"Атомна — наша годувальниця"

Рівненська атомна станція давно сповідує принцип відкритості. У цьому переконалася німецька дослідниця Анна-Вероніка Вендланд — член дирекції Інституту Гердера з історичних досліджень Центрально-Східної Європи в Марбурзі. Вона пише книгу про українські та російські атомогради. Дослідниця побувала і в Кузнецовську. Ось які в неї залишилися враження після спілкування з фахівцями РАЕС.

Німецькі стереотипи

Дуже мало німців знають, що в Україні, крім Чорнобиля, існує ядерна енергетика: чотири ядерні станції, одна з яких в Енергодарі — найбільша в Європі. Майже нікому не відомо, що реактори, які використовують в Україні, за технологічними параметрами не дуже відрізняються від поширених у Західній Європі водно-водяних ядерних реакторів. Також німці мало знають, що Україна поряд зі Швейцарією — єдина країна, яка не є членом ЄС, котра після Фукусіми провела перевірку своїх АЕС за стандартами Європейського Союзу. Та ще й, за свідченням фахівців, з дуже непоганими результатами порівняно з іншими європейськими країнами. Сьогодні українська ядерна техніка є частиною світової мережі механізмів контролю, обміну досвідом і трансферу знань. На українських АЕС використовуються комплектуючі російського, українського, західноєвропейського та американського виробництва. Ось що я зазвичай кажу тим у Німеччині, хто запитує мене, чи надійні українські АЕС.

"Фахівці не замовчують труднощів і перешкод"

На РАЕС перше, що впадає у вічі, це надзвичайна — навіть порівняно з Німеччиною — відкритість, з якою тут обговорюють проблеми. Це вже видно з інформації, що подається на офіційних сайтах, де в режимі реального часу можна стежити за станом енергоблоків, а також дізнатися про причини "зупинок". Таку інформацію в Німеччині за умови певної фахової підготовки можна спробувати пошукати у Відомстві з ядерного нагляду, оскільки самі підприємства з вироблення енергії значно скупіше діляться інформацією та значно рідше оновлюють свої сайти. Під час бесід з фахівцями РАЕС я весь час стикалася з надзвичайним потягом до відкритості та прозорості. А поговорити встигла з багатьма людьми: починаючи від генерального директора Павла Павлишина, який замість запланованої півгодини приділив мені удвічі більше часу, й до ветерана РАЕС, колишнього директора Володимира Коровкіна, який погодився бути у моєму проекті "респондентом", коли йтиме мова про перші роки становлення РАЕС. Та особливо вразили мене розмови з працівниками оперативного персоналу всіх рівнів, які до кожного мого запитання поставилися дуже серйозно. Розмовляти з істориком для багатьох було прем'єрою, проте розмова про техніку була тим простим комунікаційним каналом, через який ми могли добре порозумітися. Адже значна частина моєї книги буде присвячена світу роботи на атомній станції та відносинам людина/машина (отому найважливішому інтерфейсу, як сьогодні кажуть). Сьогодні багато говорять про "культуру безпеки", та тут можна наочно бачити, як вона функціонує. Мої співрозмовники дуже добре обізнані з міжнародним рівнем дискусії, проте вони не замовчують власних труднощів і перешкод. Так, за межами науково-дослід­них інститутів доступ до найновіших науково-інженерних публікацій в зарубіжних журналах досить обмежений, адже така література дуже дорога. Про це я розмовляю з фізиком Сергієм Федорченком, керівником групи фахівців, котрі займаються аналізом безпеки. Цієї проблеми частково можна уникнути завдяки можливостям сьогоднішніх інформаційних структур. Фахівці РАЕС інтегровані в міжнародні системи обміну досвідом з експлуатації ядерних реакторів. Велике значення має комунікація з російськими, чеськими, словацькими та угорськими колегами. Українці експлуатують ті самі реактори ВВЕР, що і їхні колеги на Нововоронезькій, Кольській, Балаковській АЕС та на інших російських станціях. Ті самі реактори стоять і в країнах ЄС: у Темеліні, в Дуковани, в Моховце чи в Пакші.

Станція зсередини

Володимир Анур'єв, керівник ТЦ-1, облазив зі мною всі відмітки машзалу. Я мала можливість наочно побачити в трьох вимірах відому мені з літератури теплосхему другого контуру з її паропроводами для свіжої пари, циліндрами високого і низького тиску, проміжними перегрівачами, розігрівачами та конденсаторами. Я мала нагоду взнати тут, що означає працювати в умовах машзалу (спека й шум) та як забезпечується місто Кузнецовськ теплом. Начальник цеху теплової автоматики та вимірювань Валерій Колесник відвідує зі мною БЩУ блоку №1 та блоку №2. Нас привітно зустрічають начальники зміни: наразі "на борту" все спокійно, тож можна перекинутися кількома словами з капітаном. Я вивчаю дещо про розподіл праці та ергономію в контрольних приміщеннях. Всі інженери, які тут працюють, мають також свої (російські) акроніми: ВІУР, ВІУТ, НСРЦ, НСБ. Розмовляю з НСБ-2 Антоном Бураковим про десятки томів Керівництв з експлуатації, якими заставлена ціла полиця під пультом. Він дістає одну з папок з інструкціями на випадок аварії й показує мені на прикладі, як це функціонує. Це стандартна метода, що побудована за логікою так/ні (як інструкції пілотів) і залежно від відповіді приписує наступні кроки, аби вивести установку з будь-якого "перехідного" процесу знову в безпечний стан. Проте надважливе значення мають і досвід, постійна перепідготовка та інтуїція хорошого інженера, що виробляється роками. Валерій пояснює мені, як функціонує техніка управління та обробка даних, що ховаються у новісіньких електротехнічних і серверних шафах, які з'явилися тут після останньої модернізації, поставлені не Заходом, а українськими виробниками. Ведемо мову про заходи з модернізації систем управління й безпеки "малих" блоків з ВВЕР-440/213, які після проведення цих заходів одержали продовження ресурсу до 2030/2031 року. Незадовго до поїздки я мала розмову з інженером німецького Товариства з безпеки ядерних установок і реакторів (GRS), який знає РАЕС і високо оцінює проведені заходи: "Українці справді по-серйозному попрацювали зі своїми 440-вими".

У підрозділах працюють цілими родинами

Спостерігаю за ставленням людей один до одного. Це також є станційною культурою. Володимир, начальник ТЦ, вітається з кожним, навіть з наймолодшим зі своїх обхідників і механіків тільки за руку. Так само й Валерій Колесник. Мені розповідають, що в ТЦ та інших підрозділах нерідко працюють цілими родинами — чоловік і дружина, а потім і діти, часом навіть і онуки. Зв'язок цілих родин зі станцією нагадує подібні ситуації й у нас, на заводах Фольксвагена у Вольфсбурзі або Форда на півночі Кельна, мого рідного міста. У Кузнецовську одна з куховарок готелю атомників "Вараш" каже мені: "Атомна — це наша годувальниця". 8300 осіб працюють на РАЕС і всі 40 000 жителів Кузнецовська так чи інакше пов'язані зі станцією… Світ атомоградів для нас, німців — то справді світ зовсім чужий: цілковита залежність від єдиного промислового підприємства, життя в ритмі робочих змін АЕС — 8.00, 16.00, 24.00 — непорушний оптимізм цього міста, відсутність критичних до атома голосів, які задають тон у нас вдома. Доволі складно передати цю життєву налаштованість німецькою мовою, загалом зробити її зрозумілою для німців. Водночас Кузнецовськ видається по-своєму автентичним. Переконання його людей не здаються вимушеними — хіба що через економічні умови мономіста, від яких кожен є залежним.