хоч мудрого лорда в «Склянці води», хоч божевільного Івана в «Братах Карамазових»... (До речі, «Карамазови» відкрили ще й Лаврова-режисера: у розпал зйомок раптово помер Іван Пир’єв, і Лавров разом із Михайлом Ульяновим фактично дозняв картину. І це були вже зовсім інші «Брати Карамазови»). А ще в Лаврові було якесь вольове начало, і це дуже подобалося жінкам країни, в якій не було сексу... Адже починав він у Києві — тут у Театрі ім. Лесі Українки грав його батько, народний артист СРСР Юрій Сергійович Лавров, тут, у тій же «Лесі», дебютував і він сам. Хоча стати актором Лавров, незважаючи на гени, ніколи не прагнув, акторством не захоплювався, більше того — акторської освіти так і не одержав. У нього в житті взагалі все складалося якось раптово, під впливом якихось імпульсів. Розпочалася війна — і він рвонув на фронт, причому дуже рвався прямо в бій, тільки його, на щастя, «заслали» в авіаційне училище, звідти — на Курильські острови, а там Лаврова і настигла «акторська бацила»... Захопився самодіяльністю і ні про що, крім театру, думати вже не міг. І після демобілізації, ледь зійшовши з поїзда, побіг показуватися Товстоногову. А Товстоногов від свого майбутнього актора і спадкоємця... втік. Через чорний хід. На щастя, у цей час у Ленінграді гастролював Київський театр драми імені Лесі Українки, і Лавров вирішив спробувати там. І, як не дивно, головний режисер театру Костянтин Хохлов самодіяльного актора послухав і... взяв. Щоправда, декілька разів він виходив на сцену винятково в натовпі масовки, але і від того був щасливий: «Костянтин Павлович, який у свій час працював із Станіславським, дав мені таку освіту, яку жоден інститут не дасть!». Щастя тривало п’ять років, поки не почалося протистояння Хохлова і директора театру — зятя Хрущова Віктора Гонтаря. Лавров у конфлікті прийняв сторону Хохлова, а якось дав рекомендацію в партію одній акторці-єврейці. «До такого ступеня віслюком був, що не здогадувався про існування подібної проблеми». І коли Гонтар викликав його у свій кабінет, щоб відчитати, побіг у райком: «З Віктором Петровичем працювати не буду, тому що поглядів його не поділяю», — і заяву залишив, у якій просив засудити позицію Гонтаря... Почали тягати його в райком, міськком, обком, у ЦК Компартії України... Зрештою Лавров поїхав у Ленінград, до Хохлова, у ВДТ. І звідти вже нікуди не йшов.
«Я — не великий режисер...» Хоча ні, після смерті Хохлова мало не втік у Потсдам. На щастя, у театр прийшов Товстоногов, який актора помітив і почав давати йому головні ролі: «Кіро, мене турбує, що ви стали багато з’являтися в кіно в одному й тому ж вигляді. Вам треба зіграти інше». І з’являлися Солоний у «Трьох сестрах», Чарльз Говард у «Четвертому», Астров у «Дяді Вані», Городничий у «Ревізорі», Молчалін у «Горі від розуму» — незвичайний він у Лаврова вийшов, не трафаретний, несподіваний... У роботі Кирило Юрійович був перфекціоніст, роль «розкопував» до дрібниць: «Напевно, це моя власна «система» роботи над роллю, тому що я не маю театральної освіти, не знайомий із тими законами, яких вчать в інституті. Досі підходжу до ролі, як студент до першої роботи». Коли через конфлікт із Товстоноговим театр покинули багато його зірок — Дороніна, Юрський, Басілашвілі, — Лавров залишився. Більш відданого Товстоногову учня й актора треба було ще пошукати, тому після смерті метра питання: «Хто стане худруком?» — перед акторами не стояло. Це глядачі здивувалися — складно було уявити собі м’якого інтелігентного актора на місці владного Товстоногова, та й сам Кирило Юрійович опирався, як міг: зажадав обрати нового худрука таємним голосуванням. І один голос «проти» таки був. Належав він... Лаврову. Довелося погодитися. «Ніколи в житті не думав, що я буду чимось керувати, а тим більше цим театром, який завжди викликав у мене священний трепет. За складом характеру я не командир, не деспот, скоріше — лірик. Насправді — дуже м’яка і нерішуча людина. Тому іноді манеру розмови з підлеглими мені доводилося врати в борг у своїх кіногероїв... Я розумів, що я не великий режисер і взагалі не режисер, це не моя професія, і будувати театр я не можу. Мені треба було зберегти гідний рівень». І, до речі, худрук Лавров почав багато в чому обділяти Лаврова-актора: У мене в трупі — сімдесят людей... Всіх задіяти неможливо, і трапляється простій. Тому, коли ми сідаємо з режисером за розподіл ролей, я завжди протестую проти своєї кандидатури. А мої акторські амбіції задоволені: я вже награвся».
«Мені час збиратися...» Проте актор Лавров все ж до останнього залишався актором. Грав у кіно, телесеріалах, часом не приховуючи: «У такому лайні знявся, що спасу немає... Давно не знімався і дав слабину». Від Понтія Пілата він був не те щоб у захопленні, але соромно за цю роль Лаврову не було. Як і за роль у «Бандитському Петербурзі», яку, до речі, високо оцінив прототип його героя — злодій «у законі» Горбатий: якось підійшов до Кирила Юрійовича на вулиці і вручив свою візитку «головний експерт з антикваріату»: «Звертайтеся в разі чого». І на сцену Лавров виходив практично до останнього, на свій 80й день народження зробив собі подарунок: участь у спектаклі «Квартет». Кирило Юрійович взагалі тримався молодцем: затятий вболівальник, він не втрачав можливості побігати по полю з м’ячем, і бігав, коли йому було далеко за 70. Щоправда, зустрівши 80річчя, сказав: «Не вірте, коли кажуть, що в кожному віці є своя принадність. Ніякої принадності в старості немає. Приходить час, мені теж треба збиратися в кращий світ... У те, що там щось є, я вірю — не може все безвісти зникнути».
