Тетяна Казачек — чи не наймолодша жінка-керівник у Рівному. Їй лише 33, а очолює вона підприємство «Теплотранссервіс», в якому майже 400 працівників. Роботу свою п. Казачек вважає нелегкою і відповідальною, адже підприємство обігріває ледь не половину Рівного. Однак, зізнається вона, працювати їй надзвичайно цікаво, тому що свою роботу жінка любить так само, як і очолюваний нею колектив. Про те, яка Тетяна Казачек людина і керівник, з якими проблемами їй доводиться стикатися і як їх вирішувати, в інтерв’ю з нею.
— Пані Тетяно, хто ви за фахом і як давно працюєте у теплопостачальній галузі? — Я закінчила економічний факультет Рівенського водного інституту. Працювала деякий час у фінуправлінні. А з 1998 року — в теплопостачальній галузі. Починала ще при керівництві нині покійного батька з посади начальника відділу розрахунків з населенням у КТП «Комуненергія». Потім була заступником директора цього підприємства з фінансів. З березня минулого року мене призначили виконуючою обов’язки генерального директора КТП «Комуненергія». І думаю, що батько мій не міг і припустити, що я можу опинитися у його кріслі. А з жовтня минулого року я виконую обов’язки директора КП «Теплотранссервіс». — Чи не важко керувати жінці таким великим колективом, тим паче, що здебільшого він — чоловічий? — Не можу сказати, що наш колектив чоловічий. У нас працює й багато жінок. А щодо керівної роботи... Ні, не важко. Головне, як казала головна героїня фільму «Москва сльозам не вірить», спочатку навчитися керувати трьома, а далі й більшим колективом — не проблема. Звісно, робота моя — напружена. Так, минулої зими Рівному ледь не загрожувала доля Алчевська. Пригадую, що напередодні свята Тетяни я наготувала святковий костюм, щоб вдягнути наступного дня, а мені під ранок телефонують і кажуть, що у нас вибухнула котельня. Я — негайно туди (а ця котельня обігріває мікрорайон «Північний», тож 30 тисяч людей могли залишитися без тепла). На вулиці 30-градусний мороз. А в котельні газприлади не витримали морозу і котел розлетівся на друзки. Приїжджаю, а чоловіки стоять і спостерігають, чи полізе керівник-жінка по драбині вгору на місце, де стався вибух. Втім, вибору не було: довелося піднятися, щоб подивитися, що трапилося, і прийняти рішення, як виправити ситуацію. Три доби підряд, у тому числі і вночі, на морозі наші працівники відновлювали тоді теплопостачання. Взагалі ж за період перебування на керівній посаді я ще жодної спокійної ночі не пам’ятаю. Сплю лише по 4-5 годин на добу і постійно використовую снодійне. Але моя робота — дуже цікава, та й колектив свій я дуже люблю. — А яка Тетяна Казачек як керівник? Сувора чи лояльна? — Доводиться заплющувати очі на чимало недоліків підлеглих, адже на підприємстві існує проблема з кадрами. Зарплата у нас не дуже висока. Середня по підприємству — 790 гривень. А робота тяжка. Доводиться взимку траншеї рити, по коліна у воді в траншеях стояти. Тож молодь не дуже хоче йти працювати на підприємство, і в основному в нас у колективі люди передпенсійного віку. Не вистачає в нас нині найбільше зварників, слюсарів, бо їх зараз у жодному навчальному закладі не готують. Я зверталася в університет водного господарства. Запросила їхніх студентів до нас на екскурсію, щоб показати їм перспективи можливого кар’єрного зростання. — Середню зарплату на підприємстві ви назвали. А яка зарплата у керівника підприємства? — Нашій зарплаті багато хто заздрить. Тих, у кого є така заздрість, я запрошую прийти до нас спробувати попрацювати і відчути, як це легко. Щодо моєї зарплати, то тут вище планки не стрибнеш. Кабміном встановлено, що її розмір дорівнює чотирьом окладам робітника І розряду. Його оклад 380 гривень. Тож помножте на чотири — виходить 1520 гривень. — Чим захоплюється Тетяна Казачек, окрім того, що багато часу приділяє роботі? — На захоплення майже не залишається часу. Однак я багато читаю. Люблю поезію і знаю багато віршів напам’ять. Улюблені мої автори — Едуард Асадов, Марина Цвєтаєва, Євген Євтушенко, Ляля Рубан, Віктор Баранов та інші. Ще в Карпати їздити люблю. Буває, в суботу зранку виїжджаю, а в неділю уже вдома. В городі копаюся із задоволенням. Про все забуваю у квітах, які ростуть у квітнику біля дому. — Ви живете у приватному будинку? — Так. Живу з мамою і молодшим братом. — Чи знаходите ви час на сім’ю, рідних? — Моя мама з приводу моєї роботи, натякаючи на батька, каже: «Раніше одного ночами виглядала, тепер — другу». — На вашому робочому столі фото хлопчика, це ваш син? — Так, мій син. Йому вже 14 років, ходить у восьмий клас ліцею. Виховую його одна. Часу на спілкування з ним катастрофічно не вистачає, то він з цього приводу жартує. Каже, що бачить мене лише у газетах і по телевізору. Думала, цього року з ним разом десь у відпустку поїдемо, але не вийшло. А тепер тим більше, бо на носі опалювальний сезон. — Про вас та очолюване вами підприємство багато пишуть у газетах, причому не завжди хороше. Як ви це сприймаєте? — Раніше мене обурювало написане, а потім я зрозуміла свого батька, який казав, що не читає написане про нього в газетах, а просто робить свою роботу. Я теж звикла просто тихо робити свою роботу, а не афішувати на широкий загал зроблене. Хоч робимо ми чимало. Просто, напевно, як та господиня, яка вміла готувати, не вміємо себе належним чином подати. — Пані Тетяно, щороку опалювальний сезон у Рівному розпочинається із запізненням. А як буде цього року? — Чесно скажу — не знаю. Уже зараз технічно ми готові до початку опалювального сезону і починаємо наповнювати теплопостачальні системи водою. Але з нас вимагають стовідсоткової проплати за газ. А ми заборгували майже два мільйони гривень. Де взяти такі гроші? Напевно, знову доведеться брати кредити. — Які борги має перед вашим підприємством населення? — Зараз розрахунки населення за тепло поліпшилися і становлять 90%. Втім, з понад 7 мільйонів заборгованих нам коштів 5 мільйонів 620 тисяч заборгувало за півтора року населення плюс 1 мільйон 286 тисяч боргу — мешканці відомчого житла. Це ті 10% неплатників мають такі великі борги, адже часом лише в однієї людини може бути понад 5 тисяч гривень боргу, а таких людей — тисячі. — Як ви боретеся з боржниками: що робите, щоб їх зменшити? — Єдиний спосіб боротьби — судові позови. Хоча звернення у суд теж не дає можливості нам швидко «вибити» борги. Адже борг, як правило, людині реструктуризують на тривалий термін, тож нам «капає» щомісячно, образно кажучи, по копійці. Зростають наші борги і через те, що тарифи не встигають за цінами на газ. Так, лише за цей рік ми «заробили» через це мільйон гривень боргів. Зараз ми купуємо газ по 686 гривень за тисячу кубометрів, а для населення його відпускають по 440. Тому людині простіше поставити вдома котел, щоб мати автономне опалення, бо воно дешевше обійдеться. Хоч в усіх державах світу автономне опалення завжди дорожче. Тобто виходить, що щодо теплопостачальників іде дискримінація з боку самої держави. А встановлення автономних систем опалення розбалансовує теплопостачальні системи, забруднює атмосферу. В результаті також наші котли працюють не на повну потужність, через що зростає собівартість тепла. Досить часто також мешканці самостійно додають радіатори опалення, встановлюючи їх у прибудовах до будинку, на балконах, напряму підключаються до стояка. Це також розбалансовує систему, а потім мешканці цього будинку скаржаться на те, що в їхніх оселях холодно. — Головна проблема вашого підприємства на сьогодні — це борги за газ. То, можливо, вам варто переходити на альтернативні види палива? — Борги за газ — не єдина проблема напередодні опалювального сезону. Ще однією не менш важливою проблемою є стан внутрібудинкових мереж: вони застарілі. Тож як тільки почнеться пуск тепла, відбуватимуться їх пориви. Крім цього, у багатьох будинках міста каналізація виведена просто у підвали. Тож у них всі мережі залиті каналізаційними стоками. А як я можу відправити людину ремонтувати мережі туди, де стоїть метр каналізаційних стоків? Є й безліч інших проблем у підприємства. Це старе обладнання котелень. Найновіші котли у нас з 1984, 1989 років. Тож доводиться проводити їх реконструкцію. Ще одна проблема — плоскі дахи теплопунктів, які затікають, через що руйнується обладнання. Ми зараз їх замінюємо на шатрові. До речі, при цьому змушені враховувати особливість нашого населення, яке при близькому розташуванні до висотного будинку обов’язково постарається що-небудь на дах з висоти жбурнути, щоб його розбити. Тож на теплопунктах, віддалених від будинків, кладемо шифер (він дешевший і менш витривалий до ударів), а у тих, які стоять близько до будівель, більш стійкий і дорожчий металопластик. Щодо альтернативних видів палива. Ми уже думали над тим, щоб перевести одну з найновіших котелень міста, розташовану на вулиці Будівельників, на торф. При використанні торфу з нашого Волинського басейну, а його тут достатньо, вона б нам давала 20 мільйонів метрів кубічних економії газу в рік (зараз ми споживаємо 126 мільйонів кубометрів газу). Але вартість цього проекту близько 30 мільйонів гривень, та й ще потрібно подумати, куди дівати золу. Адже при спалюванні торфу лише за годину її буде утворюватися 8 тонн. Поляки, австрійці готові надати нам інвестиції на створення котельні, тобто допомогти з обладнанням. І за років два можна було б цю ідею втілити в життя. — За чим же затримка? — Проблема — нестабільність із ситуацією навколо підприємства: постійні передачі його то на баланс міста, то на баланс області, зміни керівництва в області та ін. — А вам як краще: щоб підприємство належало місту чи області? — Немає різниці. Головне, щоб керівник, якому ми підпорядковуємося, стабільно керував і знав, куди ми рухаємося.
