Дружина відомого бізнесмена і одного з представників міської влади Рівного може опинитися на вулиці разом з трьома малими дітьми. На її позов до міського суду про розірвання шлюбу та поділ будинку чоловік не забарився з контрзаходами. Згідно з рішенням третейського суду добротний будинок у так званому «царському селі» на березі Басівкутського озера, на половину якого, власне, й претендує жінка, є вже одноосібною власністю її свекрухи, а не спільним майном подружжя.
...Олена у 15 років приїхала в Рівне з райцентру. Закінчивши технікум, повертатись додому не захотіла, хоч як не вмовляли її батьки. Не вийшло з роботою за отриманою в технікумі спеціальністю бухгалтера, тож влаштувалась офіціанткою в кафе «Корона» на вулиці Кавказькій. Там у 1998 році 18річну струнку офіціантку й запримітив один з частих відвідувачів — на той час вже успішний 31річний бізнесмен Олександр. На його залицяння, розповідає пані Олена, вона довго не звертала уваги: — Олександр пропонував мені покинути роботу, а я вперто доводила, що сама на себе зароблятиму. Проте він не відступав, був напрочуд наполегливим і я таки не встояла. Ми почали зустрічатися, він винайняв квартиру, брав мене з собою в усі відрядження... Сьомого березня 2002 року ми взяли шлюб, наступного дня відгуляли весілля в «Сосновому бору», а через два місяці, в середині травня, купили будинок разом із земельною ділянкою в районі Басового Кута, оселилися в ньому. Офіційно я числилася на одній з фірм Олександра, а фактично увесь час була удома, бо як не вагітна ходила, то в декреті по догляду за дитиною була. Восени 2002 народила доньку, в 2005 — сина, через рік ще одного сина. Спершу доглядати за дітьми мені допомагала моя тітка, згодом ще й няньок найняли... Не скажу, що наше сімейне життя було безхмарним, але до початку цього року воно тріщин не давало. Чи не тому, що я вперто не хотіла вірити усіляким чуткам від «доброзичливців» щодо справжніх рис мого чоловіка, про те, як і з ким він проводить час поза домом. Між тим анонімні дзвінки і SMS-повідомлення на мобільний не вщухали, пробувала поговорити про це з Олександром, та він все заперечував, мовляв, мало що вороги та заздрісники набалакають... На Великдень я зрештою не захотіла миритися далі з обманами, недомовками і в нас відбулася така собі очна ставка. Я завітала до суперниці, ми почали з нею розмову, а тут і Олександр зайшов. На мою категоричну вимогу обрати один з варіантів: або він повертається у сім’ю, або залишається у своєї коханки, Олександр, недовго думаючи, обрав другий. Натомість дівчину таке рішення шокувало, вона не таїлася, що винайнятої квартири, грошової підтримки і «зустрічей» час від часу їй цілком достатньо, а на роль офіційної дружини вона й претендувати не хоче... Після свят Олександр почав телефонувати, вибачався і просився додому, але лише за дня. Бо вночі, казав, мусить до «неї» повернутися, не може її саму залишати. Згодом були й інші відвертості, як от, що «вона» вагітна», що він, безумовно, винен перед нами обома, але як далі бути — не знає, просив поради. Час йшов, а ситуація ставала дедалі напруженішою. Олександр перестав давати гроші на утримання дітей, дедалі частіше почав випивати, врешті-решт і руку на мене декілька разів підняв — якось після побоїв я потрапила у лікарню з переломом носа. А ще постійні погрози з його боку, приниження, розмови про те, що у нього, окрім наших спільних трьох дітей, є ще шестеро, і ось він всіх збере докупи разом зі своїми жінками у нашому будинку та влаштує такий собі гарем... Довго я усе це терпіла, зрештою, коли Олександр відмовився відписати на наших дітей половину будинку, в якому ми жили, я звернулася до суду з позовом про його розподіл, а також з позовом про розлучення. Попереднє слухання справи відбулося у суді минулого тижня. Олександр вже також не проти розірвання шлюбу, єдине — не визнає вказані дружиною причини, а висуває власні звинувачення на її адресу. За його словами, вона нібито погана мати і не приділяє уваги сім’ї, тому він був змушений найняти на роботу няньок і домашніх працівниць. Щодо розподілу спільного майна, тобто будинку в «царському селі», то вже й ділити, виявляється, нічого. Згідно з представленою у суді довідкою з Рівненського міського БТІ, з 10 вересня будинок одноосібно належить матері Олександра на підставі рішення третейського суду при Рівненській товарній біржі від 10 травня цього року. Як з’ясувалося, Олександр з матір’ю звернулися у третейський суд з тим, що ще 6 травня 2002 року уклали між собою договір-доручення, згідно з яким вона передала йому 25,5 тисячі гривень, щоб він купив будинок і зареєстрував разом із земельною ділянкою на її ім’я. Проте Олександр, за його версією, тоді зареєстрував будинок на себе, а тепер, мовляв, визнає свою вину , разом з матір’ю уклав третейську угоду і просить третейський суд порушити справу про вирішення майнового спору. Третейський суд оперативно позов задовольнив і вирішив скасувати договори купівлі-продажу будинку і земельної ділянки, а також державний акт на право власності на земельну ділянку на ім’я Олександра. І постановив право власності на ділянку і будинок зареєструвати за матір’ю Олександра. З виконанням рішенням третейського суду не стали зволікати — міський суд видав необхідний виконавчий документ, а БТІ здійснило перереєстрацію. Відтак, щоб не залишитися після розлучення з трьома дітьми на вулиці лише зі штампом у паспорті про розірвання шлюбу, Олені довелося доповнювати свої позовні вимоги. Оксана Кохана, представник інтересів Олени в суді, повідомила: — Окрім позову про розірвання шлюбу та визнання за Оленою права власності на половину будинку, ми змушені були подати ще один позов. У ньому відповідачами виступають Олександр, його мати і третя особа — Рівненська міська рада. В цьому позові Олена вимагає визнати недійсною третейську угоду між Олександром і матір’ю і скасувати рішення третейського суду. Щодо останнього ми виходимо з того, що вирішення питання про право власності на спірний будинок у жодному разі не могло бути предметом розгляду третейським судом. Майно, набуте подружжям за період шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності. Олені не було відомо про якісь там договори між Олександром і її свекрухою щодо будинку. Укладена між ними третейська угода, відповідно до чинного законодавства, порушує її та трьох її малолітніх дітей майнові права, спрямована на неправомірне позбавлення їх права власності на частину будинку. Окрім того, в результативній частині свого рішення третейський суд визнав недійсними договір купівлі-продажу будинку і земельної ділянки, скасував державний акт про право власності на земельну ділянку та визнав право власності за матір’ю Олександра (про що він суд навіть не просив). Отож третейський суд явно вийшов за межі своєї компетенції, оскільки спори, однією із сторін в яких є орган місцевого самоврядування, не підвідомчі третейським судам, і Рівненська міська рада (рішення якої третейський суд скасував) не була залучена до участі в справі. А загалом вся ця історія мене дуже насторожує. Адже мова йде не лише про розлучення та розподіл майна. Третейський суд фактично започаткував судовий прецедент, за яким можна буде не лише під час розлучення виганяти дружину, дітей чи чоловіка на вулицю, але й скасовувати будь-які документи, видані органами місцевого самоврядування. В результаті, скажімо, сьогодні ти власник квартири, будинку, землі чи ще якогось майна, а завтра нічого цього в тебе вже немає. Бо з’ясується, що колись хтось із кимсь уклав якусь угоду щодо твоєї власності, і навіть написана від руки та не завірена нотаріусом вона послугувала вагомим аргументом для третейського суду скасувати договір купівлі-продажу, свідоцтво на право власності чи реєстрацію в бюро технічної інвентаризації.
