Місяць тому ми повідомляли про те, що Рівенський міський суд, а услід за ним і Апеляційний суд області, визнали гвалтівником Антона Дубинця, колишнього директора АТП 15627. Нагадаємо читачам, що правосуддя тоді хоча й визнало, що чоловік згвалтував незайману дівчину та ще й заразив її венеричною хворобою, від покарання його звільнило. До Антона Дубинця, який виявився... інвалідом-«чорнобильцем», суд застосував амністію. Як з’ясувалося, не всі, хто потрапляє на лаву підсудних за звинуваченням у згвалтуванні, можуть розраховувати на таку ж лояльність. Детальніше про це з листа до редакції (з етичних міркувань прізвище автора не вказується):
— Зі своїм чоловіком не живу разом вже декілька років, не тому, що він був поганий, просто якось не склалося життя. Коли я залишилася з нашим 10-річним сином, а він переїхав до батьків, думала — це ненадовго, за якийсь час знову будемо всі разом. Але... нещодавно чоловіка звинуватили в згвалтуванні, що стало трагедією для нас обох. Він заарештований, а я як громадський захисник докладаю всіх зусиль, щоб його виправдали, адже добре знаю його і вірю, що насправді все було так, як він розповідає: «Мене звинувачують у згвалтуванні неповнолітньої, звинувачують у злочині, якого я не скоював. Я познайомився з молодою дівчиною, ми поїхали на відпочинок за місто. А згодом вона написала заяву в міліцію про згвалтування. Мене одразу заарештували і ось вже понад рік утримують у слідчому ізоляторі. Спочатку я сподівався, що старший слідчий прокуратури Рівного О.Процюк, розглянувши матеріали справи та провівши об’єктивне розслідування, встановить істину. Сподівання виявилися марними, моя справа розглядалася винятково на користь так званої потерпілої. Потім сподівався, що на мої слова та докази моїх адвоката і громадського захисника зважить суддя міського суду М.Герасимчук. Але суд зважив на представлені прокуратурою обвинувачення, які будувалися лише на свідченнях потерпілої, які постійно змінювалися. Фактично замість доказів моєї вини були лише припущення. Як-от, не було виявлено на тілі потерпілої жодних слідів фізичного насильства, отже, мені інкримінували психологічний тиск. І хоча своєї вини я не визнав, мене засудили до 7 років позбавлення волі. Звернувся за допомогою в міську прокуратуру — отримав відповідь: «порушень не виявлено». Звернувся у Генеральну прокуратуру — отримав відповідь з обласної, знову «порушень не виявлено». Вже й не знаю, як домогтися справедливості та об’єктивного розслідування кримінальної справи проти мене». Не передати, скільки болю, приниження і відчаю довелося пережити за час перебування чоловіка в СІЗО. Звернулася до потерпілої, а вона, начебто зі слів свого батька, заявила, що все владнають, якщо ми їм заплатимо 14 тисяч доларів. Адвокат зі свого боку теж обіцяв все «владнати», якщо я заплачу по тисячі доларів за кожен рік позбавлення волі, яке «світить» чоловіку — загалом сім тисяч доларів. Змушена була відмовитися від обох «пропозицій», бо таких грошей не маю. А без них, як з’ясувалося, правди не домогтися... З вироком міського суду ні я, ні мій чоловік не погодилися, подали апеляцію. Суд має відбутися найближчим часом, але я вже й не сподіваюся, що щось зміниться на краще. Адже грошей я так нікому й не заплатила. А дівчину-«потерпілу» я інколи зустрічаю в місті. Добре видно, що її спосіб життя не змінився, вона й далі проводить час з чоловіками одруженими та набагато старшими за віком...
