Сергій Васильчук — наймолодший із заступників міського голови Рівного. Але дискомфорту через це не відчуває. Каже, що незважаючи на вік, завжди мав власні чіткі погляди і був дуже активним. Всупереч традиційним уявленням про добробут чиновників такого рівня, Васильчук стверджує, що не має ні елітного житла, ні автомобіля. Живе разом з дружиною та донькою у звичайній двокімнатній квартирі багатоповерхівки на вулиці Пушкіна з не дуже чистим під’їздом та стареньким ліфтом. Про те, чому так трапилося, який заступник міського голови вдома, хто його дружина, батьки, друзі — у розмові з Сергієм Васильчуком.
— Я родом із Сарн. Моя мама працювала майстром-будівельником в організації «Змішторг», тато — на Сарненському заводі мостових технологічних конструкцій пройшов шлях від рядового робітника до заступника директора з питань виробництва. Нині вони обоє на пенсії. Маю старшу сестру Віру, вона приватний підприємець, має магазин і теж живе у Рівному. — Де ви навчалися і хто за фахом? — Ще в школі мав схильність до точних наук і, зокрема, хімії. Правда, обирав спеціальність між юристом й економістом і зупинився на першій. Приїхав здавати документи в Київський університет імені Т. Шевченка. Але у приймальній комісії мені пояснили, що з медаллю (а я закінчив школу зі «сріблом») і дипломами за участь у шкільних олімпіадах є лише 1% ймовірності вступу, оскільки в університет охочіше беруть після закінчення училища чи служби в армії. Почувши це, я забрав документи і заніс їх у розташований поруч технологічний інститут харчової промисловості. Тут якраз викладали предмети, які мені були цікаві. Конкурс був величезний: сім чоловік на місце і з них 70% — медалісти. Але мені пощастило. Адже тоді в експериментальному порядку медалістам доводилося складати лише один іспит — математику. Я її здав на «5» і став студентом. Навчався за спеціальністю «інженер-економіст». — Батьки не боялися вас так далеко відпускати? — Це було не вперше. Адже я ще в школі займався спортом і не раз їздив на змагання. З третього по п’ятий клас відвідував секцію класичної боротьби при Палаці піонерів, куди мене відвів батько, який теж у молодості займався боротьбою. Потім, хоч тренери з боротьби й не хотіли мене відпускати, захопився футболом. Був захисником. Грав у команді Сарненського району, збірній області. — До Рівного приїхали після інституту? — Це було пізніше. Після першого курсу мене призвали в армію, бо в інституті не було військової кафедри. Служив у ракетних військах біля міста Ліда в Білорусі. Тож тільки через два роки повернувся на навчання. Після закінчення інституту приїхав до Сарн разом з дружиною. — З нею познайомилися в інституті? — Ні, після армії в Сарнах. Вона теж звідти родом. Молодша за мене на два роки. Ходили з нею в одну школу. Але тоді на таких малих я не звертав уваги. Познайомилися ми з нею на вулиці міста у вересні вісімнадцять років тому, де Ірина була зі своєю дівчачою компанією, а я — зі своєю хлопчачою. Потім я запросив її на дискотеці на танець, бо вона сподобалася мені і зовнішністю, і добротою. Відтоді почали зустрічатися, їздити одне до одного в гості. Адже Ірина тоді навчалася в аналогічному до мого вищому навчальному закладі в Могильові (Білорусь). Щоб потрапити одне до одного, доводилося 14-15 годин провести в дорозі. Тому зустрічалися нечасто — раз у місяць; і тільки на канікулах, коли обоє були в Сарнах, — частіше. А у листопаді 1990 року ми одружилися. Ірина перевелася до мого інституту. Жили у студентському гуртожитку, де нам виділили окрему кімнату. Я, щоб утримувати сім’ю, підпрацьовував токарем на підприємстві. — У Сарнах жили з батьками? — З батьками жити не хотів. Хоч дуже їх люблю й поважаю, але вважаю, що двом господарям чи двом господиням в одній хаті — тісно. Тому квартиру винаймали. Я влаштувався працювати інспектором у податкову інспекцію. Дружина — на молокозавод начальником зміни. Але у нас не було перспектив з житлом, тому я шукав щось інше. З кількох привабливих пропозицій щодо працевлаштування в обласному центрі я обрав «Рівнеазот», бо тут мені пообіцяли придбати квартиру. Почав з посади провідного спеціаліста бухгалтерії, далі став головним бухгалтером цього підприємства. Але замість квартири була знову кімната в «азотівському» гуртожитку, потім «малосімейка». І тільки шість років тому нарешті я за власний кошт придбав квартиру. Це стало можливим, бо житло було дешевше, ніж нині, і ми з дружиною (вона теж працювала на «Рівнеазоті» спочатку економістом, а потім директором філії з реєстру цінних паперів) мали пристойну зарплатню. А обіцяної підприємством квартири так і не дочекалися. — А як потрапили у команду Віктора Чайки? — У 2002 році став міським депутатом від колективу «Рівнеазоту», був обраний головою бюджетної комісії міськради. Було кілька причин, які вплинули на прийняття рішення перейти з підприємства у міську владу. Перша — це професійний рівень. Я розумів, що як бухгалтер і фінансист досяг на «Рівнеазоті» всього можливого. Друга — це те, що за останні два роки на підприємстві змінилося п’ять керівників. І третя — завагітніла дружина. Тому хоч у мене були пропозиції працювати за кордоном (потужні компанії Угорщини, Росії пропонували роботу за фахом), питання переїзду з Рівного відпало. Та й познайомившись ближче з Віктором Чайкою, побачив, що мені імпонує його професіоналізм, вболівання за добробут мешканців і порядність. — Ви зраділи народженню доньки, адже зазвичай чоловіки хочуть сина? — Донька народилася 6 квітня близько 8 години ранку, а вже о 8.15 була у мене на руках. Дитина — це вже дуже добре, незалежно від того, донька це чи син. А доньки, як правило, більше люблять тат, тим паче, що вона, як всі мені кажуть, і на мене більше схожа, ніж на дружину. Назвали ми доньку Анею, бо народилася вона в переддень святої Анни. Зараз Ані вже майже чотири роки, вона почала ходити до дитсадка, адже дружина вийшла на роботу (нині вона — спеціаліст в управлінні соцзахисту). Аня — кокетка: любить привертати до себе увагу. З незнайомими людьми лише перші 15 хвилин поводиться спокійно, доки придивляється до них. Як і всі діти, дуже любить мультики. Доки дивиться їх, у хаті тихо. Під час передвиборчої кампанії, коли приносив додому агітаційні листівки, змушувала мене їх читати їй вголос, то дружина сміялася, що ініціативи Президента в Ані — замість вечірньої казки. — Народження доньки внесло зміни у ваше життя, додало нових клопотів? — Від самого народження і донині купання доньки входить у мої обов’язки. Майже ввесь свій вільний час я намагаюся проводити у колі сім’ї, й найбільша радість — це спільна прогулянка по місту, відвідування парку, зоопарку. — Що ще входить у ваші домашні обов’язки, окрім купання доньки? — Забезпечення продуктами. Один раз у тиждень я вибираюся на ринок і закуповую всі необхідні продукти для сім’ї. Люблю це робити особисто, хоч мені, буває, кажуть: «Ти ж «зам» по торгівлі. Тобі повинні усе самі нести». Дружина мені довіряє вибір продуктів, бо у нас більш-менш однакові смаки. Допомагаю дружині з прибиранням у квартирі, зокрема, чищу пилососом або вибиваю килими. Готувати вмію все, аби час і бажання. Можу гарно запекти форель, бо дуже люблю рибні й м’ясні страви. Можу допомогти дружині ліпити пельмені, бо ми їмо тільки домашні. Нерідко частуємо друзів картоплею по-мисливськи: дуже простий і швидкий рецепт. Ще батько мене навчив за ним готувати: у листок фольги накласти шматочки сала, потім — різану картоплю, додати сіль, перець, а зверху покласти м’ясо, цибулю та часник. Все це загорнути конвертом і на 30-40 хвилин помістити в духовку. На природі можу приготувати уху, шашлик, стейк, бо вважаю, що це — чоловіча справа. А взагалі у мене дружина дуже смачно готує, тому, мабуть, я це роблю рідко. — А чим захоплюєтеся, окрім того, що любите готувати? — Люблю ходити по гриби. Ще з трьох років мене батьки брали у ліс на гриби, а у п’ять батько вперше взяв на полювання. Тож полювати теж люблю. Охоче граю у більярд. Два роки тому навіть став чемпіоном області з більярду серед держслужбовців. Книжки люблю, зокрема, історичні. А коли хочеться відпочити — беру щось легеньке: детектив, пригоди. — Зі спортом «дружите»? — Ходжу в тренажерний зал. Роблю це разом зі своєю компанією — колегами з міськради, друзями-«азотівцями». — Прийоми боротьби, якими оволоділи в дитинстві, ще пам’ятаєте? — У 2005 році, коли на мене напали двоє в під’їзді, вдалося відбитися, хоча мені й зламали руку, побили голову. На жаль, міліція тоді так і не знайшла нападників. Думаю, що той напад був пов’язаний з моєю професійною діяльністю. Адже я завжди мав чіткі погляди, власну думку. Цим відрізнявся ще зі школи, за що не всі вчителі мене любили. У період навчання в інституті теж був дуже свідомим, активним студентом. Брав участь у голодуванні студентів на вимогу незалежності держави, у демонстраціях на підтримку референдуму щодо незалежності. А у 2005 році прийшов у політику і нині є керівником міської організації партії «Наша Україна». — Вас не раз помічали з дружиною на концертах поп-зірок. Любите сучасну естраду? — А куди у нас у Рівному ще можна піти, крім як у театр чи на концерт? Улюблені артисти — Шевчук з гурту «ДДТ», Олександр Розенбаум. А сучасна естрада? Це нині більше шоу, ніж спів. — Тримаєте вдома якихось тварин? — Ні. Тваринам потрібен простір. А тримати їх у двокімнатній квартирі — це просто знущання. Хоча мій батько завжди мав мисливських собак. — З цієї причини вирішили збудувати будинок на вулиці Макарова? До речі, звідки у вас на будівництво кошти? Ви якось сказали, що маєте на рахунку в банку необхідну суму. — Будуватися вирішив, бо розумію, що батьки старіють і рано чи пізно їх доведеться забрати до себе. Заяву на отримання землі під будівництво подав вдруге. Адже перший раз, коли роздавали ділянки на вулиці Костромській, отримав відмову. — Отримали відмову, незважаючи на те, що були депутатом міськради? — І незважаючи на те, що був заступником міського голови і що обоє з дружиною, як вихідці з «чорнобильської» зони, мали пільги. А щодо коштів, то гроші відкладав і в період роботи на «Рівнеазоті», і в Польщу, як і всі, їздив, на базарі стояв. — Ви згадували про друзів. Це правда, що за вашою рекомендацією колишні працівники «Рівнеазоту» Микола Кирея та Ігор Остапенко стали, відповідно, начальниками управлінь економіки і торгівлі? Дружите з ними? — Дружили і дружимо. І з моєї ініціативи вони потрапили на ці посади. Обговорюючи якось з міським головою роботу міськради, я запропонував своє бачення людей, які можуть зайняти місця керівників цих управлінь. І в Киреї, й в Остапенка був досвід роботи на виробництві, у великому бізнесі, яким був «Рівнеазот». Вони керували потужними колективами. Тому я попросив Віктора Чайку дозволити втілити свої кадрові ініціативи. Адже кожен керівник підбирає собі людей, у яких впевнений. — Що вважаєте своїм найбільшим недоліком? — Різкість у ставленні до близьких і друзів, бо на роботі собі цього не дозволяю. Я дуже емоційна людина: швидко спалахую і швидко відходжу. Найбільше мене дратує небажання брати на себе відповідальність, пошук причин, чому це зробити не можна. Вважаю, що слова «неможливо» у лексиконі людини, особливо керівника, бути не може. В той же час важливо на будь-якій посаді завжди залишатися людиною. Бо посада сьогодні є, а завтра немає.
